Постанова № 70339564, 20.11.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2580/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2017 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., суддів Гусева О.Г., Завальнюка І.В., розглянувши у приміщенні суду в порядку пиьмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування та визнання протиправним рішення Державної міграційної служби України України №06-17 від 10.01.2017 року та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-

ВСТАНОВИВ:

З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування та визнання протиправним рішення Державної міграційної служби України України №06-17 від 10.01.2017 року та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В судовому засіданні 06.11.2017 року представник позивача подав клопотання про розгляд справи за його відсутністю (а.с.223), в якій також підтримав заявлені позовні вимоги з огляду на те, що позивач не має можливості зараз повернутись до країни походження з-за проведення там громадянської війни. Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог з підстав, наведених у письмових запереченнях проти позову. А тому суд, на підставі положень ч.4 ст.122, ч.6 ст.128 КАС України, ухвалив рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження 20.11.2017 року за наявними в справі письмовими доказами та запереченнями.

Дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановлює наступні факти та обставини.

Відповідач на підставі ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є центральним органом державної виконавчої влади та згідно ст.ст.11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.1 ч.2 ст.17, ст.104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.

Позивач є громадянином Сирії, уродженцем м.Алеппо. Причиною виїзду до України із 2006 ропі стало бажання отримати вищу освіту. У вересні 2008 року позивач повернувся в Україну для продовження навчання, але не зміг продовжити навчання ВНЗ та був відрахований у 2012 році. Навчання було призупинено через фінансові труднощі. Позивач стверджує, що в 2013 році він звернувся до Посольства Сирії в Україні з приводу продовження паспортного документу. Зі слів позивача, йому не змогли продовжити строк дії паспортного документу через затримку з отриманням інформації стосовно його особи з Сирії (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 07.09.2016 року). Натомість, в посольстві Сирії йому видали документ, який підтверджує, що над продовженням дії його паспорту ведеться робота (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 07.09.2016 року).

Щодо причини звернення за захистом, позивач повідомив про бажання легалізуватись та отримати офіційні документи з метою працевлаштування на території України (арк. 4 анкети від 23.06.2015 року; арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 07.09.2016 року). Зі слів позивача, наразі він не можеповернутися до Сирії, через військові дії, які проходять на території країни та через відсутність необхідних для проживання у рідному для позивача місті умов.

19.06.2015 року позивач звернувся із заявою №143 до ГУ ДМС в Одеській області (а.с.109-112) про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи № 2015OD0182 позивача 15.12.2016 року Управлінням у справах біженців ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 5 п.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" складений висновок про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.72-94).

На підставі матеріалів особової справи позивача, 10.01.2017 року Державна міграційна служба України прийняла рішення №06-17 (а.с.71), яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч 1 ст.1 зазначеного Закону відсутні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4, п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно із п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статуса біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обгрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

З матеріалів справи вбачається, що позивач проживав постійно у м.Алеппо (Сирія), не був членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій, за віросопвіданням християнин, побоювався примусового призову на військову службу, в зв'язку із чим, покинув країну походження за громадянським паспортом Сирії.

Відповідач, в своїх запереченнях на адміністративний позов наполягав на тому, що аналізом останніх інформаційних матеріалів ЗМІ вказує на військові дії, які, як правило, направлені на знищення терористичних угрупувань та осередків "ІДІЛ" з боку сирійських військових. Це вказує на відсутність цілеспрямованого переслідування цивільного населення Сирії, а тому не має даних про загрозу життю позивача в країні походження або його переслідування.

Проте, відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року и протоколу 1967 року (п. 171): "... якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як така що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших вимог визначення бути розцінено як переслідування".

Крім того, як вбачається з інформації по країні походження про ставлення до дезертирів у Сирії на даний момент: Оперативне Керівництво Ноmе 0ffїсе Великобританії по Сирії від 15 січня 2013 року (http://www.unhcr.org/refworld/docid/50f55с8d2.html): "...сирійський уряд є жорстоко репресивним до інакомислення і свободи совісті які не є офіційно визнані в країні. Рівень смертей з вини влади з березня 2011 року неухильно зростає. Велика кількість солдатів було вбито за спробу втечі або за відмову відкривати вогонь по мирних жителях. У ході нинішнього конфлікту сирійська влада, ймовірно, потребує все більше призовників, щоб підтримати президента Асада. З урахуванням ситуації в Сирії, коли заявник є дезертиром з Сирійської армії, або може підлягати призову на військову службу після повернення, буде доречно надавати таким особам притулок, тому що сирійська влада буде розглядати їх як противників режиму".

