Рішення № 70473027, 20.11.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 215/5045/15-ц 22-ц/774/1060/К/17

Справа № 215/5045/15-ц Головуючий в 1-й інстанції

Провадження № 22-ц/774/1060/К/17 ОСОБА_1

Категорія – 19 (ІV) Доповідач Бондар Я.М.

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

20 листопада 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді: Бондар Я.М.

суддів: Барильської А.П., Зубакової В.П.,

секретар: Видрик А.А.

за участю:представника позивача ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» - ОСОБА_3,

представникавідповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_5,

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 20 лютого 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про фінансовий лізинг та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору недійсним, стягнення коштів, отриманих на виконання недійсного правочину, -

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2015 року ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про фінансовий лізинг.

В обґрунтування позовних вимог зазначило, що 02 серпня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_4 укладено договір про фінансовий лізинг № 00005539, за умовами якого лізингодавець взяв на себе зобов’язання придбати у власність об’єкт лізингу – транспортний засіб типу VW Polo Sedan 1.6 I benzin, 2012 року виробництва, шасі № XW8ZZZ61ZDG001107, двигун № НОМЕР_1, вартістю 17190,00 дол. США, обраний лізингоодержувачем, із викупом останнім об’єкта лізингу шляхом внесення авансового платежу та щомісячних лізингових платежів на умовах та в порядку, погоджених сторонами.

Свої зобов’язання за договором № 00005539 від 02 серпня 2012 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» виконало належним чином, придбавши за договором купівлі-продажу № 1102810 від 02.08.2012 року автомобіль та передавши його в користування відповідачу ОСОБА_4, в той час як останній допустив порушення виконання зобов’язань за договором, в результаті чого виникла заборгованість.

У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 своїх зобов’язань за договором, позивачем на адресу відповідача з квітня по вересень 2014 року надсилалися нагадування щодо сплати простроченої заборгованості.

20 грудня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 вчинено виконавчий напис № 2059 про повернення об’єкта лізингу.

За наведених обставин, позивач просив суд стягнути із ОСОБА_4 на свою користь заборгованість за договором про фінансовий лізинг № 00005539 від 02 серпня 2012 року в сумі 215105 грн. 73 коп., з яких: 30372 грн. 84 коп. – сума заборгованості по лізинговим платежам, 6290 грн. 60 коп. – сума витрат згідно абз.2 п.6.1 Загальних умов, 598 грн.86 коп. – сума 3% річних за прострочення, 11876 грн. 39 коп. – сума інфляційних втрат, 3046 грн. 00 коп. – штрафні санкції за складені та надіслані відповідачу вимоги (нагадування про несплату), 1996 грн. 19 коп. – сума пені за прострочення виконання зобов’язання, 89382 грн. 27 коп. – витрати позивача згідно п.п.13.1, 13.5, 13.6 Загальних умов (щодо вилучення об’єкта лізингу), 4867 грн. 39 коп. – проценти за користування чужими грошовими коштами, 57675 грн. 19 коп. – сума збитків, 6000 грн. 00 коп. – витрати на оплату юридичних послуг з підготовки позову та представництва інтересів позивача в суді першої інстанції; судові витрати покласти на відповідача.

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ «Порше Лізинг Україна», в якому, посилаючись на несправедливість умов укладеного договору про фінансовий лізинг № 00005539 від 02 серпня 2012 року, а також недотримання вимог ст. 220 ЦК України щодо його нотаріального посвідчення, яке є обов’язковим, просив суд визнати зазначений договір недійсним та стягнути з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на його користь сплачені ним за договором фінансового лізингу грошові кошти в сумі 105030 грн. 19 коп., а також витрати на правову допомогу в сумі 5000,00 грн.

Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 20 лютого 2017 року відмовлено в задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про фінансовий лізинг. Задоволено зустрічний позов ОСОБА_4 Визнано недійсним договір фінансового лізингу №00005539, укладений 02 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Порше Лізинг Україна»; стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4 105030 грн. 19 коп. безпідставно отриманих грошових коштів, 5000,00 грн. витрат на правову допомогу, а всього 110030 грн. 19 коп.; стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» 1601 грн. 50 коп. судового збору на користь держави.

