Ухвала суду № 70270294, 07.11.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого судді: Бондаревської С.М.

суддів: Дряниці Ю.В., Кривчун Т.О.

при секретарі: Радько О.М.

за участі представника позивача – ОСОБА_2

відповідачів: ОСОБА_3, ОСОБА_4

представника відповідача – ОСОБА_5

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_3 – ОСОБА_5, ОСОБА_4

на рішення Київського районного суду м. Полтави від 20 липня 2017 року

по справі за позовом Публічного акціорнерного товариства "УкрСиббанк" до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, –

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2017 року Публічне акціорнерне товариство «УкрСиббанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.

В обгрунтування своїх позовних вимог зазначало, що 13 травня 2008 року між Банком та ОСОБА_4 було укладено договір про надання споживчого кредиту №11345164000, відповідно до якого остання отримала кредит в іноземній валюті в сумі 38 000 доларів США з терміном повернення до 11 травня 2029 року та процентною ставкою за користування кредитом у розмірі 12,5% річних.

Також зазначало, що з метою своєчасного і повного виконання зобов’язання ОСОБА_4 за кредитним договором, між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 13 травня 2008 року було укладено договір поруки №203299, відповідно до умов якого ОСОБА_3 зобов’язався відповідати у повному обсязі за виконання усіх зобов’язань, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків. Оскільки позичальник зобов’язання за даним кредитним договором належним чином не виконувала, станом на 10 травня 2017 року утворилася заборгованість в розмірі 27 147 доларів США.

З цих підстав Публічне акціорнерне товариство «УкрСиббанк» просило стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в солідарному порядку суму боргу по поверненню кредитних коштів, процентів за користування кредитом в розмірі 27 147 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів в розмірі 6 784 грн. 27 коп., а також сплачений судовий збір в розмірі 10 896 грн. 50 коп.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 20 липня 2017 року позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» суму боргу по поверненню кредитних коштів та процентів за користування кредитом за договором про надання споживчого кредиту №11345164000 від 13 травня 2008 року в розмірі 27147,00 доларів США. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість по сплаті пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів в розмірі 6 784 грн. 27 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судовий збір в розмірі 5 448 грн. 25 коп. з кожного.

Не погодившись з даним судовим рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив представник відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_4 В апеляційних скаргах, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просили рішення Київського районного суду м. Полтави від 20 липня 2017 року – скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

На апеляційну скаргу ОСОБА_4 своє заперечення надав представник ПАТ «УкрСиббанк», в якому спростовуючи доводи апелянта, просив апеляційну скаргу відхилити, рішення Київського районного суду м. Полтави від 20 липня 2017 року залишити без змін.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, приходить до висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції вірно встановлено, підтверджується наявними у справі доказами, що 13 травня 2008 року між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір про надання споживчого кредиту №11345164000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в іноземній валюті в сумі 38 000 доларів США з терміном повернення до 11 травня 2029 року та процентною ставкою за користування кредитом у розмірі 12,5% річних. З метою своєчасного і повного виконання зобов’язання ОСОБА_4 за кредитним договором, між банком та ОСОБА_3 13 травня 2008 року було укладено договір поруки №203299, відповідно до умов якого останній зобов’язався відповідати у повному обсязі, що і боржник ОСОБА_4 за виконання нею усіх кредитних зобов’язань, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків. Також встановлено, що відповідачі належним чином взяті на себе зобов’язання не виконують, в зв’язку з чим станом на 10 травня 2017 року утворилася заборгованість в розмірі 27 147 доларів США, яка складається з:

– 25 105,70 доларів США заборгованості за кредитом;

– 2 041, 30 доларів США заборгованості по процентам. Сума заборгованості по сплаті пені за порушення термінів сплати процентів за кредитом станом на 10 травня 2017 року становить 6784 грн. 27 коп., з яких: – 2 817 грн. 68 коп. пеня за прострочення сплати кредиту; – 3 966 грн. 59 коп. пеня за прострочення сплати процентів.

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно положень ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків. Виходячи зі встановлених обставин, беручи до уваги наявну заборгованість перед позивачем у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань покладених на ОСОБА_4 за кредитним договором №11345164000 від 13 травня 2008 року, а також те, що ОСОБА_3 за договором поруки зобов’язався відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов’язань позичальника ОСОБА_4, – суд першої інстанції, з урахуванням цитованих вище вимог закону, дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк»» та стягнення боргу з відповідачів у солідарному порядку.

В апеляційних скаргах відповідачі, а також в наданих до суду апеляційної інстанції письмових поясненнях представник відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_5, посилаються на те, що зобов’язання поруки припинилися, оскільки останній платіж з боку ОСОБА_4, як боржника за кредитним договором, було здійснено у вересні 2016 року, а з вимогою до поручителя банк звернувся 27 березня 2017 року, що перевищує встановлений ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячний строк для пред’явлення вимог до поручителя.