Позивач надав по країні походження інформацію компетентних інформаційних джерел - "Великобританія: Home Office, "Інформація по країні і Керівництво - Сирія: Безпека й гуманітарна сітуація", грудень 2014", рівень невибіркового насильства в основних містах і районах бойових дій в Сирії перебуває на такому рівні, що існують серйозні підстави вважати, що особа, тільки своєю присутністю там протягом будь-якого відрізка часу, стикається з реальним ризиком шкоди, що загрожує їх життю або особистої недоторканності (http://www.refworld.org/docid/5492925f4.html).

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини, яка відображена в рішенні від 28.06.2011 року №8319/07 та 11449/07 у справі Суфі і Ельмі проти Сполученого Королівства - повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (п.п.217-241).

Окрім того, згідно офіційної позиції УВКБ ООН за листопад 2015 року, на даний момент майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного, та в які все більшою мірою залучаються різні регіональні та міжнародні актори. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, у тому числі Збройні сили Сирії, угрупування "Ісламська держава Іраку та аль - Шама", антиурядові озброєні групи і курдські сили, здійснюють контроль над різними регіонами країни, надаючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля із припинення конфлікту в Сирії результатів досі не принесли, його активне продовження спричиняє за собою руйнівні наслідки для сирійського населення, у тому числі зростання числа жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей усередині країни і за її межі, а також безпрецедентну по масштабах гуманітарну кризу. У деяких районах між урядовими і неурядовими силами досягнуті неміцні угоди про локальне припинення вогню, які привели до тимчасової деескалації бойових дій на місцевому рівні. (ч.2 Рекомендацій з питань міжнародного захисту щодо осіб, які залишають САР УВКБ ООН від листопада 2015 року).

Відповідно до ч.7 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, за наявними даними, кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту з його початку у 2011 році, оцінюється від 145 до більше 250 тис. чол. Найбільша кількість жертв зареєстрована в провінції Риф Дамаск, далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дераа і Хама. Найбільше число загиблих-среди чоловіків (як бойовиків, так і цивільних), тоді як на жінок та дітей, за повідомленнями, доводиться чверть усіх випадків смерті серед цивільного населення. Повідомляється, що погіршення стану сирійської системи охорони здоров'я в результаті конфлікту призвело до тисячі смертей від хронічних захворювань, яким можна було запобігти в звичайних умовах, а також до передчасних смертей від звичайно несмертельних інфекційних захворювань, захворювань, що виникають у новонароджених, і недоїдання. Крім того, в результаті конфлікту сотні тисяч людей отримали поранення, які часто призводять до тривалої непрацездатності, а ще більше людей страждають від наслідків психологічних травм, викликаних тим, що вони стали свідками насильства, втрати членів сім'ї, вимушених переміщень та поневірянь.

Згідно із ч. 41 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців та палестинців, що постійно мешкали у Сирії, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.

Відповідно до ч. 44 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності та розділення відповідальності за захист сирійських біженців.

Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт, що є умовами для надання додаткового захисту у відповідності до вимог п.п.4,13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

За таких обставин, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, рішення Державної міграційної служби України №06-17 від 10.01.2017 року про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягає скасуванню частково, та відповідача має бути зобов'язано повторно розглянути заяву позивача про надання йому статусу особи, яка потребує додаткового захисту з врахуванням інформації по країні походження позивача, Рекомендацій УВКБ ООН та встановлених в судовому засіданні обставин згідно положень ч.2 ст.162 КАС України.

Судові витрати розподілити у відповідності до ст.94 КАС України.

Керуючись ст.ст. 94,158-163 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №06-17 від 10.01.2017 року щодо відмови позивачу у наданні йому додаткового захисту.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.06.2015 року №143 в частині надання йому додаткового захисту.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання повного тексту постанови.

Головуючий суддя Єфіменко К.С.

Судді Гусев О.Г.

Завальнюк І.В.