Ухвала суду № 70274602, 16.11.2017, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі

Суддя Закарпатського окружного адміністративного суду Плеханова З.Б. розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Тячівського районного суду Закарпатської області про визнання протиправним та скасування розпорядження,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Тячівського районного суду Закарпатської області, яким просить визнати протиправним та скасувати Розпорядження «Про виконання вироку, що набрав законної сили», видане Тячівським районним судом Закарпатської області відносно ОСОБА_1.

Позовна заява підписана адвокатом ОСОБА_2, який згідно Договору про надання адвокатських послуг від 03.11.2017 року має право представляти позову в суді.

Відповідно до частини другої статті 107 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави, зокрема, для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі.

Ознайомившись з матеріалами даної позовної заяви, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки поданий позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства з наступних підстав.

Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведено у статті 3 КАС України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

Згідно положень ст.4 КАС України, правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Частиною першою статті 17Кодексу адміністративного судочинства України визначено компетенцію адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, тобто справ, які належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Поряд з переліком категорій спорів, що є предметом адміністративного судочинства, у частині третій статті 17Кодексу адміністративного судочинства України наведені категорії справ публічно-правового характеру, які не належать до адміністративної юрисдикції.

Так, зокрема, пунктом 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.

Тобто, при визначенні судової юрисдикції щодо вирішення справи необхідно виходити з характеру спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач, суб'єктного складу сторін, предмета спірних правовідносин.

Також у рішенні Конституційного Суду від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 (справа № 1-29/2011) зазначено, що, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (частина перша статті 2 КАС України). До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України). Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині третій статті 17 КАС України, а саме справи: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції (пункти 1, 2, 3, 4).

Крім того, в Рішенні від 23.05.2001 № 6-рп/2001 у справі № 1-17/2001 (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) Конституційний Суд України зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами Кримінально-процесуального кодексу України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розсліду

Відповідно до пункту 1 статті 1 Кримінального процесуального кодексу України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.Думка суду в даній справі узгоджується з позицією . викладеній в постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2012 року №21-989во10 , де ззазначено наступне.:

"Законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених при здійсненні процесуальних повноважень, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання здійснити контроль за процесуальною діяльністю поза межами відповідного процесуального регулювання є протиправним втручанням у діяльність особи, наділеної в установленому порядку процесуальними правами, та є посяганням на її процесуальну незалежність. Процесуальні рішення, дії чи бездіяльність осіб, які їх вчиняють, перевіряються за нормами того процесу, в межах якого вони вчиняються.

Таким чином, дії суду (судді), вчинені при виконанні ним своїх обов'язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є не управлінськими, а процесуальними, і оскаржуються у порядку, визначеному процесуальними законами."

Крім того, захист прав заявників з урахуванням обов'язковості дотримання вимог частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, вимагав би від адміністративного суду, до якого надійшла заява, перевірити дотримання відповідачем приписів, установлених Кримінальним процесуальним кодексом України, тоді як адміністративний суд не має повноважень на здійснення такої перевірки та на відновлення порушених у рамках кримінального процесу прав заявника.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг на процесуальні рішення, дії чи бездіяльність суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в рамках кримінального провадження є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач просить суд: визнати протиправним та скасувати Розпорядження «Про виконання вироку, що набрав законної сили», видане до Тячівським районним судом Закарпатської області відносно позивача, в якому зазначено про набрання вироком законної сили, про негайне виконання даного вироку та про обовязково повідомлення суда про його виконання. Позивач не згідний з даним розпорядженням в частині формулювання резолютивної частини вироку, де розбіжності між назвою виду покарання, а саме: у вироку зазначено "150 громадських годин", а у розпорядженні на виконання вироку- "150 годин громадських робіт."

Тобто, суд констатує, що вимоги позивача пов'язані із питаннями, які виникають під час виконання вироку, який є завершальною стадією кримінального процесу та регулюються нормами кримінально-процесуального права і становлять зміст стадії виконання вироку.

Порядок вирішення судом питань, пов'язаних із виконанням вироку регулюються статтею 53 КПК України., де вказано:

1. Питання, які виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Статтею 537 КПК визначено перелік. питань, які вирішуються судом під час виконання вироків. Зокрема п. 14 даної статті встановлено , що під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. У відповідності до вимог встановлених статтею 539 КПК України повноважним судом , який компетентний вирішити вказані питання є суд зазначений в п. 4 ч. 1 даної статті, а саме: суд, який ухвалив вирок, тобто Тячівський районний суд.

Виходячи з наведеного, такий спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки даний спір не містить ознак публічно-правового спору, не направлений на захист будь-якого права позивача у сфері публічно-правових відносин із суб’єктом владних повноважень та підлягає вирішенню в порядку кримінального судочинства шляхом подання клопотання ( скарги) до місцевого загального суду, а саме: Тячівського районного суду, який ухвалив вирок та видав оскаржуване Розпорядження про його виконання, на підстаів чого в порядку п.1 ч.1 ст.109 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Враховуючи викладене, керуючись ст. 109, 160, 165КАС України, суд –

УХВАЛИВ:

1. У відкритті провадження в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Тячівського районного суду Закарпатської області про визнання протиправним та скасування Розпорядження «Про виконання вироку, що набрав законної сили», видане Тячівським районним судом Закарпатської області відносно ОСОБА_1 - відмовити.

2 .Копію ухвали надіслати особі, яка подала позовну заяву разом з копією позовної заяви та доданих до неї матеріалів.

Ухвала суду може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.

Постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано

.

Повторне звернення позивача до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом не допускається.