Окрім цього, в письмових поясненнях зауважено на наявності правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 06 вересня 2017 року у справі №6-623цс17, відповідно до якої з огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «…якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором вимоги у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя /т. 1 а. с. 209/.

Колегія суддів не погоджується з доводами апелянтів з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встанов-леного в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки.

З укладеного між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 договору поруки №203299 від 13 травня 2008 року вбачається, що в ньому не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умова п. 3.1 договору про дію договору до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки /т. 1 а. с. 14-15/.

Отже при вирішенні даного спору підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2016 року у справі №6-623цс17, який згідно ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, – вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).

За нормами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, – 13 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» /на даний час нове найменування банку – Публічне акціорнерне товариство «УкрСиббанк»/ та відповідачем ОСОБА_4 було укладено договір про надання споживчого кредиту №11345164000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в іноземній валюті в сумі 38 000 доларів США зі встановленням процентної ставки за користування кредитом у розмірі 12,5% річних.

За умовами п. 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту №11345164000 від 13 травня 2008 року, позичальник ОСОБА_4 зобов’язалася повернути банку кредит у повному обсязі в строк, не пізніше – 11 травня 2029 року. Відповідно до умов договору, погашення кредиту відбувається шляхом сплати ануїтетних платежів в розмірі 428 доларів США, 13-го числа кожного місяця /т. 1 а. с. 5-13/.

Згідно з довідкою-розрахунком заборгованості за кредитним договором №11345164000 від 13 травня 2008 року, останній платіж з боку ОСОБА_4, як боржника за кредитним договором, було здійснено у вересні 2016 року /т. 1 а. с. 24-29/.

Отже, наступний платіж на погашення кредитної заборгованості позичальник мала здійснити – 13 жовтня 2016 року, а відтак, представник відповідача помилково обраховує шестимісячний строк від дня настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням на пред'явлення кредитором вимоги до поручителя – з 13 вересня 2016 року.

Крім того, з матеріалів справи слідує, що ПАТ «УкрСиббанк», в порядку реалізації передбаченого ч. 2 ст. 1050 ЦК України права вимоги дострокового повернення кредиту, 27 березня 2017 року направив за №23-1-2/910 вимогу боржнику ОСОБА_4, та за №23-1-2/911 вимогу – поручителю ОСОБА_3, про погашення простроченої заборгованості протягом 31 календарного дня з дати одержання цього повідомлення.

У випадку не усунення порушень на 32-й день з дня отримання цієї вимоги, банк вимагає виконання зобов’язань за договором про надання споживчого кредиту №11345164000 від 13 травня 2008 року, а саме сплатити заборгованість по поверненню суми кредиту в повному обсязі, сплаті нарахованих процентів, що разом становить 26 872,96 доларів США /т. 1 а. с. 16-19/.

Таким чином, кредитор реалізував своє право, передбачене ст. 1050 ЦК України, та змінив строк виконання основного зобов’язання, надіславши 27 березня 2017 року як позичальнику, так і поручителю вимогу про дострокове повернення кредиту. Така письмова вимога ОСОБА_4, згідно копії рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, отримана 01 квітня 2017 року; ОСОБА_3 – 05 квітня 2017 року /т. 1 а. с. 20-21/.

Зазначені вимоги кредитора боржником та його поручителем виконані не були, в зв’язку з чим позивач, в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, що, зокрема, узгоджується з наведеним вище правовим висновком Верховного Суду України, а саме, – 13 травня 2017 року, – надіслав на адресу суду позовну заяву до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення з них у солідарному порядку заборгованості за вказаним кредитним договором /т. 1 а. с. 46/.

За наведених обставин, доводи апелянтів про припинення зобов’язання поруки не є обґрунтованими та не спростувують правильності висновків районного суду щодо наявності підстав для солідарної відповідальності боржника та його поручителя перед кредитором за порушення боржником зобов'язання за кредитним договором.

Безпідставними також є намагання відповідачів спростувати факт виконання Банком зобов'язання щодо надання позичальнику ОСОБА_4 кредитних коштів.

Так, за умовами п. 1.5 укладеного сторонами договору, кредит надається шляхом видачі коштів на поточний рахунок позичальника 26205181973300.

Відповідно до п. 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08 липня 2003 року за №559/7880, – підтвердженням виконаних операцій є виписки з особових рахунків клієнтів.

Отже, наявна в матеріалах справи виписка про рух коштів по особовому рахунку 26205181973300 ОСОБА_4 за 13 травня 2008 року підтверджує факт надання АТ «УкрСиббанк» та отримання позичальником кредиту згідно угоди 11345164000 від 13 травня 2008 року в сумі 38 000 доларів США /т. 1 а. с. 10/.

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позико-давцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договром.

Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 18 ве-ресня 2013 року у справі №6-63цс13, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, – письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

В свою чергу, наявна у справі копія договору про надання споживчого кредиту від 13 травня 2008 року, а також виписка про рух коштів по особовому рахунку 26205181973300 ОСОБА_4 є належними і допустимими доказами тієї обставини, що позичальник отримала від позивача зазначені в кредитному договорі грошові кошти.

Окрім того, зміст укладеного кредитного договору дає всі підстави стверджувати, що сторони відповідно до норм ст. 638 ЦК України в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов.

Згідно зі ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Заперечуючи проти позову, відповідачі в тому числі посилалися на недоведеність отримання позичальником ОСОБА_4 від позивача кредитних коштів, однак жодних належних та допустимих доказів на підтвердження даного факту – не надали.

В той же час, виходячи з принципу презумпції правомірності правочину, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом не дійсним.

Недійсність укладеного між сторонами кредитного договору прямо не встановлена законом. Зазначений правочин є оспорюваним, тобто може бути визнаний недійсним за рішенням суду відповідно до ст. 215 ЦК України.

Відповідач ОСОБА_4 не оспорювала в суді дійсність укладеного нею з позивачем кредитного договору, не надавала належних доказів на підтвердження недійсності укладеного сторонами правочину. Більше того, понад 5 років виконувала взяті на себе зобов'язання за вказаним кредитним договором, включаючи сплату основного боргу та відсотків за користування кредитними коштами.

Таким чином у випадку оспорювання відповідачами факту отримання грошей, саме вони повинні довести такі обставини (ч. 3 ст. 10, ст. 60 ЦПК України), а не позивач, оскільки за нормами ст. 1051 ЦК України, саме позичальник має право оспорити договір позики з цих підстав.

В свою чергу відповідачами не доведено, що кошти, зазначені в кредитному договорі, позичальник ОСОБА_4 від банку не отримувала, а відтак, колегія суддів, з урахуванням наведених вище обставин, вважає такі твердження відповідачів безпідставними.

Помилковими також є посилання в апеляційних скаргах на те, що висновок місцевого суду про стягнення боргу у доларах США з відповідачів в солідарному порядку є безпідставним та не обгрунтовним, оскільки не враховано, що згідно ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами відповідачів з наступних підстав.

Так, нормами ст. 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулював правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю на час укладення сторонами кредитного договору був Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» №15-93 від 19 лютого 1993 року (далі - Декрет КМУ).

Нормами статті 1054 ЦКУ передбачено, що за кредитним договором банк або інша, фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичаль-никові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", кошти – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону, в редакції, чинній на час укладення сторонами кредитного договору, визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської Ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ №275 від 17 липня 2001 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 року за №730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Згідно вимог підпункту "в" п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, передбачено наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Разом з тим, на законодавчому рівні межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті на час укладення сторонами кредитного договору не були визначені.

Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 р. № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку на здійснення яких Національний банк видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування, індиві-дуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач мав на час укладення спірного договору банківську ліцензію на право здійснення ним банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки ті банківську діяльність", а також дозвіл на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" /т. 1 а. с. 31-33/.

За роз’ясненнями, наведеними в п. 12 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року №5, – у разі якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК.

З урахуванням викладеного, беручи до уваги той факт, що у випадку наявності у банку відповідної генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України, здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України, – колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційних скарг відповідачів в цій частині вимог.

Встановивши вищенаведені обставини, а також виходячи з узгоджених сторонами умов кредитного договору, та договору поруки, недотримання їх відповідачами, суд першої інстанції, з урахуванням вищенаведених норм Цивільного кодексу України, дійшов вірного висновку про обгрунтованість позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», правомірно задоволь-нивши позов останнього шляхом стягнення з відповідачів у солідарному порядку на користь банка суми боргу по поверненню кредитних коштів, процентів за користування кредитом в іноземній валюті, пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, а також понесених позивачем судових витрат.

Доводи апеляційних скарг не спростовують правильності висновків районного суду, як і не підтверджують належними доказами їх неправомірність.

Рішення судом першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для його скасування – не вбачається.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А :

Апеляційні скарги представника ОСОБА_3 – ОСОБА_5 та ОСОБА_4 – відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 20 липня 2017 року – залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: /підпис/ ОСОБА_1

Судді: /підписи/ ОСОБА_6

ОСОБА_7

З оригіналом згідно:

Суддя: Бондаревська С.М.