Рішення № 70389291, 14.11.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Гаращенка Д.Р.

суддів Левенця Б.Б., Ратнікової В.М.

при секретарях Дука В.В., Ільченко В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргоюПублічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» про визнання недійсними окремих положень договору, застосування реституційних наслідків їх недійсності та зобов'язання здійснити дії,

ВСТАНОВИЛА:

Справа № 761/39413/15-ц№ апеляційного провадження: 22-ц/796/7594/2017Головуючий у суді першої інстанції: Макаренко І.О.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р.У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «ВТБ Банк» про визнання недійсними окремих положень договору, застосування реституційних наслідків їх недійсності та зобов'язання здійснити дії в якому просила визнати недійсним п. 4.2 Договору про надання споживчого кредиту №1153700445518В від 23.07.2013 року, укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1, зобов'язати відповідача повернути позивачеві грошові кошти в розмірі 13 520 грн. шляхом зарахування їх на рахунок позивача, стягнути з відповідача судовий збір.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 23.07.2013р. між ОСОБА_1 та ПАТ «ВТБ Банк» укладено Договір про надання споживчого кредиту №1153700445518В, за умовами якого позивачу було надано кредит у розмірі 50 000 грн. зі сплатою 24 % річних із кінцевим строком повернення 23.07.2017 року. Згідно з п. 4.2. Договору відповідач встановив комісійну винагороду за управління кредитом у розмірі 1,69% за період з 1-го по 48-й місяць користування кредитом від суми кредиту. Позивач вважала, що встановлення платежів за управління кредитом є незаконним та таким, що суперечить вимогам законодавства, а отже підлягає визнанню недійсним, а відтак застосуванню підлягають реституційні наслідки.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2017 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним п.4.2 Договору про надання споживчого кредиту №1153700445518В від 23.07.2013 року, укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1

Зобов'язано ПАТ «ВТБ Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за Договором про надання споживчого кредиту №1153700445518В від 23.07.2013 року, з урахуванням недійсності п. 4.2 кредитного договору.

Стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 974,4 грн.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, представник відповідача подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування своїх апеляційних вимог посилалися на те, що судом першої інстанції не було враховано, що позичальник погодився з усіма умовами договору, вона була попереджена банком про усі умови, в тому числі щодо комісії за управління кредитом.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити в повному обсязі.

Представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що 23.07.2013 року між Публічним акціонерним товариством «ВТБ БАНК» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 1353700445518В, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу грошові кошти в сумі 50 000,00 грн., а відповідач зобов'язався повернути кредит в строк до 23.07.2017 року або достроково у випадках, передбаченим Кредитним договором, з щомісячною сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 24 % річних або іншому розмірі, передбаченому Кредитним договором.

Відповідно до п. 7.4 кредитний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печаткою Банку та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань згідно з Кредитним договором у повному обсязі.

Відповідно до п. 4.2. Кредитного договору, позичальник зобов'язаний сплачувати щомісячно, відповідно до графіка повернення кредиту і сплати процентів та розрахунку вартості супутніх послуг, комісійну винагороду за управління Кредитом у розмірі 1,69% від початкової суми кредиту.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що здійснення платежів за управління кредитом не є послугою в розумінні положень Закону України «Про захист прав споживачів», враховуючи висновок Верховного суду України від 16.11.2016 року у справі № 6-1746цс16, суд вважав за можливе задовольнити позовні вимоги про визнання недійсним п. 4.2 кредитного договору.

Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції, у вказаній частині, відповідає, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи та ухвалив рішення, з правильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що позичальник погодився з усіма умовами договору, вона була попереджена банком про усі умови, в тому числі щодо комісії за управління кредитом, а тому не було підстав для визнання пункту договору недійсним, виходячи з наступного.

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за управління кредитом, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплачувала комісію за послуги, що супроводжують кредит, за ті послуги, які банк надавав у своїх інтересах.

В судовому засіданні представник банку на неодноразові запитання колегії суддів, зазначив, що послуги банку за управління кредитом не включають в себе послуги по управлінню поточним рахунком, та більш конкретно, що таки включають в себе ці послуги пояснити не зміг.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначився із виниклими правовідносинами сторін та правильно врахував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, який відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Враховуючи викладене колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції, в зазначеній частині законним та обґрунтованим, апеляційна скарга не спростовує рішення суду, в цій частині, та на його законність не впливає.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з рішенням суду першої інстанції в іншій частині.

Так, суд задовольнив вимоги позивача частково та зобов'язав ПАТ «ВТБ Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за Договором про надання споживчого кредиту №1153700445518В від 23.07.2013 року, з урахуванням недійсності п. 4.2 кредитного договору.

Проте, ОСОБА_1 такої вимоги в суді першої інстанції не заявляла.

Відповідно до ч. 3 ст. 303 Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

В п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що відповідно до положень ст. 10-11 ЦПК України суд розглядає справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ст.10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивач сам визначає стратегію захисту свого порушеного права, а суди розглядають справи виключно в межах заявлених вимог.

Зобов'язавши відповідача вчинити певні дії, вимоги щодо яких позивачем не заявлялися, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, порушив норми процесуального права, а тому у цій частині рішення підлягає скасуванню.

Вирішуючи вказану позовну вимогу по суті, колегія суддів приходить до висновку, що вона підлягає задоволенню у тому вигляді як вона була заявлена позивачем в позові.

Позивач вказувала, що до звернення до суду з позовом нею було здійснено 16 платежів, кожний з яких включав у себе 845 грн. на виконання умов п.4.2. договору (845 * 16 = 13 520 грн.).

На підтвердження здійснення платежів позивач надала суду копії відповідних квитанцій (том 1, а.с.11-16).

Крім того, відповідач ні в суді першої інстанції, ні під час апеляційного перегляду справи, не заперечував проти того, що позивачем дійсно були здійснені вказані нею платежі.

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, оскільки п.4.2. договору сторін визнаний недійсним, колегія суддів вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_1,0 про повернення їй банком грошових коштів у розмірі 13 520 грн., шляхом зарахування їх на рахунок позивача НОМЕР_1 у ПАТ «ВТБ Банк», відкритий відповідачем як для зарахування коштів, спрямованих на повернення заборгованості за кредитом, які стосуються правових наслідків недійсності правочину..

Враховуючи наведене, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2017 року, в частині зобов'язання ПАТ «ВТБ Банк» здійснити перерахунок заборгованості, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення. Оскільки апелянт просив скасувати рішення суду першої інстанції, а колегія суддів скасовує його в частині, то апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2017 року колегія суддів вважає законним та обґрунтованим. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

Керуючись ст.ст. 218, 303, 304, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2017 року, в частині зобов'язання ПАТ «ВТБ Банк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за Договором про надання споживчого кредиту №1153700445518В від 23.07.2013 року, з урахуванням недійсності п. 4.2 кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (код ЄДРПОУ: 14359319, повернути ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 13 520 грн., шляхом зарахування їх на рахунок позивача НОМЕР_1 у ПАТ «ВТБ Банк», ЄДРПОУ 14359319, МФО 321767, відкритий відповідачем як для зарахування коштів, спрямованих на повернення заборгованості за кредитом.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді