Постанова № 70194757, 06.11.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" листопада 2017 р. Справа № 917/186/16

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Гребенюк Н.В., суддя Білецька А.М., суддя Медуниця О.Є.,

при секретарі Бєлкіній О.М.,

за участю представників сторін:

позивача – не з’явився,

відповідача – ОСОБА_1 – дов. б/н від 05.01.2017,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. №2993 П) на ухвалу господарського суду Полтавської області від 07.09.2017 у справі № 917/186/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна", с. Бабайківка, Царичанський район, Дніпропетровська область,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лозівський молочний завод", м. Гадяч, Полтавська область,

про стягнення 1248718,21 грн., -

ВСТАНОВИЛА:

Ухвалою господарського суду Полтавської області від 07.09.2017 (суддя Гетя Н.Г.) в задоволенні заяви про відстрочку виконання рішення від 29.08.2016 у справі №917/186/16 відмовлено.

Відповідач з ухвалою суду першої інстанції не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу господарського суду Полтавської області від 07.09.2017 скасувати та задовольнити заяву про відстрочку виконання рішення і відстрочити виконання вказаного рішення на 12 місяців, посилаючись на порушення норм чинного законодавства. В обґрунтування своїх апеляційних вимог відповідач посилається на те, що наведені в апеляційній скарзі обставини є такими, що істотним чином ускладнюють негайне виконання рішення про стягнення грошових коштів на користь позивача, а тому, господарський суд Полтавської області при винесенні оскаржуваної ухвали не вірно оцінив всі докази та обставини по справі, не врахував інтереси сторін та третіх осіб та виніс незаконне та несправедливе рішення, відмовивши у відстроченні виконання рішення господарського суду Полтавської області від 29.08.2016 у даній справі. В додаткових поясненнях зазначає, що у зв’язку з тим, що оборотних коштів та платіжних можливостей у підприємства відповідача не достатньо для погашення короткострокових зобов’язань, то йому загрожує банкрутство, а також, просить долучити до матеріалів справи висновок аудиту щодо основних аналітичних показників ліквідності підприємства (платоспроможності) та фінансової стійкості ТОВ "Лозівський молочний завод", наданий ТОВ Аудиторська фірма "Центр розвитку бізнесу".

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні просить ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Вважає, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, а ухвалу суду першої інстанції законною та такою, що прийнята у відповідності з нормами чинного законодавства. Позивач зазначає, що рішення господарського суду Полтавської області від 29.08.2016 у справі № 917/186/16 щодо стягнення з боржника на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна" було винесено з розстроченням виконання з 01.10.2016 до 01.09.2017 рівними частинами по 96 444,60 грн., однак, жодних грошових коштів за час розстрочення боржником не було сплачено.

Зважаючи на належне повідомлення сторін про час та місце засідання суду, та на те, що їх явка у судове засідання не була визнана обов’язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представника позивача з урахуванням того, що термін розгляду апеляційної скарги продовжено на 15 днів у відповідності до ст. 69 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені доводи в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням господарського суду Полтавської області від 29.08.2016 у справі №917/186/16 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна" про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лозівський молочний завод" грошових коштів задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лозівський молочний завод" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Україна" 875389,15грн. основної заборгованості, 18593,94грн. інфляційних втрат, 232291,09 грн. пені, 13957,49 грн. 3% річних та 17103,48 грн. судового збору, розстрочивши виконання рішення згідно графіку:

до 01.10.2016р. - 96444,60 грн.

до 01.11.2016р. - 96444,60 грн.

до 01.12.2016р. - 96444,60 грн.

до 01.01.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.02.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.03.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.04.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.05.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.06.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.07.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.08.2017р. - 96444,60 грн.

до 01.09.2017р. - 96444,60 грн.

13.09.2016р. господарським судом Полтавської області видано наказ про примусове виконання рішення.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 рішення господарського суду Полтавської області 29.08.2016 у справі №917/186/16 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 09.08.2017 постанову Харківського апеляційного господарського суду від 06.10.2016 у справі господарського суду Полтавської області №917/186/16 залишено без змін.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому цим кодексом та Законом України Про виконавче провадження.

Згідно ст. 121 ГПК України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, прокурора або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.

Відповідно до п. 7.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012р. № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення" можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен врахувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім"ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

Верховний Суд України у п. 10 Постанови "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" від 26 грудня 2003 року № 14 вказує, що суду у вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання потрібно мати на увазі, що їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає, керуючись особливим характером обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).

В своїй заяві про відстрочку виконання рішення боржник посилається на важкий фінансовий стан з огляду на втрату ринків збуту, на загрозу банкрутства з огляду на відсутність джерел власних коштів та залучення для фінансування діяльності значних коштів джерел зовнішнього фінансування (кредитів банку); на наявність укладених вигідних зовнішньоекономічних контрактів, погодження графіків нових поставок з своїми контрагентами та відновлення роботи за раніше укладеними угодами, пошуком нових ринків збуту продукції; що заходи примусового виконання рішення матимуть своїм наслідком зупинення діяльності товариства та накопичення нових боргів при неможливості їх погашення; на наявність судових рішень про стягнень з підприємства заборгованості та ухвал судів, якими затверджено умови мирових угод з кредиторами про погашення заборгованості на умовах розстрочення.