В апеляційній скарзі позивач ТОВ «Порше Лізинг Україна», посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам та неповне з’ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, ставить питання про скасування рішення та ухвалення нового рішення про задоволення в повному обсязі позовних вимог за первісним позовом із відмовою в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4

На думку апелянта, під час ухвалення рішення суд не прийняв до уваги те, що під час укладення між сторонами оспорюваного договору, вони досягли згоди з усіх його істотних умов, а в подальшому ТОВ «Порше Лізинг Україна» виконало перед ОСОБА_4 свої зобов’язання в повному обсязі. При цьому, відповідач з серпня 2014 року припинив оплачувати лізингові платежі, виставлені йому відповідно до рахунків-фактур, в результаті чого виникла заборгованість, розмір якої позивач обґрунтував належним чином.

Задовольняючи вимоги за зустрічним позовом, суд не врахував, що зустрічний позов було прийнято судом після початку розгляду справи по суті всупереч вимогам ст.123 ЦПК України. Крім того, визнаючи недійсним договір фінансового лізингу, суд не звернув увагу на те, що діючим законодавством не передбачено обов’язку сторін щодо нотаріального посвідчення такого договору, а також на відсутність доказів на підтвердження того, що зміст договору суперечить ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», тому з урахуванням погодження сторонами усіх істотних умов та дотримання форми його укладення, апелянт вважає укладений договір дійсним. Також, на думку представника позивача судом безпідставно не застосовано наслідки пропуску строку позовної давності за заявою ТОВ «Порше Лізинг Україна» й не встановлено, коли саме ОСОБА_4 дізнався про порушення його прав.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ТОВ «Порше Лізинг Україна» підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 02 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Порше Лізинг Україна» укладено договір про фінансовий лізинг № 00005539 укладеного, за умовами якого ОСОБА_4 взяв у ТОВ «Порше Лізинг Україна» в лізинг автомобіль «ОСОБА_7 - Седан», вартістю 17190 дол. США, зобов’язавшись сплатити авансовий платіж, та щомісячні лізингові платежі згідно Графіку покриття витрат, які розраховуються відповідно до курсу долара США в національній валюті.

Згідно розрахунку ОСОБА_4Л було сплачено по вказаному договору 105030 грн. 19 коп. з останнім платежем в серпні 2014 року (а.с. 37-38 т. 1).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ «Порше Лізинг Україна» про стягнення заборгованості за договором про фінансовий лізинг, суд першої інстанції виходив з недійсності укладеного між сторонами договору та відсутності у зв’язку з цим підстав для стягнення виниклої заборгованості внаслідок невиконання ОСОБА_4 зобов’язань за ним. Також суд дійшов до висновку про визнання недійсним оспорюваного договору та застосував наслідки його недійсності у відповідності до вимог ст. 216 ЦК України.

Проте, повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може, з наступних підстав.

Відносини, що виникають із договору лізингу регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж та положеннями Закону України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Статтею 807 ЦК України визначено, що предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом.

За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі–продажу або поставки, тому до відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, поставку та найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених ЦК та Законом України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Найм (оренда) транспортних засобів врегульовано параграфом 5 глави 58 ЦК України.

За загальним правилом, передбаченим ч.1 ст. 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.

Якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з ч.2 ст. 799 ЦК України, договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, й визнання такого договору недійсним судом не вимагається.

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд України в постановах від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2766цс15, від 18 січня 2017 року у справі № 6-648цс16, які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України повинні враховуватися судами загальної юрисдикції при вирішенні аналогічних справ.

Як вбачається з матеріалів справи, 02 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Порше Лізинг Україна» укладено договір про фінансовий лізинг № 00005539, предметом якого є автомобіль «ОСОБА_7 - Седан», без нотаріального його посвідчення (а.с. 11-27 т.1).

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Отже, встановивши, що при укладенні між сторонами договору про фінансовий лізинг № 00005539 від 02 серпня 2012 року, предметом якого є транспортний засіб - автомобіль «ОСОБА_7 - Седан», сторонами не було дотримано його нотаріального посвідчення, що в силу з ч.2 ст. 799 ЦК України, є обов’язковим, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про недійсність укладеного договору та відсутність підстав для задоволення заявлених ТОВ «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про фінансовий лізинг.

Доводи апеляційної скарги відповідача про не встановлення діючим законодавством обов’язку сторін щодо нотаріального посвідчення договору є безпідставними та суперечать положенням ч.2 ст. 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню до врегулювання спірних правовідносин.

Враховуючи те, що за положеннями ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, колегія суддів не може погодитися з доводами апеляційної скарги відповідача про досягнення згоди щодо усіх істотних умов договору та виконання позивачем договору в повному обсязі, а відповідачем – частково, що й спричинило виникнення заборгованості, оскільки це не має жодного правового значення у разі укладення договору, який визнано недійсним.

Разом з тим, перевіряючи доводи апеляційної скарги відповідача на предмет законності ухваленого судом першої інстанції рішення в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ТОВ «Порше Лізинг Україна» про визнання правочину недійсним, стягнення коштів, отриманих на виконання недійсного правочину, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п.4 Постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9, судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч.1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч.1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч.2 ст. 222, ч.2 ст. 223, ч.1 ст. 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

З матеріалів справи вбачається, що сторонами не додержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення укладеного між ними договору, а тому такий договір, в силу ч.1 ст. 220 ЦК, є нікчемним.

Разом з тим, правильно встановивши, що укладений договір є недійсним, суд належним чином не з’ясував до якого виду недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) відноситься правочин, що є предметом спору, та дійшов помилкового висновку про визнання недійсним нікчемного правочину, недійсність якого встановлена законом й у відповідності до ч.2 ст. 215 ЦК України визнання його недійсним судом не вимагається.

Також, погоджується колегія суддів з доводами апеляційної скарги позивача ТОВ «Порше Лізинг Україна» про відсутність підстав для застосування наслідків недійсного правочину у зв’язку з пропуском ОСОБА_4 позовної давності відносно заявлених ним вимог.

Матеріалами справи підтверджено, що 18 жовтня 2016 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до суду з заявою про застосування строків позовної давності до вимог за зустрічною позовною заявою ОСОБА_4 (а.с. 218 т.1)

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частинами 3-5 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

За положеннями ч. 3 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Із розрахунку заборгованості вбачається, що ОСОБА_4 почав виконувати умови договору щодо сплати лізингових платежів з 03.10.2012 року, сплативши суму в розмірі 3005,72 грн. (а.с. 37 т.1).

Отже, саме з цієї дати розпочинається трирічний строк позовної давності для застосування наслідків нікчемного правочину.

Із зустрічними позовними вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину ОСОБА_4 звернувся 26.08.2016 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності. (а.с. 191-193 т.1).

При цьому, звертаючись із такими позовними вимогами, ОСОБА_4 не навів обставин на обґрунтування поважних причин пропуску строку позовної давності й питання про поновлення пропущеного строку перед судом не ставив.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що стороною позивача за зустрічним позовом строк позовної давності не пропущений.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови «Про судове рішення» №14 від 18 грудня 2009 року, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 до ТОВ «Порше Лізинг Україна» про визнання договору недійсним, стягнення коштів, отриманих на виконання недійсного правочину – скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В іншій частині рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права та підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, п.п. 3, 4 ч.1 ст.309, ст.ст. 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» - задовольнити частково.

Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 20 лютого 2017 року в частині задоволення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору недійсним, стягнення коштів, отриманих на виконання недійсного правочину – скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання договору недійсним, стягнення коштів, отриманих на виконання недійсного правочину – відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді: