Постанова № 70581193, 28.11.2017, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Коваленко Н.В.

Суддя-доповідач - ОСОБА_1

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2017 року справа № 415/4918/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Блохіна А.А., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2, Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області, Управління Пенсійного фонду України в м.Сєвєродонецьку Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2017 р. у справі № 415/4918/17 (головуючий І інстанції Коваленко Н.В.) за позовом ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області, Управління Пенсійного фонду України в м.Сєвєродонецьку Луганської області третя особа Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради про визнання бездіяльності протиправною, зобв'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 (далі – позивач) звернулась до Лисичанського міського суду Луганської області з позовом до Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області, Управління Пенсійного фонду України в м.Сєвєродонецьку Луганської області третя особа Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради, в якому просила:

-визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними;

-визнати протиправними дії Управління пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області щодо припинення позивачу з 01.03.2016 року виплати пенсії за віком;

-визнати протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області щодо ненарахування та невиплати пенсії за віком позивачу з 01.03.2016 року по квітень 2017 року;

-визнати протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком позивачу з 01.03.2016 року по теперішній час;

визнати протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо не нарахування та невиплати пенсії за віком позивачу з 01.03.2016 року;

-зобовязати Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганській області поновити нарахування та виплатити пенсію за віком позивачу з 01 березня 2016 року по теперішній час;

-допустити до негайного виконання стягнення постанову суду в частині виплати пенсії в межах суми за один місяць.

Ухвалою Лисичанського міського суду Луганської області від 10.10.2017 року адміністративний позов в частині позовних вимог, щодо визнання протиправними дії Управління пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області щодо припинення позивачу з 01.03.2016 року виплати пенсії за віком; визнання протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області щодо не нарахування та невиплати пенсії за віком позивачу з 01.03.2016 року по 21.02.2017 року включно; визнання протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком позивачу з 01.03.2016 року по 21.02.2017 р. включно; визнання протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо не нарахування те невиплати пенсії за віком з 01.03.2016 року; зобов’язання Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганській області поновити нарахування та виплатити пенсію за віком позивачу з 01.03.2016 року по 21.02.2017 року включно - залишено без розгляду.

Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2017 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнати протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області щодо ненарахування та невиплати пенсії за віком позивачу з 22.02.2017 року по 22.03.2017 року.

Визнати протиправною бездіяльність Управління пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком позивачу з 23.03.2017 року.

Зобовязати Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганській області поновити з 22 лютого 2017 року нарахування та виплату пенсії за віком позивачу.

Звернути постанову у межах суми платежу за один місяць до негайного виконання.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Судові витрати віднесено за рахунок Державного бюджету України.

Позивач вважаючи таку постанову суду першої інстанції безпідставною та такою, що винесена з порушенням норм матеріального права, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просив змінити постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити вимоги у повному обсязі з урахуванням залишених без розгляду позовних вимог.

Відповідачі, вважаючи таку постанову суду першої інстанції безпідставною та такою, що винесена з порушенням норм матеріального права, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційними скаргами, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів скарг зазначено, що відповідно до вимог Закону № 1706, необхідними умовами для поновлення виплати пенсії є фактичне перебування на території підконтрольній Україні, а відсутність внутрішньо-переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування є порушення обов’язкової умови для отримання соціальних виплат. Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що дії Управління щодо припинення виплати пенсії позивачу не суперечать чинному законодавству, оскільки рішенням комісії про призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО відмовлено у проведенні відновлення виплат у зв’язку із не підтвердженням фактичного місця проживання, що, свою чергу, позбавляє Управління можливості та законних підстав для поновлення виплати пенсії.

Особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому відповідно до п.2 ч.1 ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до вимог частини 1 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегія суддів встановила наступне.

Позивачу згідно копії розпорядження Управління Пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області від 04.10.2016 р. на виконання постанови КМУ №365 виплату пенсії позивачу припинено з 01.11.2016 року.

Пенсія позивачу виплачена по 29.02.2016 року.

Згідно копії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 22.03.2017 року фактичне місце проживання/перебування позивача м. Лисичанськ, пр.. Перемоги, 151/6.

23.03.2017 року позивач звернулась до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області з заявою про витребування її пенсійної справи з Управління Пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області.

Згідно копії запиту №09191234 Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську звернулось до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області для витребування пенсійної справи позивача.

Згідно супровідного листа від 23.03.2017 року Управління Пенсійного фонду України в м. Сєверодонецьку Луганської області надіслало до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області пенсійну справу позивача з повідомленням проте, що пенсія виплачена по 29.02.2016 року включно.

Згідно акту обстеження матеріально-побутових умов сімї по факту проживання №3568 від 27.03.2017 р. позивача проживає за адресою: пр-т.Перемоги, 151/6. При перевірці місця проживання, власник житла повідомила, що позивач поїхала до м. Солнічне. 22.05.2017 року позивач звернулась до Управління праці та соціального захисту населення для проходження ідентифікації.

Згідно акту обстеження матеріально-побутових умов сімї по факту проживання №2462 від 29.03.2017 р. позивач проживає за адресою: пр-т.Перемоги, 151/6. При перевірці місця проживання, двері ніхто не відчинив.

