Ухвала суду № 70166389, 31.10.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У х в а л а

31 жовтня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Охрімчук Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Сімоненко В.М.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 січня 2017 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «ВТБ банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и л а :

Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 12 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 січня 2017 року, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «ВТБ банк» (далі - ПАТ «ВТБ банк») задовольнив: стягнув з ОСОБА_4 на її користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 108 тис. 227 грн 61 коп. та розподілив судові витрати.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 05 липня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.

29 вересня 2017 року ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_5, звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 січня 2017 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 570, 635, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 11, 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

Обґрунтовуючи підставу подання заяви про перегляд зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції, передбачену пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, заявниця посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року, в якій, на її думку, по-іншому застосовано вказані норми матеріального права. На підтвердження підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, вона посилається на постанови Верховного Суду України від 08 червня та 16 листопада 2016 року.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що в допуску справи до провадження необхідно відмовити з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Постановляючи ухвалу від 05 липня 2017 року, про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції, залишивши без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, погодився з їх висновками про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором з огляду на те, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. При цьому суди виходили з того, що відповідно до судового рішення, яке набрало законної сили, не встановлено порушень вимог Закону № 1023-XII ні при укладенні, ні при виконанні оспорюваного кредитного договору.

Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, порівняння наведених судових рішень не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

У постановах, наданих на підтвердження підстави перегляду судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, Верховний Суд України дійшов правових висновків про те, що:

- умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. При цьому за частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4) (постанова від 08 червня 2016 року);

- банки не мають права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або які вчиняє банк чи споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Установлюючи в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, банк повинен зазначити, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому нарахування банком комісії за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, є незаконним (постанова від 16 листопада 2016 року).

Таким чином, висновки суду касаційної інстанції, зроблені в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що в допуску справи до провадження Верховного Суду України необхідно відмовити.

Керуючись частиною другою статті 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а :

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом Публічного акціонерного товариства «ВТБ банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 січня 2017 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді Л.І. Охрімчук

В.І. Гуменюк

В.М. Сімоненко