Ухвала суду № 70699704, 30.11.2017, Апеляційний суд Київської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі головуючого судді - Сержанюка А.С., членів колегії - суддів Журби С.О., Олійника В.І., із участю секретаря Топольського В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 грудня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И Л А :

Заочним рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 10 грудня 2015 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» заборгованість у сумі 802 693,06 грн. та судовий збір - 3 654 грн.

На обґрунтування ухваленого рішення, суд першої інстанції зазначив, що в порушення вимог кредитного договору відповідач належним чином не виконує свої зобов'язання, а тому з ОСОБА_2 підлягає стягненню сума заборгованості у розмірі 802 693,06 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.

Просить заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Суд, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вислухавши учасників процесу в судових дебатах, вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як встановлено судом, що підтверджується і матеріалами справи, 06 жовтня 2008 року ОСОБА_2 звернувся до Відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є позивач, із кредитною заявкою, відповідно до якої, просив надати йому кредит в розмірі 534 100 грн. ( а.с. 23-28 т. 2 ).

07 жовтня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», та ОСОБА_2 укладено договір відновлюваної кредитної лінії №2739 ( а.с. 10-11 т. 1, а.с. 67-70 т. 2 ).

Відповідно до п. 1.1. банк зобов'язався надати позичальнику на умовах цього договору грошові кошти в сумі 534 100 грн., а позичальник, в свою чергу, зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 20,5% річних, комісійні, винагороди та інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим правочином ( там же ).

Відповідно до видаткового касового ордеру від 07 жовтня 2008 року ОСОБА_2 видано 534 100 грн., з призначенням платежу - видача кредиту ( а.с. 31 т. 2 ).

22 грудня 2011 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_2 укладено додаткові договори №№1, 2 до договору відновлюваної кредитної лінії №2739 від 07 жовтня 2008 року, в яких сторони прийшли до згоди щодо реструктуризації кредитної заборгованості та зміни графіку погашення кредиту в межах строку кредитування і зміни терміну сплати чергових платежів по кредиту ( а.с. 12, 13 т. 1 ).

Проте, ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором не виконав і грошові кошти не повернув, у зв'язку із чим у лютому 2014 року позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 серпня 2014 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2017 року, заявлені позовні вимоги задоволені частково і звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за договором відновлюваної кредитної лінії №2739 від 07 жовтня 2008 року, яка на 06 січня 2014 року складає 583 907,46 грн. ( а.с. 86-90, 101-106 т. 1 ).

Доказів про виконання зазначеного рішення місцевого суду матеріали справи не містять і учасники процесу про їх наявність при розгляді справи не зазначили.

При цьому, заборгованість за кредитним договором на 31 серпня 2015 року становить 802 693,06 грн., яка, зокрема, складається із заборгованості щодо повернення не простроченої суми кредиту - 238 696,75 грн., заборгованості щодо повернення простроченої суми кредиту -226 954,60 грн., загальної суми заборгованості по сплаті відсотків - 216 511,45 грн., пені за несвоєчасне погашення відсотків за користування кредитом - 55 463,28 грн., пені за несвоєчасне погашення кредиту - 65 066,98 грн. ( а.с. 6-9 т. 1 ).

У зв'язку з цим, 31 серпня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» звернулося до суду із зазначеним позовом про стягнення заборгованості за правочином, сплативши судовий збір у розмірі 3 654 грн. ( а.с. 1, 2-5 т. 1 ).

Зазначені складові заборгованості за кредитним договором, на переконання апеляційного суду, розраховані вірно, виходячи із заборгованості за правочином та прострочки його виконання відповідачем, на підтвердження чого позивач надав відповідні розрахунки.

Тим паче, відповідач по справі та його представник не надали суду будь-яких доказів на спростування заявлених позовних вимог, в т.ч. зазначеного розміру заборгованості за правочином, у відповідності до положень ст. 60 ЦПК України.

Крім цього, обгрунтованість заявлених позовних вимог підтверджується і положеннями правової позиції Верховного Суду України по справі №6-1080цс15 від 03 лютого 2016 року, де серед іншого зазначено, що відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.

Звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно зі зверненням стягнення на предмет іпотеки не зумовлює подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня.

Ухвалюючи по справі рішення, місцевий суд прийшов до переконання про отримання відповідачем зазначеної суми кредиту та виникнення у нього обов'язку виконання умов правочину.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, визначив відповідно до них правовідносини, прийшов до переконання про задоволення позову і, з додержанням норм матеріального і процесуального права, зокрема, ст.ст. 16, 526, 527, 629, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-60, 88, 212-215 ЦПК України, ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову.

При цьому, ним дана належна оцінка належних та допустимих доказів по справі у відповідності до вимог ст.ст. 58-59, 212 ЦПК України.

А тому, доводи апелянта про незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, зокрема, наказу №88 Міністерства фінансів України «Про затвердження положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», постанови НБУ «Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України», п. 17 постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, ст.ст. 625, 640, 1046, 1054 ЦК України, ст.ст. 57, 59, 60, 212 ЦПК України, на думку апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження при розгляді справи у суді другої інстанції, оскільки спростовуються зазначеними доказами по справі, зокрема, кредитним договором, додатковими договорами, заявою на видачу готівки, розрахунком заборгованості, рішенням місцевого суду.

Не слугують підставою для скасування судового рішення, на переконання апеляційного суду та у силу викладеного, і твердження апелянта про те, що позивач не надав суду жодних доказів того, що відповідач отримав грошові кошти, відсутні у справі первинні бухгалтерські документи про отримання ним суми кредиту, видача зазначеної у позові готівки за видатковим касовим ордером, за відсутності належних реквізитів, не працівнику банку, не грунтується на положеннях Інструкції про касові операції в банках України, в справі відсутні докази про сплату ним коштів за кредитним договором, договір підписаний під впливом обману.

Окрім цього, зазначені твердження апелянта повністю спростовуються рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2017 року, згідно якого встановлені обставини отримання відповідачем зазначеного кредиту, які відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України, не доказуються.

При цьому, його твердження про те, що кредитор вправі лише звернути стягнення на предмет іпотеки або стягнути заборгованість, на переконання суду другої інстанції, повністю спростовується зазначеною правовою позицією Верховного Суду України по справі №6-1080цс15 від 03 лютого 2016 року.

Інші доводи, викладені в апеляції, зокрема, про те, що сторонами не була узгоджена відсоткова ставка за кредитним договором, не відповідають дійсності, оскільки повністю спростовуються кредитним договором, згідно якого вона визначена у розмірі 20,5%, а відтак - не спростовують висновки суду першої інстанції про законність та обґрунтованість заявлених позовних вимог і не є підставою, в силу викладеного, для задоволення апеляційних вимог.

Посилання апелянта на відсоткову ставку в розмірі 21,778% та надання доказів на підтвердження цієї обставини, зокрема, розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки від 04 травня 2015 року ( а.с. 77-79 т. 1 ), на переконання апеляційного суду, не свідчать про обгрунтованість апеляційних вимог, оскільки зазначений розмір відсоткової ставки повністю спростовується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2017 року, згідно якого вона встановлена у розмірі 20,5% і ця обставина не доказується згідно ч. 3 ст. 61 ЦПК України.

Зазначений розрахунок відсоткової ставки, на переконання апеляційного суду, окрім іншого, не відповідає дійсності, оскільки для її розрахунку аудитором безпідставно враховані вартість послуг банку та третіх осіб у сумі, відповідно, 2 670,50 грн., 2 289 грн., 450 грн., 1 500 грн., 2 289 грн.

Подані до апеляційного суду заяви відповідача про фальшивість доказів по справі ( а.с. 185 т. 1, а.с. 100, 101 т. 2 ), у силу викладеного та на переконання суду другої інстанції, не спростовують висновок суду першої інстанції про обгрунтованість заявлених позовних вимог та не свідчать про необхідність задоволення апеляції.

Тим паче, доказів на підтвердження зазначених обставин ОСОБА_2, у відповідності до положень ст. 60 ЦПК України, не надав.

Не надані суду апеляційної інстанції і докази неправильного застосування матеріального права та порушення місцевим судом процессуальних норм позивача, які є обов'язковою підставою для скасування рішення у відповідності до положень ч. 3 ст. 303 ЦПК України.

А тому, викладені у апеляції доводи суд другої інстанції відносить до числа формальних, відповідно, рішення, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, не може бути скасоване у відповідності до положень ст. 308 ЦПК України.

Окрім цього, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 309 ЦПК України, порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо порушення призвело до неправильного вирішення справи, чого судом не виявлено.

На підставі ст. 88 ЦПК України, ст. 4 Закону України «Про судовий збір», суд апеляційної інстанції вважає за необхідне стягнути із ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за подачу апеляційних вимог в розмірі 4 019,40 грн., сплату якого відстрочено ухвалою Апеляційного суду Київської області від 01 вересня 2017 року ( а.с. 169 т. 1 ).

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити. Заочне рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 грудня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 4 019,40 грн.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою апеляційного суду законної сили.

Головуючий А.С. Сержанюк

Судді: С.О. Журба

В.І. Олійник