Постанова № 70378199, 20.11.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/3599/15

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Стефанова С.О.,

суддів: Вовченко О.А., Свиди Л.І.,

за участю секретаря судового засідання Гунька О.В.,

представника позивача – ОСОБА_1 (на підставі ордеру та договору),

представника відповідача - Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці – ОСОБА_2 (за довіреністю),

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу № 888 о/с від 18.05.2015 року, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 (надалі по тексту – позивач) звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (надалі по тексту – МВС України), третя особа - Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці (надалі по тексту – Управління МВС України на Одеській залізниці), в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ МВС України № 888 о/с від 18.05.2015 року в частині звільнення начальника Управління МВС України на Одеській залізниці полковника міліції ОСОБА_3 з моменту його прийняття;

- поновити ОСОБА_3 на посаді начальника Управління МВС України на Одеській залізниці;

- стягнути з МВС України на користь ОСОБА_3 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалою суду від 17.09.2015 року, яка занесена до журналу судового засідання, залучено до участі у розгляді справи у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство юстиції України.

Ухвалою суду від 11.10.2017 року, яка занесена до журналу судового засідання, залучено до участі у розгляді справи у якості другого відповідача - Управління МВС України на Одеській залізниці.

В обґрунтування вимог, позивач в цілому зазначив, що він відповідно до наказу МВС України від 25.03.2010 року №458о/с був призначений на посаду начальника Управління МВС України на Одеській залізниці, має спеціальне звання полковника міліції. Наказом МВС України №888 о/с від 18 травня 2015 року згідно з ч.3 ст. 1, п.8 ч.1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року та п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ позивача було звільнено з органів внутрішніх справ з постановкою на військовий облік. Оскаржуваний наказ мотивовано тим, що він є особою, на яку розповсюджується дія Закону України «Про очищення влади». Позивач вважає, що наказ МВС України про звільнення його з органів внутрішніх справ прийнято з порушенням норм матеріального права, а отже підлягає скасуванню, оскільки по-перше його звільнення здійснено відповідачем в період його тимчасової непрацездатності та перебування у відпустці. Також позивач зазначає, що оскаржуваний наказ № 888 о/с винесено відповідачем всупереч вимогам ст.61 ОСОБА_4 України, ч.2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» без врахування того, що за час проходження служби в органах внутрішніх справ він неодноразово був відзначений за значні досягнення у службі та у відповідача відсутні докази дій з його боку, які визначені в ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». Так позивач зазначив, що в період перебування його на посаді начальника Управління МВС України на Одеській залізниці та в період проведення масових протестів населення в м. Києві з листопада 2013 року по лютий 2014 року він своїми рішенням, дією чи бездіяльністю, не здійснював заходи, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки, оборони чи територіальної цілісності України, що спричинило порушення прав і свобод людини, працівники ввіреного йому підрозділу до несення служби у м. Києві у вказаний період ним не відряджалися. Таким чином, на думку позивача, оскаржуваним наказом № 888 о/с його безпідставно «автоматично» було визнано (без жодного доказу наявності та доведеності його вини) особою, яка своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і яку необхідно в подальшому не допустити до управління державними справами. Внаслідок таких протиправних дій відповідача, який діяв при винесенні оскаржуваного наказу № 888 о/с всупереч вимогам п.2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» про застосування при звільненні принципу презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, діловій репутації позивача завдано непоправної шкоди. Також позивач зазначає, що обіймаючи посаду начальника Управління МВС України на Одеській залізниці, він не підпадав під критерії здійснення очищення влади (посада, яку він обіймав, не належить до посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві та в письмових поясненнях.

Представник відповідача – Управління МВС України на Одеській залізниці у судовому засіданні адміністративний позов не визнав та просив суд в його задоволенні відмовити у повному обсязі.

Представник відповідача – МВС України у судове засідання не з’явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. В матеріалах справи наявні письмові заперечення представника відповідача – МВС України, в яких останній позовні вимоги не визнав та просить суд в задоволенні позову відмовити, посилаючись в цілому на те, що позивач відповідно до Закону України «Про очищення влади» на протязі 10 днів з моменту набрання чинності вказаним Законом, підлягав люстраційній перевірці в порядку визначеному п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, а отже підлягав звільненню, а тому дії по звільненню останнього з ОВС є правомірними. Також представник відповідача зазначає, що Законом України «Про очищення влади» не передбачається встановлення будь-яких виключень або преференцій для посадових осіб, зазначених в ч. 1 ст. 3 цього Закону, що давали б їм змогу звільнитися від люстраційної процедури або її відтермінування.

