Постанова № 70186868, 07.11.2017, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді Кузьмича С. М.,

суддів Довгої О.І., Улицького В.З.

за участю секретаря Мельничук Б.Б.

апелянта ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за апеляційними скаргами Тячівської районної державної адміністрації та ОСОБА_1 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 червня 2017 року у справі № 807/391/17 за позовом ОСОБА_2 до Тячівської районної державної адміністрації , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про визнання незаконним та скасування розпорядження № 43-к від 20.02.2017 «Про звільнення ОСОБА_2», поновлення на посаді начальника Відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури, головного архітектора Тячівського району з 20.02.2017 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 20.02.2017 по день ухвалення судового рішення.

Позовні вимоги мотивує тим, що розпорядженням відповідача за № 43-к від 20.02.2017 позивача було звільнено з посади згідно п. 6 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Однак зазначає, що підставою звільнення позивача стало поновлення ОСОБА_1, яка обіймала посаду начальника відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства та ніколи не займала і відповідно не була звільнена з посади начальника відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури відповідача. Зокрема, відділ містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства відповідача був ліквідований Розпорядженням відповідача за №3 0 від 25.01.2016 без правонаступництва. Крім цього зазначає, що відповідачем було порушено вимоги чинного законодавства України, а саме не було запропоновано позивачеві під час звільнення всі наявні вакантні посади.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 20.06.2017 адміністративний позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження Голови Тячівської районної державної адміністрації № 43-к від 20.02.2017 «Про звільнення ОСОБА_2».

Зобов`язано Тячівську районну державну адміністрацію (м. Тячів, вул. Незалежності, 30, код ЄДРПОУ 04053832) поновити ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) на посаді начальника Відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури, головного архітектора Тячівського району з 20.02.2017.

Зобов'язано Тячівську районну державну адміністрацію (м. Тячів, вул. Незалежності, 30, код ЄДРПОУ 04053832) виплатити ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 38691, 47 (тридцять вісім тисяч шістсот дев'яносто одна гривня сорок сім копійок) грн.

Постанова в частині поновлення ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) на посаді начальника Відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури, головного архітектора Тячівського району з 20.02.2017 та стягнення на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1) заробітної плати за один місяць в розмірі 10285, 08 (десять тисяч двісті вісімдесят п'ять гривень вісім копійок) допущено до негайного виконання.

Вказану постанову в апеляційному порядку оскаржив відповідач та третя особа, у апеляційних скаргах покликаються на те, що оскаржувана постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права та є незаконною, просять рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Зокрема в апеляційних скаргах зазначають, що відповідач належним чином виконав свої обов'язки перед позивачем та в межах закону виконав рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді та у зв'язку з цим звільнив позивача, попередньо запропонувавши йому вакантну посаду, рівнозначну до попередньо займаної.

Апелянт в судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу та надав пояснення, просить апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Інші особи які беруть участь у справі, в судове засідання на виклик суду не з'явилися, що не перешкоджає розгляду справи в їх відсутності згідно з ч.4 ст. 196 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, суд приходить до висновку, що апеляційні скарги слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати, з наступних підстав.

З матеріалів справи слідує, що розпорядженням Голови відповідача від 28.09.2016 за № 289-к, у відповідності до ст. 31, 39, 40 Закону України «Про державну службу» позивача було призначено на посаду начальника відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури державної адміністрації, головного архітектора району з 28.09.2016 за результатами конкурсу, звільнивши з посади головного спеціаліста відділу зовнішньоекономічних зв'язків, інвестицій, туризму та рекреації управління економічного розвитку і торгівлі державної адміністрації.

У відповідності до розпорядження від 20.02.2017 за № 43-к, відповідно до пп.1 п. 1 ст. 88 Закону України «Про державну службу», п. 6 ст. 40 КЗпП України позивача було звільнено з посади начальника відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури державної адміністрації, головного архітектора району з 20.02.2017, у зв'язку з поновленням на роботі попереднього працівника - ОСОБА_1

Підставою прийняття розпорядження від 20.02.2017 року за № 43-к про звільнення з посади позивача слугувала постанова Закарпатського окружного адміністративного суду від 30.01.2017 № 807/1137/16, лист відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області від 08.02.2017 №113-114-8/53361731.

Вважаючи таке розпорядження незаконним позивач звернувся до суду з відповідними позовними вимогами.

Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень не було доведено належними та допустимими доказами неможливості переведення позивача за його згодою на іншу роботу, а відповідно і правомірності прийняття розпорядження за № 43-к від 20.02.2017 року «Про звільнення ОСОБА_2».

Проаналізувавши матеріали справи та законодавчі положення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про помилкове застосування норм матеріального та процесуального права та неповне з'ясування обставин справи судом першої інстанції.

Згідно пп. 1 п. 1 ст. 88 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби у зв'язку з обставинами, що склалися незалежно від волі сторін, є поновлення на посаді державної служби особи, яка раніше її займала.

Так, постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 30.01.2017 у справі № 807/1137/16 за позовом ОСОБА_1 до відповідача було поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури відповідача, головного архітектора Тячівського району з 03.08.2016 та допущено негайне виконання постанови в частині поновлення на роботі (а.с. 28-40).

Згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.06.2017 постанова Закарпатського окружного адміністративного суду від 30.01.2017 у справі №807/1137/16 залишена без змін та набрала законної сили.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що доказування факту поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури відповідача, головного архітектора Тячівського району не має змісту в силу ст. 72 КАС України та не є предметом розгляду в цій справі.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.

