Постанова № 70620600, 27.11.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2017 року Справа № 910/8808/17

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіПопікової О.В., суддів:Євсікова О.О., Кролевець О.А.,за участю представників: від позивача:Дуб О.Р. (адвокат), ордер серії ЛВ №029653 від 24.11.2017р.від відповідача:не з'явився (повідомлено належно),розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Корпорації "Енергоресурс-Інвест"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/8808/17 Господарського суду міста Києваза позовомКорпорації "Енергоресурс-Інвест"доПублічного акціонерного товариства "Банк "Юнісон"провизнання пунктів договору недійснимиВСТАНОВИВ:

У травні 2017 року Корпорація "Енергоресурс-Інвест" (далі - Корпорація, позичальник) звернулась до Господарського суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк "Юнісон" (далі - Банк, ПАТ "Банк "Юнісон", кредитор) про визнання недійсними п.1.3.3 та п.8.11 договору про відкриття кредитної лінії №03-01/14/КЛ-КБ від 14.01.2014р. (далі - кредитний договір), укладеного між сторонами по справі.

У заяві про збільшення розміру позовних вимог від 22.06.2017р. позивач, посилаючись на приписи статті 216 Цивільного кодексу України, просить стягнути з Банку переплачені по кредитному договору кошти у сумі 783765,87 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.06.2017р. (суддя Отрош І.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017р. (головуючий суддя Разіна Т.І., судді Яковлєв М.Л., Суховий В.Г.), у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Рішення місцевого суду та постанова апеляційної інстанції обґрунтовані приписами статті 61 Конституції України, статей 14, 203, 204, 215, 509, 511, 572, 626, 627, 1048, 1049, 1054, 10561 Цивільного кодексу України та статей 32, 33, 43, 101 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням яких суди дійшли висновку про недоведеність підстав для визнання недійсними п.п.1.3.3, 8.11 кредитного договору, оскільки сам по собі кредитний договір в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015 не створює обов'язку засновників Корпорації щодо укладання договорів з метою забезпечення виконання позивачем зобов'язання за кредитним договором, а умова п.1.3.3 цього договору щодо підвищення з 02.09.2015р. процентної ставки за користування кредитом до 26% є індивідуальною мірою відповідальності саме позичальника у разі неукладення ним до 01.09.2015р. договорів застави корпоративних прав із учасниками Корпорації.

Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати повністю та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема приписів ч.2 статті 61 Конституції України, статей 203, 215, 511 Цивільного кодексу України та статей 118, 120, 123 Господарського кодексу України, наголошуючи на тому, що пунктом 1.3.3 кредитного договору на Корпорацію покладено відповідальність за дії її засновників (третіх осіб) у вигляді неукладення договорів застави, що суперечить конституційному принципу індивідуальної відповідальності особи.

Розглянувши касаційну скаргу, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 14.01.2014р. між ПАТ "Банк "Юнісон" та Корпорацією "Енергоресурс-Інвест" було укладено договір про відкриття кредитної лінії №03-01/14/КЛ-КБ, за умовами якого Банк відкриває позичальнику мультивалютну відновлювальну кредитну лінію та на підставі додаткових угод до договору окремими частинами (траншами) надає позичальнику кредит у порядку і на умовах, визначених цим договором; позичальник зобов'язується використати кредит з метою, зазначеною у п.1.5 цього договору, своєчасно і в повному обсязі виплачувати Банку проценти за користування кредитом, виконати інші умови цього договору та повернути Банку кредит у терміни, встановлені договором.

Відповідно до п.1.2 кредитного договору ліміт кредитної лінії складає в період з дати набрання чинності цим договором до 27.02.2014р. - 27000000 грн.; станом на 31.12.2017р. - 0 грн.

У п.п.1.4, 1.5 кредитного договору передбачено, що строк дії кредитної лінії закінчується 12.01.2018р.; кредит надається для мети: рефінансування заборгованості перед ПАТ "Укрінбанк" за відповідними кредитними договорами, поповнення обігових коштів та може бути використаний на будь-які цілі, що не суперечать чинному в Україні законодавству.