Представник третьої особи - Міністерства юстиції України у судове засідання не з’явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Ухвалою суду від 24.09.2015 року за клопотанням представника відповідача – МВС України зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Служби зовнішньої розвідки України щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої, пункту 3 частини другої статті 3, частини третьої статті 4, підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» у взаємозв’язку з положеннями частини другої статті 1 цього закону, положень статті 19 ОСОБА_4 України у взаємозв’язку з положеннями її статті 64 та зазначеними положеннями цього закону.

Разом з цим, Верховний Суд України в постанові від 04.07.2017 року у справі № 21-2743а16 за позовом приватної особи до Рівненської митниці ДФС про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу прийшов до висновку, що в ухвалі про зупинення провадження у справі до прийняття Конституційним Судом України рішення за результатами розгляду справи за двома конституційними поданнями Верховного Суду України та конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності ОСОБА_4 України (конституційності) окремих положень Закону України «Про очищення влади» не мотивований зв’язок між очікуваними висновками рішення суду конституційної юрисдикції за наслідками розгляду згаданих вище конституційних подань та предметом спору, не конкретизовано, чому з огляду на характер заявлених вимог неможливо розглянути справу без попереднього розгляду справи в порядку конституційного судочинства, що стало підставою для скасування вказаної ухвали.

Також, 21.09.2017 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення щодо дружнього врегулювання у справі «ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проти України», в якій заявники скаржились до Європейського суду за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Загальна сума грошових коштів, яку Уряд України повинен сплатити на виконання зазначеного рішення Європейського суду, пов'язаного з надмірною тривалістю цивільних проваджень, становить 2100 євро.

Зазначені обставини стали підставою для поновлення судом провадження у справі 11.10.2017 року.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення, перевіривши їх доказами, судом встановлені наступні факти та обставини.

ОСОБА_3 проходив службу в органах внутрішніх справ України та з 25.03.2010 року на момент звільнення перебував на посаді начальника Управління МВС України на Одеській залізниці.

Наказом МВС України від 18.05.2015 року № 888 о/с згідно з ч. 3 ст. 1, п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та відповідно до п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, полковника міліції, начальника Управління МВС України на Одеській залізниці ОСОБА_3 було звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) (а.с. 137 том 1).

Наказом Управління МВС України на Одеській залізниці від 22.05.2015 року № 45 о/с доведено до особового складу, що згідно з ч. 3 ст. 1, п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» та відповідно до п. 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, з 18 травня 2015 року полковника міліції, начальника Управління МВС України на Одеській залізниці ОСОБА_3 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) (а.с. 30 том 2).

Крім того, судом встановлено, що Рішенням міжвідомчої комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій № 12/ІІІ/1/818 від 18.12.2014 року ОСОБА_3 встановлено статус учасника бойових дій на підставі довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від 22.10.2014 року № 8/1581 та наказу УМВС на Одеській залізниці від 10.10.2014 року № 699 о/с дск.; витягу з наказу АТЦ при СБУ від 21.10.2014 року № 43; посвідчення про відрядження № 001068 (а.с. 248-250 том 1).

Позивач, вважаючи наказ відповідача від 18.05.2015 року № 888 о/с в частині його звільнення з органів внутрішніх справ протиправним, оскаржив його до суду, вимагаючи його скасування та поновлення позивача на займаній посаді.

Згідно з ст.19 ОСОБА_4 України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_4 та законами України.

Відповідно до ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_4 та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд не погоджується з підставами звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ та приходить до висновку, що адміністративний позов слід задовольнити, виходячи з наступного.

Закон України «Про очищення влади» визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Згідно з ч.1 ст.1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч.2 ст.1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Згідно з п.6 ч.1 ст.2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Відповідно до п.10 ч.1 ст.2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Згідно з п.8 ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до п.4 ч.2 ст.3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Згідно з ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до пп.1 п.2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що відповідно до довідки зразка Ф-1, наданою Департаментом кадрового забезпечення МВС, ОСОБА_3 у період з червня 2011 року по травень 2015 року обіймав посаду, до якої, відповідно п. 3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», застосовуються заборони визначені ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», а саме: посаду начальника Управління МВС України на Одеській залізниці (а.с. 141-146 том 1).

