Постанова № 70094943, 20.10.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 жовтня 2017 року № 826/26799/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі також - позивач або ОСОБА_1) з адміністративним позовом до Національної академії внутрішніх справ (далі також - відповідач або Академія), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Національної академії внутрішніх справ від 06.11.2015 № 178 о/с в частині звільнення ОСОБА_1, майора міліції, з органів внутрішніх справ на підставі пункту 64 «г» Положення про проходження рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ;

- поновити майора міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_1) на посаді старшого викладача кафедри загальноправової та гуманітарної підготовки факультету підготовки фахівців для спеціальних підрозділів Національної академії внутрішніх справ з 07.11.2015;

- стягнути з Національної академії внутрішніх справ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- зобов'язати Національну академію внутрішніх справ внести виправлення до трудової книжки ОСОБА_1;

- допустити до негайного виконання постанови суду в частині поновлення майора міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_2) на посаді старшого викладача кафедри загальноправової та гуманітарної підготовки факультету підготовки фахівців для спеціальних підрозділів Національної академії внутрішніх справ та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць.

Позовні вимоги мотивовано тим, що при прийнятті спірного наказу в частині звільнення позивача, відповідачем порушені вимоги спеціального законодавства у сфері проходження публічної служби та загального трудового законодавства, оскільки позивача не було попереджено за два місяці про наступне вивільнення, не обґрунтовано доцільність такого звільнення через скорочення штату, не запропоновано альтернативних посад для подальшого проходження служби, не враховано наявність у позивача переважного права залишення на службі в органах МВС України, отже такий наказ є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідач проти позову заперечив, просив суд відмовити в його задоволенні у повному обсязі, вважаючи спірний наказ в частині звільнення позивача таким, що виданий з дотриманням вимог діючого законодавства у сфері проходження публічної служби.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.04.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2016, у справі № 826/26799/15 у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.03.2017 вказані судові рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Так, Вищий адміністративний суд України зазначив, що вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі, відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», не є обов'язком роботодавця. Законом України «Про Національну поліцію» передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений пунктом 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію».

Разом з тим, Вищий адміністративний суд України зауважив, що суди при вирішенні спору по суті не звернули уваги на обставини, які мають істотне значення для правильного його вирішення, а саме на те, що, як стверджує позивач, він виявляв згоду проходити службу в поліції і подав свою кандидатуру на конкурс та був обраний тренером для підготовки патрульних поліцейських міста Києва (роздруківка електронного листа а.с. 56-60).

Керуючись частиною четвертою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянувши у порядку письмового провадження подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вказівки суду касаційної інстанції, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

У період з 27.07.1994 до 06.11.2015 позивач проходив службу в органах внутрішніх справ, що підтверджується довідкою Національної академії внутрішніх справ № 46ВКЗ-120/404 від 09.11.2015.

Наказом Національної академії внутрішніх справ від 06.11.2015 № 178 о/с позивача звільнено зі служби 06.11.2015 у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України через скорочення штатів.

Вважаючи таке рішення відповідача протиправним позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом про його скасування.

Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи висновки та вказівки суду касаційної інстанції, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України. Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини регулює Кодекс законів про працю України.

Статтею 4 Кодексу законів про працю України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно з частиною другою та третьою статті 5 Закону України «Про державну службу» відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

В той же час, правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі також - Закон).

Таким чином, саме Закон України «Про Національну поліцію» є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі загального законодавства, який визначає особливий порядок звільнення у межах спірних правовідносин, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України та Закону України «Про державну службу».

Аналогічна правова позиція щодо пріоритету спеціального законодавства над загальним неодноразово висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 17.02.2015 № 21-8а/15.

Так, згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, крім пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

Враховуючи, що Закон був опублікований в Голосі України 06.08.2015 № 141-142, тож набрав чинності 07.11.2015, у той час, як пункти, зокрема, 8-11 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, набрали чинності 07.08.2015.

За приписами пункту 8 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Виходячи з наведеної норми вбачається, що працівники міліції з моменту опублікування Закону вважаються такими, що належним чином попереджені про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів, що спростовує твердження позивача про непопередження його за два місяці про наступне вивільнення.

Згідно з пунктами 9-11 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.

При цьому, порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначено Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114, пунктом 64 «г» якого передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік), при відсутності можливості подальшого використання на службі, через скорочення штатів.

Таким чином, виходячи з вищенаведеного в сукупності, працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення виключено у разі виявлення бажання проходити службу в поліції та за їх згодою або у разі проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. При цьому, вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця.

Враховуючи імперативність норм пунктів 9 та 10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону щодо порядку вирішення питання подальшого проходження служби діючими співробітниками міліції до 06.11.2015 (за згодою або на конкурсній основі), неприйняття працівника на службу до поліції до вказаного терміну є безальтернативною підставою для його звільнення зі служби через скорочення штатів.