Сторонами вносилися зміни до кредитного договору шляхом укладення додаткових угод.

Місцевим та апеляційним господарськими судами також встановлено, що 27.08.2015р. між сторонами було укладено договір про внесення змін та доповнень №7 до договору про відкриття кредитної лінії №03-01/14/КЛ-КБ від 14.01.2014р. (далі - додаткова угода №7 від 27.08.2015р.).

Згідно з п.1.3.1 кредитного договору (в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015р.) розмір процентів за користування кредитом складає: на період з 01.04.2015р. до 30.06.2015р. - 22% річних, на період з 01.07.2015 р. - 24% річних.

Пунктом 1.3.2 кредитного договору (в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015р.) передбачено, що у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-якого зобов'язання, передбаченого п.п.8.8, 8.9, 8.10 цього договору в строк, у них встановлений, позичальник зобов'язаний за користування кредитом сплачувати процентну ставку у розмірі: у період з 23.01.2015р. до 31.03.2015р. - 22% річних, в період з 01.04.2015р. до 30.06.2015р. - 24% річних, в період з 01.07.2015р. - 26% річних.

У п.1.3.3 кредитного договору (в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015р.) сторони погодили, що у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником зобов'язання, передбаченого п.8.11 цього договору в строк, в ньому встановлений, позичальник зобов'язаний за користування кредитом сплачувати процентну ставку за користування кредитом за період з 02.09.2015р. - 26% річних. Сторони домовились, що зазначений в п.1.3.3 розмір процентів за користування кредитом застосовується, починаючи з 02.09.2015р. до останнього числа календарного місяця, в якому відбулось усунення порушення відповідного зобов'язання.

Пунктом 8.11 кредитного договору, яким даний договір доповнено у зв'язку з укладанням додаткової угоди №7 від 27.08.2015р., позичальник зобов'язується в строк до 01.09.2015р. забезпечити укладання з Банком договорів застави корпоративних прав по Корпорації "Енергоресурс-інвест" з її учасниками, яким загалом належить не менш ніж 97,961172% статутного капіталу (фонду) Корпорації.

Спір між сторонами виник в зв'язку з тим, що, на думку позивача, має визнаватися недійсною викладена п.8.11 кредитного договору (в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015р.) умова про зобов'язання позичальника забезпечити укладення договорів застави корпоративних прав між Банком та учасниками Корпорації, а також умова п.1.3.3 кредитного договору про встановлення розміру відсотків за користування кредитом у розмірі 26% у разі невиконання вимог п.8.11 цього договору оскільки позивач, підписуючи договір, не може створювати обов'язку для своїх засновників та приймати щодо них обов'язкових рішень чи будь-яких інших актів.

В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновки судів про недоведеність обставин, з наявністю яких закон пов'язує визнання угод недійсними, так як сам по собі договір про відкриття кредитної лінії №03-01/14/КЛ-КБ не створює обов'язку для засновників позивача щодо укладання договору забезпечення виконання позивачем зобов'язання за кредитним договором. При цьому апеляційний суд зазначив про те, що умова п.1.3.3 кредитного договору є мірою відповідальності позичальника у разі незабезпечення ним укладання договорів застави корпоративних прав між Банком та учасниками Корпорації, причому така умова впливає виключно на права та обов'язки позивача як сторони кредитного договору, тобто визначає індивідуальну відповідальність позивача за неналежне виконання ним зобов'язання, передбаченого п.8.11 кредитного договору, що не суперечить приписам ч.2 статті 61 Конституції України щодо індивідуального характеру відповідальності особи.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ч.ч.1, 2 статті 10561 Цивільного кодексу України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до ч.1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 Цивільного кодексу України).

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Отже, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 1 Господарського процесуального кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного, невизнаного чи оспореного права і охоронюваного законом інтересу. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

За змістом статті 511 Цивільного кодексу України зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Відповідно до статті 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно з ч.ч.1, 2 статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Норма ч.2 статті 14 Цивільного кодексу України узгоджується з вимогами ч.4 ст.123 Господарського кодексу України, відповідно до яких об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання.