Суд першої інстанції правомірно встановив, що до заяви додано баланс (звіт про фінансовий стан ТОВ "Лозівський молочний завод") станом на 30.06.2016 та звіт аудитора за період з 01.01.2016 по 30.06.2016, які не відображають дійсний фінансовий стан заявника на момент подання заяви в червні 2017року, а посилання заявника на те, що він буде мати можливість виконати рішення через 12 місяців є необґрунтованим.

Додані до заяви копії контрактів (т.8, а.с.55-61; 64-68), укладених заявником з "CEOLITAS" SIA та "G.M. GROUP", Limited Liability Company, передбачають оплату товару на протязі 90 днів з дати митного оформлення товару, а узгоджені в додаткових угодах від 22.02.2017року та 13.03.2017року (т.8, а.с.62-63; 69-70) графіки поставки передбачають поставку в період з жовтня 2017року по червень 2018року, та, відповідно, оплату контрагентом за отриманий товар в період з листопада 2017року по липень 2018року (за контрактом №22/02 від 22.02.2017року), та з грудня 2017року по серпень 2018року (за контрактом №13/03 від 13.03.2017року).

В той же час, як правильно зазначив суд першої інстанції, заявником не надано суду будь-яких доказів, які б свідчили про наявність у нього реальної можливості фактично виконати свої зобов'язання по поставці товару за цими контрактами з жовтня 2017року, як умови надходження коштів від контрагентів. Крім того, суд звертає увагу, що заявником не доведено, що коштів, які можуть надійти за товар по цим контрактам буде достатньо як для погашення заборгованості на виконання судових рішень та умов мирових угод, які вже укладені заявником, так і для виконання рішення по даній справі.

Посилання заявника на наявність рішень судів про стягнення з нього заборгованості та ухвал судів, якими затверджено умови мирових угод з кредиторами самі по собі не свідчать про відсутність реальної можливості виконати рішення по даній справі внаслідок обставин, які б мали виключний характер.

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем не подано належних доказів, які б свідчили про наявність виключних об’єктивних обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Інших доказів, які б свідчили про реальний фінансовий стан боржника (відомості про рахунки у банківських установах та про рух коштів по цих рахунках, про наявність або відсутність майна, яке може бути реалізовано з метою погашення боргу) до заяви не додано.

Крім того, слід зазначити, поставка товару вартість якого була стягнута за рішенням суду відбулася за період з 01.04.2015 по 07.12.2015, тобто відповідач не сплачує за отриманий товар більше ніж два роки.

За визначенням ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництвом є діяльність, яка ведеться на власний ризик, метою якої є отримання прибутку. В той же час, ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 625 Цивільного кодексу України прямо передбачають, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання, тобто відсутність у боржника грошових коштів не є обставиною, яка може служити підставою для невиконання зобов'язання по оплаті.

Ризик несприятливих наслідків ведення господарської діяльності відповідача, не може бути перекладений на позивача (стягувача), яким було фактично передана відповідачу власна продукція (товар).

Отже, невиконання відповідачем своїх грошових зобов’язань перед позивачем негативно відображується на підприємстві позивача. А подальше ухилення відповідача від сплати заборгованості суттєво зачіпає інтереси позивача і завдає йому істотної, в тому числі й матеріальної шкоди.

При цьому, суд першої інстанції правомірно звернув увагу на те, що у рішенні Європейського суду (п.37 рішення у справі "Деркач та Палек проти України" (заяви №№ 34297/02 та 39574/02) від 21 грудня 2004 року) наголошується, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система дозволяла щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося не виконаним на шкоду однієї зі сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України частиною національного законодавства України є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікована Верховною ОСОБА_1 України (Закон України від 17.07.1997 за № 475/97-ВР). Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.

Пункт 1 ст. 6 §1 Конвенції гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. Таким чином, ця стаття проголошує право на суд. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося, на шкоду одній із сторін.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.04 по справі Шмалько проти України (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду.

В зв'язку з тим, що відстрочка подовжує період відновлення порушеного права стягувача, при її наданні, суди в цілях вирішення питання про можливість її надання, а також визначення строку подовження виконання рішення суду, повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання розстрочки виконання судового рішення.

Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини, несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах, шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале невиконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи. Крім того, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого невиконання.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі виправданої затримки виконання рішення суду залежить, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначено судом.

Стосовно системності виконання Європейський суд підкреслює, що присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а отже сама можливість надання відстрочки виконання судового акту повинна носити виключний характер.

Із підстав, умов та меж надання відстрочки виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання відстрочки без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.

Судова колегія також звертає увагу на те, що посилання відповідача на те, що справедливий баланс інтересів сторін у цій справі дотриманий, є помилковим.

На думку суду апеляційної інстанції, незалежно від будь-яких фінансових наслідків господарської діяльності боржника, надання судом відстрочки виконання рішення конкретно у цьому випадку строком на 1 рік, становить для кредитора (стягувача) непропорційний тягар, який було ще більше посилено відсутністю майнового забезпечення виконання цього зобов'язання, а також відсутністю у кредитора можливості отримати будь-якого відшкодування, пов'язаного з такою затримкою виконання рішення, оскільки за практикою Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2016 у справі N 3-1276гс15, "невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, за період такого розстрочення або відстрочення".

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 45 ГПК України однією з основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду.

Згідно з ч. 2 ст. 1291 Конституції України контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

У справі, що розглядається, держава не несе відповідальності за борги ТОВ "Лозівський молочний завод", яке є самостійною юридичною особою, і неплатоспроможність приватного підприємства не може тягнути за собою відповідальність держави з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція) та її Протоколи (див. ухвалу у справі "Шестаков проти Росії" від 18 червня 2002 року, заява N 48757/99). Водночас, оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява N 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява N 41510/98, п. 27). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява N 71186/01, п. 84). Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comingersoll S. A." проти Португалії", заява N 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

Водночас, у Господарського процесуального кодексу України та Законі України "Про виконавче провадження", що визначає умови і порядок примусового виконання рішень судів, не встановлений вичерпний перелік обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення, і на підставі яких суд може прийняти рішення про надання розстрочки (відстрочки), а також відсутнє обмеження стосовно можливого та допустимого строку відстрочки (розстрочки) виконання остаточного рішення.

Відповідно до вимог ст.ст. 32, 33 ГПК України обов'язок доведення таких обставин покладається на боржника, як зацікавлену сторону.

При цьому, суд апеляційної інстанції зауважує, що неможливість виконання рішення через відсутність у боржника – юридичної особи коштів сама по собі не означає необхідності надання відстрочки виконання (розстрочки) судового рішення, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження" у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем. Тому, у такій ситуації (відсутність коштів на рахунках) заявник, окрім інших обставин, повинен доводити також неможливість виконання рішення повністю або частково за рахунок коштів, одержаних від реалізації майна боржника.

Більш того, колегія суддів звертає також увагу на те, що відповідно до чинного законодавства можливість як відстрочки, так і розстрочки виконання рішення базуються на одних і тих самих фактичних обставинах – "тих, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення". Відстрочка виконання судового рішення - це передбачений процесуальним законодавством спосіб, який тимчасово позбавляє стягувача права вимагати примусового виконання і надає боржнику можливість на законних підставах не виконувати рішення суду, яке вступило в законну силу, протягом визначеного судом строку. Розстрочка, на відміну від відстрочки, передбачає виконання рішення частинами, встановленими судом, з певним інтервалом у часі. Тому, навіть, якщо є вагомі та виняткові підстави, що можуть виправдовувати затримку виконання рішення, принципи обов'язковості судового рішення та змагальності сторін вимагають, щоб боржник, який просить відстрочити виконання рішення, обґрунтував та довів неможливість виконання рішення частинами шляхом надання розстрочки.

Отже, спосіб, в який може бути застосована ст. 121 ГПК України, залежить від особливостей обставин кожної справи та підстав, які визнані судом дійсно винятковими і такими, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення. У будь-якому разі, з метою дотримання справедливого балансу сторін спору встановлені судом часові обмеження щодо виконання остаточного рішення у справі не повинні незаконно порушувати права стягувача, як "потерпілої сторони" у спорі. Боржник повинен довести, що відстрочення виконання судового рішення не сприятиме ухиленню від повного виконання судового рішення.

Суд першої інстанції обґрунтовано зважив на вищевказані обставини та виходив з того, що відстрочення сплати наявного боргу може носити негативний характер щодо стягувача, який поставляв боржнику продукцію ще в 2015 році, та до теперішнього часу не одержав повного розрахунку, тобто, станом на момент вирішення питання про відстрочку виконання рішення кредитор вже більше 2 років не міг користуватися своїми коштами.

Дана правова позиція повністю узгоджується з висновками Вищого господарського суду України, викладеними у постанові від 01.11.2017 у справі № 917/99/16.

Беручи до уваги матеріальні інтереси обох сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини боржника у виникненні боргу, дотримуючись балансу інтересів сторін, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про відстрочку виконання рішення.

Судова колегія Харківського апеляційного господарського суду вважає, що оскаржувана ухвала господарського суду першої інстанції прийнята при повному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, у відповідності до норм чинного матеріального та процесуального права, викладені в ухвалі висновки відповідають обставинам справи, а тому ухвала господарського суду Полтавської області від 07.09.2017 у справі № 917/186/16 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Керуючись статтями 91, 99, 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. ст. 105, 106, 1212 ГПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лозівський молочний завод", м. Гадяч, Полтавська область, на ухвалу господарського суду Полтавської області від 07.09.2017 у справі № 917/186/16 залишити без задоволення.

Ухвалу господарського суду Полтавської області від 07.09.2017 у справі № 917/186/16 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Головуючий суддя Гребенюк Н. В.

Суддя Білецька А.М.

Суддя Медуниця О.Є.