Крім того, як вже зазначалось, в ухвалі від 28.03.2017 Вищий адміністративний суд України зазначив, що вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» не є обов'язком роботодавця. Законом України «Про Національну поліцію» передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений пунктом 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію».

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 47 Закону призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує Міністерство внутрішніх справ України.

Статтею 1 Закону визначено, що Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Відповідно до положень Статуту Національної академії внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС України від 17.11.2010 № 555 (у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), Національна академія внутрішніх справ підпорядковувалась Міністерству внутрішніх справ України. На даний час, Національна академія внутрішніх справ перебуває у сфері управління Міністерства внутрішніх справ України. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 1388 «Про організаційно-штатні питання» скасовано штат Національної академії внутрішніх справ, тобто, як зазначив представник відповідача, штат працівників було розатестовано.

Таким чином, Національна академія внутрішніх справ не має жодного відношення до новоутвореної Національної поліції України, не перебуває в її управлінні, віданні та підпорядкуванні, отже згода (заява/рапорт) на продовження проходження служби в поліції (підтвердження свого наміру, бажання) могла надаватися в межах встановленого Законом терміну виключно посадовим особам органів (закладів, установ) поліції (у разі виявлення бажання проходити конкурс - відповідній поліцейській комісії).

Відповідно до частини першої статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Згідно з частиною першою, четвертою статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Натомість, в матеріалах справи відсутнє документальне підтвердження того, що позивач виявляв бажання (надавав згоду) бути прийнятим на службу до поліції з 07.08.2015 по 06.11.2015. Тобто позивач не скористався наданим йому Законом правом на подачу заяви про прийняття на службу до поліції до 06.11.2015, а отже не підтвердив свого наміру (бажання, згоди) подальшого проходження служби в поліції у розумінні положень Закону.

Допитані в якості свідків, за клопотанням позивача, гр. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 лише підтвердили факт доведення до відома особового складу керівництвом Національної академії внутрішніх справ положень Закону та необхідність написання рапортів про згоду на проходження служби в поліції і складання службових характеристик. У той же час, абстрактно зазначили, що володіють інформацією про складання таких рапортів усім особистим складом Національної академії внутрішніх справ. При цьому, не вказали дати, місця та приблизного змісту відповідного рапорту, як і не підтвердили того, що особисто бачили рапорт позивача чи факт його подачі ректору Національної академії внутрішніх справ.

Разом з тим, в матеріалах справи наявна нотаріально посвідчена заява гр. ОСОБА_3, якою він підтверджує, що у період до 06.11.2015 в його присутності позивач складав і подавав заяву/рапорт для подальшого проходження служби в Національній поліції України, який передав керівництву факультету та академії. Зазначене свідчить про наявність суперечностей у показах гр. ОСОБА_3, отже такі покази не можуть бути прийняті судом до уваги як докази.

Таким чином, доводи позивача про те, що він мав бажання працювати в поліції та особисто подавав відповідний рапорт про це на ім'я ректора Національної академії внутрішніх справ не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами.

Також, зважаючи на зауваження Вищого адміністративного суду України, викладені в ухвалі від 28.03.2017 як підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції і направлення справи на новий розгляд, судом були досліджені обставини щодо тверджень позивача про те, що він виявляв згоду проходити службу в поліції і подав свою кандидатуру на конкурс та був обраний тренером для підготовки патрульних поліцейських міста Києва (зокрема, роздруківка електронного листа а.с. 56-60), в результаті чого судом встановлено, що такі твердження та обставини не мають значення для вирішення спірних правовідносин, оскільки наведені обставини існували ще до прийняття та набрання чинності Законом. Так, з роздруківок електронного листа а.с. 56-60, на які вказав Вищий адміністративний суд України вбачається, що листування по відповідним обставинам здійснювалось у квітні 2015 року. При цьому, суд не залишає поза увагою той факт, що як вбачається зі змісту подальшого електронного листування між позивачем та ОСОБА_5 від 08.12.2015, що міститься в матеріалах справи, позивач просив останнього документально підтвердити факт проходження ним співбесіди та прийняття викладачем для підготовки нових патрульних поліцейських для м. Києва, на що отримав відмову, обґрунтовану тим, що позивач фактично не викладав. Окрім того, вказане листування жодним чином не може підтвердити виникнення будь-яких трудових відносин у розумінні національного трудового законодавства України (загального та спеціального), як між сторонами переписки - позивачем та невстановленою особою ОСОБА_5, а більше того між позивачем та відповідачем; позивачем та поліцією.

Системний аналіз вищенаведених норм чинного законодавства та фактичних обставин справи в сукупності свідчить про те, що при прийнятті спірного наказу відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з огляду на що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 06.11.2015 № 178 о/с в частині звільнення позивача є необґрунтованими, отже задоволенню не підлягають. Відповідно, позовні вимоги про поновлення позивача на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, як похідні, також не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується, зокрема, принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач належним чином виконав обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 90, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя П.О. Григорович