Відповідно до ч.1 статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що викладена у п.8.11 кредитного договору умова щодо забезпечення позичальником укладення договорів застави за своїм змістом не створює зобов'язань для третіх осіб (учасників Корпорації), оскільки виходячи зі змісту п.8.11 в цілому, позичальник самостійно та добровільно взяв на себе обов'язок забезпечити укладання договорів застави з відповідними особами як майновими поручителями, тобто фактично гарантував укладання таких договорів, тоді як укладання останніх об'єктивно пов'язано з ризиками виникнення правовідносин з контрагентами внаслідок відмови останніх від укладання договорів. Відтак, суб'єктивна оцінка позивачем ймовірності згоди учасників Корпорації на укладення договорів застави корпоративних прав з метою забезпечення виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором не може свідчити про виникнення у зв'язку з цим відповідних обов'язків у третіх осіб (учасників позивача).

Враховуючи приписи статей 14, 511 Цивільного кодексу України та ч.4 статті 123 Господарського кодексу України, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що самі по собі оспорювані пункти кредитного договору №03-01/14/КЛ-КБ (в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015р.) не створюють обов'язку засновників Корпорації укладати з Банком договори застави корпоративних прав з метою забезпечення виконання позивачем зобов'язань за кредитним договором.

Судами попередніх інстанцій на підставі ретельної правової оцінки умов кредитного договору №03-01/14/КЛ-КБ (в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015р.) достеменно встановлено та скаржником не спростовано недоведеність порушення оспорюваними пунктами цього договору положень чинного законодавства та прав третіх осіб.

Відповідно до ч.2 статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, згідно з п.1.3.3 кредитного договору (в редакції додаткової угоди №7 від 27.08.2015р.) у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником зобов'язання, передбаченого п.8.11 цього договору в строк, у ньому встановлений, позичальник зобов'язаний за користування кредитом сплачувати процентну ставку за користування кредитом за період з 02.09.2015р. - 26% річних. Сторони домовились, що зазначений в п.1.3.3 розмір процентів за користування кредитом застосовується, починаючи з 02.09.2015р. до останнього числа календарного місяця, в якому відбулося усунення порушення відповідного зобов'язання.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів про те, що умова п.1.3.3 кредитного договору є мірою відповідальності позичальника у разі незабезпечення ним укладання договорів застави корпоративних прав між Банком та учасниками Корпорації, причому така умова впливає виключно на права та обов'язки позивача як сторони кредитного договору.

У зв'язку з цим колегія суддів вважає безпідставним посилання скаржника на ч.2 статті 61 Конституції України в обґрунтування своїх доводів щодо покладання пунктом 1.3.3 кредитного договору на Корпорацію відповідальності за дії її засновників (третіх осіб) у вигляді неукладення договорів застави всупереч конституційному принципу індивідуальної відповідальності особи, оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, п.1.3.3 кредитного договору визначає сааме індивідуальну відповідальність позичальника (позивача) за неналежне виконання взятого ним зобов'язання, передбаченого п.8.11 цього договору.

Разом з тим касаційна інстанція враховує, що з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та скаржником не доведено вжиття ним будь-яких заходів щодо ініціювання укладення договорів застави корпоративних прав між Банком та учасниками Корпорації, що свідчить про недоведеність порушення прав позичальника внаслідок укладення між сторонами додаткової угоди №7 від 27.08.2015р. до кредитного договору №03-01/14/КЛ-КБ від 14.01.2014р.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Згідно приписів п.1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції.

При цьому перевіривши у відповідності до частини другої статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи, повноту їх встановлення в постанові, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим та апеляційним господарськими судами в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи, їм дана належна юридична оцінка, порушень норм чинного законодавства не вбачається, у зв'язку з чим підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваної постанови відсутні.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117-1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Корпорації "Енергоресурс-Інвест" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017р. у справі №910/8808/17 залишити без змін.

Головуючий суддя О.В. Попікова

Судді: О.О. Євсіков

О.А. Кролевець