Згідно з ч.1 та ч.2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з ч.2 ст.21 та ч.1 ст.23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, ст.24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов’язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов’язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов’язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно з ст.9 ОСОБА_4 України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 111 від 25.06.1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст.4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Крім того, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14.02.2006 року у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008 року у справі «ОСОБА_8 проти Польщі»).

У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст.6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія). Зокрема, у висновку CDL-AD(2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов’язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості. Крім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури. Висновок CDL-AD(2012)028 вказує також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Згідно з ст.62 ОСОБА_4 України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

ОСОБА_4 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_4 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_4 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_4 України гарантується (ст.8 ОСОБА_4 України).

Застосовуючи норми ОСОБА_4 України як норми прямої дії, суд прийшов до висновку, що вчинення особою заходів (та / або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

Проте, відповідачі не надали до суду жодних доводів та доказів щодо вчинення позивачем дій та заходів (та / або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України ОСОБА_4 та законами України.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Отже, відмінні від міністерства центральні органи виконавчої влади виконують функції з реалізації державної політики.

Відповідно до ч. 4 ст. 7 Закону України «Про міліцію», загальну структуру та чисельність Міністерства внутрішніх справ України затверджує Верховна Рада України.

Згідно з абз. 4 ст. 1 Закону України «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України» (в редакції станом на 01.01.2015 року, до виключення міліції на транспорті з структури МВС), затверджено таку загальну структуру Міністерства внутрішніх справ України:

головні управління, управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи Міністерства внутрішніх справ України на транспорті.

Як встановлено судом, позивач перебував на посаді начальника Управління МВС України на Одеській залізниці, тобто керівником ОВС на транспорті, а не територіального органу в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Крім того, Управління МВС України на Одеській залізниці взагалі не відноситься до категорії територіальних органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.

Ліквідація УМВС на Одеській залізниці здійснена на підставі наказів МВС України від 14.04.2015 року №431 «Про заходи щодо реформування органів внутрішніх справ» та від 08.06.2015 року №661 «Про ліквідацію УМВС України на Одеській залізниці».

Тобто, так як УМВС України на Одеській залізниці не відноситься до територіальних органів МВС то його ліквідовано не постановою Кабінету Міністрів України, а наказом МВС України, не зважаючи на те, що Управління МВС на Одеській залізниці є юридичною особою.

Так, відповідно до п.п. 5, 10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про поліцію» втратив чинність Закон України «Про міліцію», а працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. При цьому всі територіальні органи МВС були ліквідовані відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 року №730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» та від 13.10.2015 року № 834 «Питання функціонування органів поліції охорони як територіальних органів Національної поліції та ліквідації деяких територіальних органів Міністерства внутрішніх справ».

Тобто, постановами КМУ від 16.09.2015 року №730 та від 13.10.2015 року №834 зазначено повний і вичерпний перелік територіальних органів МВС і при цьому Управління МВС України на Одеській залізниці в переліку територіальних органів МВС відсутнє.

Крім того, як встановлено судом та підтверджено під час розгляду справи представниками відповідачів, Рішенням міжвідомчої комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій № 12/ІІІ/1/818 від 18.12.2014 року ОСОБА_3 встановлено статус учасника бойових дій на підставі довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від 22.10.2014 року № 8/1581 та наказу УМВС на Одеській залізниці від 10.10.2014 року № 699 о/с дск.; витягу з наказу АТЦ при СБУ від 21.10.2014 року № 43; посвідчення про відрядження № 001068 (а.с. 248-250 том 1).

При цьому, ч. 7 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» чітко встановлено, що заборона, передбачена частинами третьою та четвертою цієї статті, не застосовується до осіб, зазначених у частинах другій - четвертій статті 3 цього Закону, які визнані учасниками бойових дій під час проведення антитерористичної операції на сході України у встановленому законодавством порядку.

Таким чином звільнення позивача наказом МВС України від 18.05.2015 року № 888 о/с згідно з ч. 3 ст. 1, п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» повністю суперечить вимогам ч. 7 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», оскільки Рішенням міжвідомчої комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій № 12/ІІІ/1/818 від 18.12.2014 року ОСОБА_3 встановлено статус учасника бойових дій.

