Постанова № 70671916, 04.12.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/5283/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2017 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Самойлюк Г.П.,

при секретарі: Казарян С.Б.

сторін:

позивач: ОСОБА_5

ОСОБА_1 (представник за ордером та договором)

відповідач: Юзбашян Х.А. (представник за довіреністю)

Топова О.П. (представник за довіреністю)

перекладач: Мохаммад Дауд

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 183 від 27.09.2017р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, -

На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 01 грудня 2017 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить:

визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 183 від 27.09.2017р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову зазначено, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без урахування та дослідження всіх обставин, зокрема побоювання ОСОБА_5 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. Акцентується увага, що у разі повернення позивача до Афганістану, його життю загрожуватиме небезпека. За твердженнями позивача, відомості про країну походження та факти щодо нього підтверджують реальні побоювання ОСОБА_5 за власне життя у разі його повернення до країни громадянської належності. Таким чином, позивач вважає, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 183 від 27.09.2017р. є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідач надав до суду письмові заперечення проти адміністративного позову (а.с. 31-38), в яких останній просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову з огляду на те, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Також відповідач зазначає, що підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Так, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків у країні походження його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Аналіз особової справи заявника вказує на те, що позивач виїхав з країни громадянського походження за власним бажанням. Відповідач звертає увагу, що позивачу раніше було відмовлено рішенням ДМС України № 88-14 від 12.03.2014р. у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, та зазначені умови не змінилися. При цьому з 12.03.2014р. до моменту чергового звернення позивач перебував на Україні нелегально, чим порушував норми чинного законодавства України.

Позивач та його представник у судовому засіданні підтримали позовні вимоги у повному обсязі та просили їх задовольнити.

Представники відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, просили відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Заслухавши пояснення позивача, представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд,-

ВСТАНОВИВ:

18.09.2017 р. ОСОБА_5 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні (а.с. 44-48).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 р. в Афганістані, район Каргаі, провінція Лагман; має середню освіту (12 класів); за віросповіданням мусульманин, суніт; за національністю пуштун; рідна мова пушту, володіє російською та англійською мовою, дарі, українською мовою на початковому рівні; неодружений, що вбачається з анкети особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вибув з країни громадянської належності у 2012 р. літаком, авіарейс «Арена» м. Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) (транзит) до Російської Федерації. З Російської Федерації прямував до України нелегально (а.с. 53-57).

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 18.09.2017 р. (справа № 2017OD0145, реєстраційний номер заяви 147), причиною виїзду з країни постійного проживання зі слів позивача вказано, що він зазнавав переслідувань з боку талібів в зв'язку з його співпрацею з іноземцями (працював перекладачем).

27.09.2017 р. на підставі проведених інтерв'ю та анкетування із ОСОБА_5 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування висновку відповідачем зазначено, що вперше позивач звернувся до територіального органу ДМС 08.01.2013р. із заявою про надання захисту в Україні, за результатами розгляду якої ДМС було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 88-14 від 12.03.2014р. Відтак, шукач захисту з вказаного періоду до чергового звернення від 18.09.2017р. перебував на території України нелегально, порушуючи норми чинного законодавства. За наслідками аналізу матеріалів особової справи заявника встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті міжнародного захисту, пояснення шукача притулку містять суттєві відмінності та елементи зловживання процедурою (а.с. 110-121).

27.09.2017 р. відповідачем видано наказ №183 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Афганістану ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, особова справа № 2017OD0145 (а.с. 122).

Про відмову позивач дізнався 05.09.2017р., отримавши повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області №5/1-286 від 27.09.2017 р. (а.с. 124-128).

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю з наступних підстав.

Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 20 червня 2011 року, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Аналізуючи зміст п. п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

При оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно із ч.12 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", орган міграційної служби: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно із ч.ч. 4, 6, 7 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Наказом МВС України № 649 від 07.09.2011р. затверджені Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Правила № 649).

Згідно із п. 1.1 розділу І Правил № 649 ці правила визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У п. 4.1 розділу IV Правил № 649 наведено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:

а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11). Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності);

б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Згідно із пп. б п.4.3 розділу IV Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи органу міграційної служби щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в межах установленого строку приймає одне з таких рішень, зокрема про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.4.4 розділу IV Правил № 649 рішення, передбачені пунктом 4.3 цього розділу, оформлюються наказом органу міграційної служби

Відповідно до п. 4.6 розділу IV Правил № 649, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття орган міграційної служби надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 16), з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

В обґрунтування позовних вимог позивачем в тому числі вказувалось на поверхневий розгляд питання щодо надання йому статусу біженця та невжиття всіх необхідних заходів для встановлення обставин на які він посилався у відповідній заяві. Проте такі доводи в повній мірі спростовуються матеріалами справи, зокрема наявною копією особової справи позивача, що була надана відповідачем.

27.09.2017 р. за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача відповідачем було складено вмотивований висновок щодо відсутності відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст.1 цього Закону обставин, у тому числі тих, що вказав позивач.

Позивачем до заяви про надання міжнародного захисту не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, позивач не надав, та таких, що заслуговують на увагу, пояснень не навів. Як встановлено судом, позивачем не було надано до Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування в Афганістані та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

Позивач як шукач захисту не надав як до Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області, так і до суду документів, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також не навів жодних фактів на обгрунтування побоювань у разі повернення до Афганістану, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань.

Твердження позивача стосовно можливого переслідування є суперечливими та неправдоподібними. Так, позивач прибув в Україну в 2012 році, а вперше за наданням міжнародного захисту звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області 08.01.2013р. За результатами розгляду особової справи позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надані статусу біженця (рішення Державної міграційної служби України №88-14 від 12.03.2014 р.) (а.с. 153).

Суд враховує, що під час співбесіди позивач не надав жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до регіону постійного проживання на Батьківщині (Афганістан, м. Кабул). Так, позивач повідомив, що наразі не може повернутися до Афганістану через проведення військових дій на території країни (а.с. 56, 100). При цьому позивач повідомив під час співбесіди 20.09.2017р., що регулярно спілкується з рідними які проживають в різних регіонах Афганістану, а саме в м. Кабул, м. Джелалабад та провінції Лагман (а.с. 54).

Щодо причин виїзду позивач повідомив, що виїхав з країни громадянської належності через побоювання переслідування з боку представників угрупування «Талібан» в зв'язку з його роботою перекладачем та в зв'язку з зазначеними обставинами має побоювання повертатися до Афганістану (а.с. 56).

Зокрема, позивач стверджував, що працював в приватній фірмі брата «King Rose» (м.Кабул, Афганістан), в зв'язку з чим отримував погрози від представників угруповування «Талібану» (арк. 4 анкети від 20.09.2017р.; арк. 7 протоколу співбесіди від 27.09.2017р).

В матеріалах справи міститься копія сертифікату, в якому зазначено, що позивач працював в фірмі «King Rose» в період з 2003р. до 2006 р. (а.с. 138).

Щодо зазначених обставин суд вважає за необхідне звернути увагу, що позивач працював у фірмі «King Rose» у період з 2003р. до 2006 р., а припинивши діяльність у вказаній фірмі переїздив до іншого міста в Афганістані, але при цьому у період з 2006р. до 2012р. продовжував мешкати в країні громадянського походження. Тобто в цей період він продовжував звичний для нього спосіб життя на Батьківщині та вибув з країни своєї громадянської належності лише через шість років з моменту припинення діяльності у вказаній організації.

Під час анкетування від 20.09.2017р. (а.с. 56) позивач зазначив, що листи з погрозами від талібів йому надходили 2 рази, однак під час співбесіди від 27.09.2017р. зазначив, що такі листи надходили тричі (а.с. 97).

Зі слів позивача, вищевказані листи з погрозами надходили на його адресу приблизно в серпні-вересні 2011 року (а.с. 56), однак під час співбесіди від 27.09.2017р. вказав, що отримував їх в 2005 - 2006 рр. (а.с. 97).

Крім того, позивач надав інформацію лише стосовно погроз, які двічі надходили особисто та тричі у вигляді листів, стверджуючи, що інших не було (а.а. 97). Однак, в ході співбесіди від 05.02.2013р. (а.с. 184) при першому зверненні він зазначав, що отримував погрози багато разів по телефону та тричі особисто.

За твердженнями позивача, таліби погрожували йому через місце його роботи (а.с. 56, 93). Однак, під час співбесіди від 27.09.2017р. (а.с. 93) він вказав, що не працював в вищевказаній фірмі з 2006 р., а також що фірма припинила своє існування з 2006р.

Суд звертає увагу, що під час співбесіди від 27.09.2017 р. позивач повідомив, що його брат, який також працював у фірмі «King Rose», на теперішній час мешкає в Афганістані разом зі своєї родиною (батьками, дружиною та трьома дітьми) та працює в поліції (а.с. 94). Тобто останній веде звичний для нього спосіб життя та жодних погроз з цього приводу не зазнає. Вказані обставини, на переконання суду, свідчать про необґрунтованість твердження позивача про переслідування його та членів його родини в зв'язку з його діяльністю у фірмі «King Rose», що унеможливлює повернення позивача до країни громадянської належності.

Однак на переконання суду, повторне звернення у 2017 р. відбулось з метою отримання допомоги з боку територіального підрозділу ДМС в питаннях фінансово забезпечення та переїзду до іншої, більш розвиненої країни. Позивач пояснив, що обрав Україну для отримання міжнародного захисту, оскільки в цій державі «спокійно та можна жити», однак розглядав інші варіанти для отримання міжнародного захисту, як то США, Англію, Канаду, однак в зв'язку з відсутністю коштів не зміг попрямувати до вказаних країн (а.с. 92).

Під час чергового звернення до органу міграційної служби із заявою про надання міжнародного захисту позивачем надано новий доказ - свідоцтво про народження. Водночас, під час першого звернення заявник вказаного документа не надавав, зазначивши, що посередник забрав у нього національний паспорт та свідоцтво про народження (арк. 1 анкети від 08.01.2013р., арк. 4 протоколу співбесіди від 05.02.2013р.) (а.с. 166, 183).

Позивач зазначені обставини під час анкетування органу міграційної служби пояснив тим, що оригінал свідоцтва про народження знаходився в Афганістані, а його фото було надіслане позивачу матір'ю через мережу «Viber» (а.с. 53).

Позивач висловив твердження, що його до теперішнього часу розшукують представники «Талібан», однак не зміг пояснити будь-яких підстав для таких тверджень (а.с. 100).

Таким чином, зазначені розбіжності разом із загальною поверхнево наданою інформацією вказують лише на неправдоподібність тверджень позивача, у зв'язку з чим в'їзд позивача на територію України в такому випадку не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту.

Враховуючи встановлені вище обставини, суд приходить до висновку, що надані позивачем відомості, можливо визнати очевидно неправдивими та такими, що не можуть бути розглянуті в площині надання заявникові міжнародного захисту в Україні.

Враховуючи відсутність жодних доказів чи підтверджень будь-яких переслідувань та непослідовність наданої інформації разом із неправдоподібністю більшості ключових елементів тверджень позивача, суд погоджується з висновком органу міграційної служби, що вказані обставини дозволяють вважати заяву такою, що не відповідає вимогам п.1 ч.1 ст.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Вищезазначені позивачем обставини, на думку суду, лише підтверджують те, що особа не потребує міжнародного захисту, як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року.

Суд не приймає до уваги посилання позивача, які останнім викладено у позові, у зв'язку з тим, що зазначені ним обставини щодо підстав виїзду з країни походження є сумнівними та відрізняються від обставин, що були наведені під час співбесіди з посадовими особами ГУ ДМС України в Одеській області, а з аналізу особової справи та наявних матеріалів встановлено, що будь-яких погроз, пов'язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянством, належністю до певної соціальної групи або політичних переконань позивач не отримував. Крім того, матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Згідно ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.09.2017 р. позивач повторно звернувся до управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що з 12.03.2014 р. до моменту повторного звернення за міжнародним захистом (18.09.2017р.) позивач перебував в Україні нелегально, що суперечить вимогам ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Більш того, позивачем зазначений факт не запечечується, враховуючи, що під час співбесіди від 27.09.2017р. останній повідомив, що його чергове звернення до органу міграційної служби відбулось з метою отримання документів, які б дозволяли легально перебувати на території України, зазначивши, що нових обставин з моменту відмови територіального підрозділу ДМС під час першого звернення до теперішнього часту не виникло (а.с. 102).

Звернення позивача вперше за міжнародним захистом в України відбулося 08.01.2013р., незважаючи на те, що останній прибув на територію України в 2012 році, чергове звернення 18.09.2017 р. відбулось після тривалого періоду перебування на території України нелегально (з 12.03.2014 р. до 18.09.2017 р.), що свідчить про мету такого звернення - легалізацію свого перебування в Україні.

Суд вважає безпідставним посилання позивача на ситуацію в країні походження, оскільки в даному випадку судом не вирішується питання про видворення іноземця, а надається оцінка рішенню органу міграційної служби, яким позивачу відмовлено в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, яке з огляду на відсутність мінімальних стандартів для кваліфікації заявника як біженця або як особи, що потребує міжнародного захисту, судом оцінюється як обґрунтоване.

Таким чином, суд вважає, що під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить конкретних відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

З огляду на викладене, враховуючи встановлені судом обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що у цілому, позивач не приховує того факту, що на теперішній час ніяких погроз з боку органів державної влади в країні її громадянської належності для неї не існує, проте вона бажає стабільно жити в Україні, у зв'язку із чим фактично і покинула країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця (як то переслідування, наявність небезпеки для життя в Афганістані), що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Як встановлено судом, позивач є громадянином Афганістану, останній користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним національного паспорта, візи, легального перетину кордону під час виїзду з країни громадянської належності. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивачем не обґрунтувано неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, суд дійшов висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема зі змісту висновку органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.09.2017 р. (справа № 2017OD0145) (а.с. 117-119), відповідачем проаналізовано оновлену інформацію по країні громадянської належності позивача та під час аналізу встановлено, що соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача в Афганістані (м. Кабул) є задовільною, столиця країни приймає внутрішньо-переміщених осіб із неспокійних регіонів Афганістану.

Проаналізувавши надані учасниками процесу докази в їх сукупності, суд доходить висновку, що в матеріалах справи відсутні докази того, що під час чергового подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, позивачем надано нові докази та пояснення щодо підстав звернення з такою заявою.

При вирішенні цієї справи суд враховує, що ОСОБА_5 раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (зазначені обставини підтверджується, зокрема рішенням Державної міграційної служби України №88-14 від 12.03.2014 р.) (а.с. 153), та зазначені умови не змінилися.

Так, вдруге звертаючись до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не зазначив жодних нових обставин та умов, які б слугували підставою для повторного розгляду його заяви з метою вирішення питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Згідно з ч.2 ст.71 цього КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч.1 ст.69 та ч.1 ст.70 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Відповідно до ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Згідно зі ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем наведено достатні аргументи та доводи, які свідчать, що останній діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, Правилами № 649, обґрунтовано та правомірно, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 7, 8, 9, 11, 71, 86, 128, 159-164, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 183 від 27.09.2017р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення, копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 04.12.2017р.

Суддя: Г.П. Самойлюк

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 183 від 27.09.2017р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.

04 грудня 2017 року.