Зазначений принцип отримав своє закріплення і в КАС України.

Так згідно ст.14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до ч.1 ст. 255 КАС України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Колегією суддів при перегляді судового рішення також враховано п.41 Рішення Європейського Суд у справі «Хорнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року (щодо виконання рішень адміністративних судів) в якому зазначено: «Надіславши скаргу до адміністративного суду, особа намагається добитися не тільки визнання недійсним акта, а перш за все усунення його наслідків. Діючий захист осіб і відновлення законності охоплює також обов'язок органу влади діяти згідно з рішенням суду. З цього приводу Суд зазначає, що державна адміністрація - це елемент правової держави і її інтереси є ідентичними цілям належного здійснення правосуддя. Якщо органи влади відмовляються виконувати чи затримують виконання судових рішень, гарантії статті 6 Конвенції, якими користується особа на час судової стадії розгляду, втрачають зміст».

Водночас, поняття способів захисту прав, свобод та інтересів особи в адміністративному судочинстві охоплюється визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цих прав, свобод та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому метою судового захисту порушеного права є вирішення між сторонами правового конфлікту, припинення публічно-правового спору та використання дієвого способу захисту (відновлення) порушеного права.

Враховуюче зазначене суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що реальне виконання судового рішення віднесено законодавцем до одного з основних завдань адміністративного судочинства

А тому колегія суддів вважає, що відповідач діяв в межах та у відповідності до норм чинного законодавства у зв'язку з виконанням постанови Закарпатського окружного адміністративного суду від 30.01.2017 у справі № 807/1137/16 про поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, а саме ОСОБА_1, та розірвавши до закінчення строку чинності трудового договору укладеного з позивачем.

Щодо твердження суду першої інстанції про те, що відповідачем не було дотримано вимог ч. 2 ст. 40 КЗпП України, оскільки при наявності 11 вакантних посад, відповідачем вибірково було запропоновано позивачеві тільки одну вакантну посаду, при цьому доказів неможливості перевести позивача на інші наявні вакантні посади з урахуванням спеціальності, кваліфікації, досвіду трудової діяльності та стану здоров'я останнього - відповідачем до суду не було надано то колегія суддів зазначає наступне.

Згідно аналізу ч. 2 ст. 40 КЗпП України вбачається, що звільнення працівника з роботи за п. 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП України допускається виключно у випадку наявності в сукупності трьох складових, а саме: 1) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; 2) відсутність можливості перевести працівника на іншу роботу, в тому числі відсутність вакантних посад; 3) відсутність згоди працівника щодо переведення його на іншу роботу.

Так, у матеріалах справи міститься лист від 20.02.2017 № 0535/39, згідно якого відповідач, у зв'язку з поновленням на роботі третьої особи, пропонував позивачеві вільну рівнозначну посаду начальника відділу енергоефективності, житлово-комунального господарства та інфраструктури державної адміністрації (а.с. 59).

Однак позивач відмовився від запропонованої відповідачем посади начальника відділу енергоефективності, житлово-комунального господарства та інфраструктури державної адміністрації, що підтверджується його підписом на листі від 20.02.2017 року №0535/39 (а.с. 59).

Щодо інших одинадцяти вакантних посад, то позивачем в суді апеляційної інстанції було долучено до матеріалів справи копії посвідчення водія, диплому серії ФВ № 792706, трудової книжки серії БТ-І № 9567204 та копії посадових інструкцій посад котрі були вакантні на час коли відповідач пропонував йому посаду начальника відділу енергоефективності, житлово-комунального господарства та інфраструктури державної адміністрації.

Ознайомившись та вивчивши надані документи колегія суддів встановила, що посада начальника відділу енергоефективності, житлово-комунального господарства та інфраструктури державної адміністрації була рівнозначною посадою, яку позивач займав до того, оскільки відповідала кваліфікаційним вимогам, рангу, освіті та досвіду роботі ОСОБА_2 на керівній посаді. Решта вакантних посад, що була вільна на момент звільнення позивача - водія, програміст, адміністратор, спеціаліст відділу, інспектор у порівнянні із запропонованою посадою начальника відділу були нижчим, мали менші розміри посадових окладів та погіршували б становище позивача. Суд першої інстанції вказуючи на порушення роботодавцем ч. 2 ст. 40 КЗпП України, не дослідив кваліфікацію позивача по відношенню до кожної вакантної посади, наявність у нього відповідного досвіду роботи у відповідній сфері тощо.

Тобто можна констатувати, що відповідачем перед звільненням ОСОБА_2 вживалися дії щодо переведення останнього на іншу рівнозначну посаду у відповідності до вимог ст. 40 КЗпП України.

З огляду на встановлене суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції помилково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_2, оскільки є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо поновлення ОСОБА_1 на попередньо займаній посаді та наявні докази про відмову позивача у переведенні його на іншу рівнозначну посаду у відповідності до вимог ст. 40 КЗпП України.

Відповідно до ст. 202 КАС України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення та ухвалює нове, коли має місце неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність таких обставин, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи чи питання.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було неправильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційні скарги слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати.

Керуючись статтями 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Тячівської районної державної адміністрації та ОСОБА_1 задовольнити, а постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 червня 2017 року у справі № 807/391/17 - скасувати та прийняти нову, якою відмовити в задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 10 листопада 2017 року