Постанова № 70488360, 20.11.2017, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2017 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі головуючого судді Сташків Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Тернополі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Тернопільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області про визнання дій протиправними та зобов’язання поновити виплату пенсії, –

ВСТАНОВИВ:

30 травня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Тернопільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області про визнання дій протиправними та зобов’язання поновити виплату пенсії. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що отримувала пенсію лише до 01 квітня 2017 року, оскільки після її виїзду на постійне місце проживання до США виплату пенсії було припинено. У зв’язку із цим вона подала до відповідача заяву про поновлення виплати раніше призначеної пенсії, починаючи з 01 квітня 2017 року, однак, у поновленні її виплати відповідачем відмовлено, про що надано відповідь № 131/Т-11від 14 квітня 2017 року. З цих підстав позивач просила зобов'язати відповідача поновити виплату раніше призначеної пенсії, починаючи з 01 квітня 2017 року.

У судове засідання представник позивача ОСОБА_2 подала заяву, згідно з якою позов підтримала, просила його задовольнити, розглянувши справу в її відсутності.

Представник відповідача також подав заяву про розгляд справи за його відсутності, просив відмовити в задоволенні позову. Крім цього,подав письмові заперечення, які зводяться до того, що підстави поновлення виплати пенсії позивачу відсутні, оскільки вона постійно проживає у США.

За вказаних обставин, відповідно до вимог ч. 4 ст. 122 КАС України, суд приходить до висновку про можливість розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Суд, проаналізувавши матеріали справи, дослідивши та оцінивши докази у справі, встановив такі обставини.

20 вересня 2016 року позивачем оформлено виїзд на постійне місце проживання в США, у зв’язку з чим 10 жовтня 2016 року вона подала до Тернопільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області заяву про припинення виплати пенсії з 11 листопада 2016 року.

З 01 квітня 2017 року виплату пенсії позивачу припинено.

В подальшому представник позивача ОСОБА_2 звернуласядо Тернопільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області з заявою про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1

14 квітня 2017 року Тернопільським об’єднаним управлінням Пенсійного фонду України Тернопільської області ОСОБА_2 надано відповідь № 131/Т-11, в якій зазначено, що у зв’язку з виїздом ОСОБА_1 на постійне проживання у США та з огляду на відсутність укладеного між Україною і США договору щодо пенсійного забезпечення, підстав для поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 немає. Також роз’яснено право захищати свої інтереси в суді.

Перевіряючи достовірність доводів представника відповідача про відсутність законних підстав поновлення пенсії позивачу, суд виходить із таких обставин:

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, – в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ прийшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов’язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов’язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На підставі наведеного суд вважає, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Такої ж правової позиції доримується Верховний Суд України у своєму рішенні від 19 травня 2015 року у справі №21-168а15, висновки якого відповідно до ч. 2 ст. 244-2 КАС України мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Враховуючи зазначені вимоги закону та встановлені обставини справи, суд приходить до переконання, що заявлений позов підлягає до задоволення шляхом визнання протиправними дій відповідача, які полягають у відмові поновити виплату раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії, та зобов’язання відповідача поновити її виплату, починаючи з 01 квітня 2017 року.

Керуючись ст. ст. 6 – 11, 14, 71, 159 – 163, 167, 186, 244-2, ч. ч. 1, 3 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправними дії Тернопільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області щодо відмови у поновленні виплати ОСОБА_1 раніше призначеної пенсії з 01 квітня 2017 року.

Зобов’язати Тернопільське об’єднане управління Пенсійного фонду України Тернопільської області поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії, починаючи з 01 квітня 2017 року.

Стягнути з Тернопільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, в користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640 гривень.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду може бути подана до Львівського апеляційного адміністративного суду через Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі проголошення судом вступної та резолютивної частини постанови, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.