Ухвала суду № 70301418, 07.11.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Категорія 48

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2017 року м. Дніпро

07 листопада 2017 року Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

Головуючого – Куценко Т.Р.

суддів – Демченко Е.Л., Максюти Ж.І.

при секретарі – Синенко Є.А.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_2,

на ухвалу Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 20 липня 2017 року про забезпечення позовної заяви у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа без самостійних вимог – Управління-служба у справах дітей виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, про визначення місця проживання малолітніх дітей та стягнення аліментів на їх утримання, -

ВСТАНОВИЛА:

Кіровським районним судом м.Дніпропетровська 20 липня 2017 року постановлено ухвалу, згідно якої суд частково задовольнив заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову по даній справі, шляхом заборони змінювати фактичне місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: м. Дніпро, вул. Фесенко, буд 45, без одночасної взаємної згоди обох батьків, до набрання законної сили рішенням у цій справі /а.с.41-42/.

З цією ухвалою не погодилося ОСОБА_2 і звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати ухвалу суду, посилаючись на те, що ухвала постановлена з порушенням норм процесуального закону.

Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з позивачем за адресою м. Дніпро, вул. Фесенко, буд 45 та стягнення з відповідача аліментів на їх утримання.

Звертаючись з даними вимогами позивач зазначив, що на теперішній час малолітні діти проживають разом з ним за адресою м. Дніпро, вул. Фесенко, буд 45, надавши на підтвердження цих обставин акт обстеження житлово-побутових умов від 16 червня 2017 року, довідку про склад сім’ї від 19 червня 2017 року. Проте з даних документів відсутня можливість встановити з якого часу малолітні діти почали проживати разом з батьком.

З апеляційної скарги та з даних пояснень у судовому засіданні під час розгляду даної апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_2 своєї згоди на проживання їх спільних малолітніх дітей разом з батьком не надавала. Також посилалась на те, що позивач перешкоджає спілкуванню дітей з матір’ю, відмовляючи відповідачу у зустрічах з дітьми, навіть у присутності батька.

Задовольняючи частково заяву про забезпечення позову, суддя виходив з необхідності вжиття заходів забезпечення позову та прийшов до висновку про заборону змінювати фактичне місце проживання малолітніх дітей без одночасної взаємної згоди обох батьків. Однак, під час постановлення оскаржуваної ухвали судом не було встановлено з якого часу діти почали проживати за адресою ІНФОРМАЦІЯ_3, яка на час розгляду даної справи була визначена як їх фактичне місце проживання та не з’ясовано думку матері відносно місця перебування дітей. Отже, дане питання вирішено із порушенням норм процесуального права, виходячи з наступного.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що в ході розгляду питання про забезпечення позову позивачем не було надано належних та допустимих доказів можливого утруднення або неможливості виконання судового рішення в разі задоволення позову про визначення місця проживання спільних дітей.

Так, обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, позивач посилалась на те, що невжиття заходів забезпечення позову може спричинити у дітей психологічний розлад, завдати їм додаткових страждань, негативно вплинути на їх здоров’я.

Разом з цим, зазначені обґрунтування не доводяться матеріалами справи .

Відповідно до ст. 151 ЦПК України забезпечення позову за заявою осіб, які беруть участь у справі, допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Відповідно до ч. 3 статті 152 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Відповідно до положень підпункту «Ь» частини другої статті 7, статті 12 Гаазької конвенції (Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року) та вимог Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2010 року № 795) позивачі можуть подавати до суду клопотання про вжиття заходів забезпечення позову.

Пунктом 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 poкy за № 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" передбачено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Відтак, при обранні заходів забезпечення позову слід також враховувати необхідність збереження балансу прав і законних інтересів усіх учасників спірних правовідносин та інших осіб, не допускаючи використання заходу забезпечення позову у якості тиску на відповідача.

Виходячи з наведеного, вид забезпечення позову, про застосування якого просить позивач, непередбачений в такій якості правилами частини 1 статті 152 ЦПК України, та свідчитиме про упередженість суду на користь однієї зі сторін, а також про фактичне часткове вирішення спору ухвалою суду про забезпечення позову, що не може бути схвалене судом як таке.

Чинним законодавством України встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей. І жоден із них не має будь-яких переваг.

Також за положеннями ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів дитини.

Відповідно до ст. 9 Конвенції про права дитини, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держави - учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Одночасно, колегія суддів звертає увагу, що заборона відповідачу, як одному з батьків, змінювати без згоди матері місце проживання малолітньої дитини до закінчення розгляду справи фактично суперечить положенням статті 141 СК України у відповідності до якої, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Відповідно до принципів зазначених у Декларації прав дитини прийнятою резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року кожній дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. Дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний до пологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Таким чином вважаю, що такі обмеження як заборона змінювати фактичне місце проживання малолітніх дітей без одночасної взаємної згоди обох батьків до винесення судом рішення по справі, є такими, що порушують права та свободи дитини та не можуть бути застосовані.

Виходячи з наведеного та враховуючи, що недоведеність обставин зазначених у заяві, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що підстави для вжиття заходів забезпечення позову по даній справі відсутні.

Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а ухвала підлягає скасуванню, як така, що постановлена з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.312 ЦПК України розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд змінює або скасовує ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права або при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 312 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Ухвалу Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 20 липня 2017 року – скасувати.

В задоволені заяви про забезпечення позову ОСОБА_3 – відмовити.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, та оскарженню не підлягає.

Головуючий: Т.Р. Куценко

Судді: Е.Л. Демченко

ОСОБА_6