Як вбачається із заяви позивача до Голови міської комісії з питань відновлення соц.. виплат від 30.03.2017 року вбачається, що вона була відсутня за адресою місця реєстрації, оскільки перебувала на дачі із братом.

Згідно копії витягу з протоколу №46-1 віл 29.05.2017 року відмовлено позивау в відновленні пенсії у звязку з відсутністю за фактичним місцем проживання.

Як вбачається із заперечень на позов електронна пенсійна справа позивача на підставі особистої заяви була взята на облік, відпрацьована, але заблокована, оскільки згідно вимог Постанови КМУ від 08.06.20016 року № 365 після подання документів до органів Пенсійного фонду України структурними підрозділами з питань соціального захисту населення повинна обовязково бути здійснена перевірка фактичного місця проживання із складання акту обстеження матеріально-побутових умов сімї. За результатами такої перевірки структурний підрозділ з питань соціального забезпечення населення готує подання про відновлення або відмову у виплаті пенсії. Позивач відповідно довідки, виданої УПСЗН Лисичанської міської ради Луганської області має статус особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції. Для перевірки фактичного місця проживання позивачку було включено до списку внутрішньо переміщених осіб, який було передано до УПСЗН. Згідно витягу з протоколу засідання міської комісії з питання призначення(відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам в призначенні пенсії позивачу відмовлено. З урахуванням вказаного виплата пенсія позивачу призупинена.

Факт зупинення виплати позивачеві пенсії відповідачами не заперечується.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

Статтею 49 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058.

В якості підстави для припинення виплати пенсії позивачу, відповідач посилався на проведення верифікації за списками СБУ, інформаційного обміну з органами соціального захисту населення та скасування довідки внутрішньо переміщеної особи, у зв’язку із не підтвердженням фактичного місця проживання.

Колегія суддів зазначає, що рішення УПСЗН не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а постанова КМУ № 365 не є законом, а є підзаконними нормативно-правовими актами, які мають нижчу юридичну силу, що значно звужує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем, а тому право позивача на отримання пенсії було безпідставно порушено відповідачем. Отже, зазначені відповідачем підстави не є належними для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 № 1058.

Крім того, слід зазначити, що припинення виплати позивачці пенсії у зв'язку зі скасуванням органами соціального захисту населення довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.

Так, за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.

Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невідємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання. Отже, відсутність позивачки за місцем проживання не може позбавляти її права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Враховуючи викладене, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що відповідач, припиняючи виплату позивачці пенсії за віком з жовтня 2016 року діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим підлягають захисту порушені права пенсіонера.

Щодо висновку суду першої інстанції про звернення постанови в частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць до негайного виконання, то в цій частині постанова суду першої інстанції відповідачем не оскаржується.

Стосовно апеляційних вимог позивача про зміну постанови суду першої інстанції та задоволення позовних вимог в частині яку судом залишено без розгляду, колегія суддів зазначає, що за пунктом 3 частини 1 статті 199 КАС України, суд у данному випадку ухвалою від 28.11.2017 року скасував ухвалу суду про залишення частини позовних вимог без розгляду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, з направленням справи для продовження розгляду.

Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат, колегія суддів зазначає наступне.

Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач просив відстрочити сплату судового збору до ухвалення судового рішення, посилаючись на важке матеріальне становище.

Разом з тим, в абзаці п’ятому мотивувальної частини спірної постанови, суд першої інстанції зазначив, що судові витрати слід віднести за рахунок Державного бюджету України.

Колегія суддів зазначає, що частиною першою статті 94 КАС України визначено, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, оскільки постанова суду першої інстанції прийнята на користь позивача, то, в даному випадку, судовий збір у розмірі 640 грн. має бути стягнуто в рівних частках за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області та Управління Пенсійного фонду України в м.Сєвєродонецьку Луганської області на користь держави, а не віднесено за рахунок Державного бюджету України, як помилково зазначено судом першої інстанції.

Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 201 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для зміни постанови або ухвали суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

В даному випадку, судом першої інстанції правильно вирішено справу по суті, але помилково віднесено витрати щодо судового збору за рахунок держави, у зв’язку з чим, апеляційні скарги підлягає частковому задоволенню, а постанова – зміні.

Керуючись статтями 195, 196, 198, 200, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області, Управління Пенсійного фонду України в м.Сєвєродонецьку Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2017 р. у справі № 415/4918/17, - задовольнити частково.

Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2017 р. у справі № 415/4918/17, - змінити.

Доповнити постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2017 р. у справі № 415/4918/17 абзацом 6 наступного змісту: «Стягнути в рівних частках за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі - Управління Пенсійного фонду України в місті Лисичанську Луганської області та Управління Пенсійного фонду України в м.Сєвєродонецьку Луганської області на користь держави судовий збір за розгляд справи у суді в розмірі 640,00 грн.».

Абзаци 6,7,8,9 резолютивної частини постанови Лисичанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2017 р. у справі № 415/4918/17вважати абзацами 7,8,9, 10.

В іншій частині постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2017 р. у справі № 415/4918/17- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Л.В. Ястребова

Судді А.А. Блохін

ОСОБА_3