Окрім того, відповідно до Остаточного висновку № 788/2014 про Закон України «Про очищення влади» від 19.06.2015 року дискваліфікація, яка основана виключно через посаду, яку займала особа, апріорі не суперечить міжнародним стандартам, за умови, якщо мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винні у серйозних випадках безгосподарності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в статті 3 (1) - (2), відповідають цій вимозі. Зауважено, що українська влада може краще оцінити, які державні установи відігравали значну роль у недемократичних процесах під час зазначених двох періодів.

У своєму Проміжному висновку Венеціанська комісія відзначила, що за законом про люстрацію особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участь в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. Мабуть, немає жодної можливості посилатися на час, що минув з моменту обіймання посади, або на подальшу поведінку і ставлення. На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2).

Оскільки «Метою люстрації не є покарання людей, які ймовірно є винними /.../, але задля захисту новоствореного демократичного суспільства», а зміни, що можуть відбуватися щодо індивіда, повинні бути фактором, який слід враховувати щодо всіх категорій осіб.

Дотримання принципу забезпечення довіри громадян до держави та створюваного нею закону як вимога, що випливає з принципу верховенства права, означає заборону запроваджувати закони, які можуть створювати ілюзорні правові інститути. З точки зору принципу забезпечення довіри, право на працю має забезпечуватися не через оцінку його сутності, а через оцінку засобів захисту цього права. Відсутність можливості реалізувати це право у межах, встановлених законом, свідчить про те, що створено ілюзорний правовий інститут і, відповідно, має місце порушення ОСОБА_4.

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах “Беєлер проти Італії” [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, “Онер’їлдіз проти Туреччини” [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, “Megadat.com S.r.l. проти Молдови” (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і “Москаль проти Польщі” (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах “ОСОБА_8 проти Хорватії” (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і “Тошкуце та інші проти Румунії” (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Крім того, у найбільш загальному вигляді позитивні зобов’язання (англ. – “positive obligations”, “duties”) передбачають активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини. Загальною юридичною підставою позитивних зобов’язань у межах конвенційної системи правозахисту виступає ст.1 “Зобов’язання поважати права людини” Конвенції, в якій прямо вказується, що держави гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.

Зокрема, ОСОБА_9 (Starmer) виокремлює п’ять категорій обов’язків, що покладаються на держави позитивними зобов’язаннями за Конвенцією: обов’язки запобігати порушенням прав, гарантованих Конвенцією (обов’язок “превентивних дій” з боку держави, коли є розумні підстави очікувати його виконання) (напр. справи “Осман проти Сполученого Королівства”, “Маркс проти Бельгії”, “Платформа “Дrtze fьr das Leben” проти Австрії”); обов’язок держави забезпечувати інформування та консультування осіб стосовно порушень прав і свобод, що гарантуються Конвенцією (напр., справа “Гуерра проти Італії”); обов’язок реагувати на порушення прав людини, проводити ефективне розслідування “гідних довір’я” (тобто обґрунтованих) скарг щодо серйозних порушень прав, гарантованих Конвенцією (напр., справи “Айдін проти Туреччини”, “ОСОБА_9 проти Туреччини”, “Пол і ОСОБА_10 проти Сполученого Королівства”); обов’язки забезпечувати індивідів ресурсами, щоб запобігати порушенню їх прав, гарантованих Конвенцією (справа “Ейрі проти Ірландії”). При цьому, головний позитивний обов’язок держави, як зазначає ОСОБА_9, полягає у створенні “національної правової рамки” (англ. – “national legal framework”), передусім національного законодавства, яке забезпечує ефективний захист прав людини (див. докладне аргументування у справі “Х та Y проти Нідерландів”).

Крім того, ЄСПЛ у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що “принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії”. З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Також, практика Європейського суду з прав людини свідчить, що найчастіше втручання у права фізичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Протоколу № 1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під “законом” Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути “доступним” (accessible) та “передбачуваним” (forseable). Також, закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. “Доступність закону” означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. “Передбачуваність” означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Згідно з п.50 Рішення ЄСПЛ у справі “ЩОКІН ПРОТИ УКРАЇНИ” (CASE OF SHCHOKIN v.UKRAINE) (Заяви №№ 23759/03 та 37943/06) судом констатовано, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів повинно бути законним.

Таким чином, на думку суду, дія Закону України «Про очищення влади» не поширюється на позивача, а тому передбачені цим Законом заборони до нього не застосовуються.

Відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Крім того, суд встановив, що відповідно до наказу МВС України від 06.05.2015 року №827 позивачу була надана чергова відпустка за 2015 рік з 11.05.2015 року по 27.06.2015 року. Відповідно до довідки №3607 позивач знаходився на лікарняному у період з 14.05.2015 року по 30.05.2015 року, тобто був тимчасово непрацездатним.

Таким чином наказ МВС України від 18.05.2015 року №888, яким звільнено позивача зі служби в органах внутрішніх справ, виданий в період чергової відпустки позивача та у період його тимчасової непрацездатності.

Згідно з ч.4 ст.40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Таким чином, трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена ч.4 ст.40 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності.

Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Стаття 43 ОСОБА_4 України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З урахуванням зазначеного суд прийшов до висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення від 18.05.2015 року №888 є протиправним та належать до скасування.

Під час розгляду справи відповідачі не надали доказів, які спростовують встановлені вище факти.

Згідно з ч.1 ст.69 та ч.1 ст.70 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Відповідно до ч.1 ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Частиною 1 ст.71 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями ст.43 ОСОБА_4 України дає підстави зробити висновок, що за змістом ч.1 ст.235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Також, позивач повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, а саме судом.

Відповідно до ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв’язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Тобто, в даному випадку порушене право позивача повинно бути поновлене шляхом поновлення на займаній посаді в органах внутрішніх справ з дати звільнення, а саме з 18.05.2015 року.

Згідно з ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Тобто, з урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне стягнути з Управління МВС України на Одеській залізниці на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 року по справі № 21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Такий спосіб захисту як стягнення коштів із відповідача передбачений пунктом 4 частини 2 статті 162 КАС України та може бути застосований у випадках, прямо передбачених законом.

Суд може прийняти рішення про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, вказавши при цьому норми закону, які відповідач повинен застосувати при вчиненні певної дії (пункт 2 частини 2 статті 162 КАС України).

Згідно п.3.5.2 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499 (чинного на момент звільнення позивача), особам рядового і начальницького складу, звільненим з органів внутрішніх справ, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням звільнення незаконним, грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачується за посадою, з якої вони були звільнені, але не більше як за один рік.

Порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначає Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 р. № 499.

Згідно з п.1.7 Інструкції № 499 при виплаті особі рядового чи начальницького складу грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.

В рішенні у справі “П'єрсак проти Бельгії” ЄСПЛ зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов'язку відновлення status quo ante.

Зміст наведених правових актів дає підстави для висновку про те, що у випадках стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення постанови суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства, або день поновлення позивача на роботі, та середньоденний заробіток позивача. Отже, суд визначає конкретну суму коштів, яка стягується з відповідача.

Таким чином, якщо грошове забезпечення ОСОБА_3 на момент звільнення, згідно довідки від 07.11.2017 р. № 8/232 складало у березні 2015 року – 9322,68 грн., в квітні 2015 року – 9322,68 грн., його середньоденний заробіток складає 305,66 грн., які слід помножити на 912 робочих днів (з 18.05.2015 р. по 14.11.2017 р.) вимушеного прогулу, що дорівнює 278 761,92 грн., які підлягають стягненню з Управління МВС України на Одеській залізниці.

Згідно п.1 ч.1 ст.256 КАС України постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню, рівно як і постанови про присудження виплати заробітної плати у відносинах публічної служби – у межах суми стягнення за один місяць.

Відповідно до зазначеної норми закону суд вважає за необхідне допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення позивача на посаді начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці з 18.05.2015 року та виплати йому грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9 475 грн. 46 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_3 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу № 888 о/с від 18.05.2015 року, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України № 888 о/с від 18.05.2015 року.

Поновити ОСОБА_3 на посаді начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці з 18.05.2015 року.

Стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці на користь ОСОБА_3 суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за період з 18.05.2015 року по 14.11.2017 року у розмірі 278 761 грн. 92 коп.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці з 18.05.2015 року та в частині стягнення з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 9 475 грн. 46 коп.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. Якщо апеляційну скаргу не буде подано в строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Постанова суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського окружного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Вступна та резолютивна частина постанови складена у нарадчій кімнаті та проголошена у судовому засіданні 14 листопада 2017 року.

Постанова у повному обсязі виготовлена 20 листопада 2017 року.

Головуючий суддя С.О. Cтефанов

Судді О.А. Вовченко

ОСОБА_8