Постанова № 70716158, 04.12.2017, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Шевченко О.А.

Суддя-доповідач - ОСОБА_1

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2017 року справа № 263/10888/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Василенко Л.А., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області на постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 жовтня 2017 р. у справі № 263/10888/17 за позовом ОСОБА_2 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області, третя особа - Управління соціального захисту населення Центрального району Маріупольської міської ради про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 (далі – позивач, ОСОБА_2Р.) звернулась до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області з адміністративним позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (далі – відповідач, Управління), третя особа - Управління соціального захисту населення Центрального району Маріупольської міської ради, в якому просила, Визнати протиправними дії відповідача щодо припинення з 01.03.2016 року виплати пенсії позивачу; зобов’язати відповідача поновити позивачу виплату пенсії за віком з 01.03.2016 року; відповідно до п.1 ч.1 ст.256 КАС України допустити негайне виконання постанови суду в частині виплати пенсії у межах суми за один місяць; зобов’язати відповідача подати у місячний строк звіт про виконання постанови суду відповідно до статті 267 КАС України (а.с.1-5).

Постановою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 жовтня 2017 року адміністративний позов задоволено, а саме: визнано протиправними дії Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області щодо припинення пенсійних виплат ОСОБА_2, починаючи з 01 березня 2016 року; зобов'язано Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області поновити виплату раніше призначеної ОСОБА_2, пенсії з 01.03.2016 року; стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 640 гривень (а.с.27-29).

Відповідач, вважаючи таку постанову суду першої інстанції безпідставною та такою, що винесена з порушенням норм матеріального права, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що відповідно до вимог Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі – Закон № 1706), необхідними умовами для поновлення виплати пенсії є фактичне перебування на території підконтрольній Україні, а відсутність внутрішньо-переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування є порушення обов’язкової умови для отримання соціальних виплат. Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що дії Управління щодо припинення виплати пенсії позивачу не суперечать чинному законодавству, оскільки рішенням комісії про призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО відмовлено у проведенні відновлення виплат у зв’язку із не підтвердженням фактичного місця проживання, що, свою чергу, позбавляє Управління можливості та законних підстав для поновлення виплати пенсії (а.с.38-40).

Всі особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому відповідно до пункту 2 частини 1 статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах апеляційної скарги відповідно до частини 1 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України, встановила наступне.

ОСОБА_2, відповідно до довідки Управління соціального захисту населення від 08.07.2016 року № НОМЕР_1 є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1,б-р. ШевченкаАДРЕСА_1 (а.с.8).

З 01 листопада 2014 року позивач перебуває на обліку в Управлінні на підставі електронної пенсійної справи та отримує пенсію за віком

З 01 березня 2016 року виплата пенсії призупинена.

Позивач звернувся до відповідача з заявою від 18.05.2017 року № 254/02 щодо підстав припинення виплати пенсії.

Відповідач листом від 22.05.2017 року № 6475/02 повідомив позивача, що виплата пенсії буде проведена у відповідності вимог постанови Кабінету Міністрів України № 365. Позивачу було припинено виплату пенсії з 01.03.2017 року, оскільки рішенням комісії (протокол № 5 від 10.02.2017 року) було відмовлено в призначені соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі у зв’язку з тим, що позивач не проживає за вказаною в довідці адресою (акт державних соціальних інспекторів м. Маріуполя) (а.с.11).

Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім’ї, на час обстеження позивач ніколи не перебував за адресою: б-р Шевченко, 363/1 (а.с.29).

Згідно витягу з протоколу № 5 комісії з призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 10.02.2017 року, позивачу відмовлено у призначенні (відновленні) соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі (а.с.28).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058 встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

Статтею 49 Закону № 1058, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058.

В якості підстави для припинення виплати пенсії позивачу, відповідач посилався на вимогу постанови Кабінету Міністрів України № 365, проведення інформаційного обміну з органами соціального захисту населення та рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО за місцем їх фактичного проживання/перебування, відповідно до якого позивачу відмовлено в призначенні (відновленні) соціальних виплат у зв’язку із не підтвердженням фактичного місця проживання.

Колегія суддів зазначає, що рішення не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а постанова КМУ № 365 не є законом, а є підзаконними нормативно-правовими актами, які мають нижчу юридичну силу, що значно звужує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем, а тому право позивача на отримання пенсії було безпідставно порушено відповідачем. Отже, зазначені відповідачем підстави не є належними для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 Закону № 1058.

Крім того, слід зазначити, що припинення виплати позивачці пенсії у зв'язку зі скасуванням органами соціального захисту населення довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.

Так, за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.

Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід’ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання. Отже, відсутність позивачки за місцем проживання не може позбавляти її права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Враховуючи викладене, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що відповідач, припиняючи виплату позивачці пенсії діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим підлягають захисту порушені права пенсіонера.

Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат, колегія суддів зазначає наступне.

Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач просив судові витрати покласти на відповідача та відстрочити сплату судового збору до ухвалення судового рішення, посилаючись на важке матеріальне становище.

Разом з тим, в абзаці 4 мотивувальної частини спірної постанови, суд першої інстанції зазначив, що судові витрати слід віднести за рахунок Державного бюджету України.

Колегія суддів зазначає, що частиною 1 статті 94 КАС України визначено, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, оскільки постанова суду першої інстанції прийнята на користь позивача, то, в даному випадку, судовий збір у розмірі 640 грн. має бути стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - на користь позивача, а не з Державного бюджету України, як помилково зазначено судом першої інстанції.

Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 201 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для зміни постанови або ухвали суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

В даному випадку, судом першої інстанції правильно вирішено справу по суті, але помилково віднесено витрати щодо судового збору за рахунок держави, у зв’язку з чим, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова – зміні.

Керуючись статтями 195, 197, 198, 201, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області, – задовольнити частково.

Постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 жовтня 2017 р. у справі № 263/10888/17, -– змінити.

Абзац четвертий резолютивної частини постанови Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 жовтня 2017 р. у справі № 263/10888/17викласти в наступній редакції: «Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області на користь ОСОБА_2 судовий збір за розгляд справи у суді в розмірі 640,00 грн.».

В іншій частині постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 жовтня 2017 р. у справі № 263/10888/17,- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Л.В. Ястребова

Судді Л.А. Василенко

ОСОБА_4