Постанова № 70057434, 24.10.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2017 року Справа № 914/2/17

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддя суддіПоляк О.І.(доповідач), Ходаківська І.П., Яценко О.В.розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Енергомашспецсталь"на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 07.06.2017 у справі№ 914/2/17 Господарського суду Львівської області за позовомПублічного акціонерного товариства "Енергомашспецсталь"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Вест Трейд Логістик"прозобов'язання повернути плиту № ф 3-14340 масою 7,48 тонн вартістю 7981,16 Євро у кількості 1 од., та плиту № ф 6-14416 масою 10 тонн вартістю 9215,00 Євро у кількості 1 од.,у судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: Карабут М.В.;

від відповідача: не з'явились;

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Енергомашспецсталь" звернулось до Господарського суду Львівської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вест Трейд Логістик" про зобов'язання повернути плиту № ф 3-14340 масою 7,48 тонн у кількості 1 одиниця та плиту № ф 6-14416 масою 10 тонн у кількості 1 одиниця.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 21.03.2017 року у справі № 914/2/17 (суддя Петрашко М.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2017 (головуючий суддя - Данко Л.С., судді - Галушко Н.А., Орищин Г.В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство "Енергомашспецсталь" звернулось до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 21.03.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2017, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування своєї правової позиції, заявник касаційної скарги посилається на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 317, 526, 530, 626, 638, 909 Цивільного кодексу України, статей 180, 181 Господарського кодексу України, статті 9 Закону України "Про транпортно-експедиторську діяльність", статтю 50 Закону України "Про автомобільний транспорт" статей 32, 34, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України. Наведеним нормам не відповідає висновок судів першої та апеляційної інстанцій стосовно того, що перевезення плит, які позивач простить повернути відбулось на підставі договору №200614/7 від 20.06.2014, оскільки заявка, якою сторони мали передбачити усі істотні умови перевезення так і не була сторонами підписана та погоджена. Утримання відповідачем плит, за відсутності договірних відносин між сторонами щодо перевезення таких плит свідчить про порушення ним майнових прав позивача, передбачених статтею 317 Цивільного кодексу України.

Розглянувши матеріали касаційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, між сторонами у справі був укладений договір №200614/7 про надання транспортно-експедиційних послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні від 20.06.2014 (надалі - Договір). За умовами цього Договору замовник (позивач у справі) доручає, а експедитор (відповідач у справі) приймає на себе зобов'язання за рахунок замовника від свого імені виконати послуги по організації тренспортно-експедиторського обслуговування (надалі - ТЕО) вантажів по Україні, країнам СНГ і країнам Європи.

Об'єм і вартість робіт (послуг) по ТЕО, строки і умови їх виконання обумовлюються в заявці (пункт 1.2 Договору).

Відповідно до пункт 2.1.1 Договору замовник зобов'язаний подавати заявку на перевезення вантажу, яка містить вимоги до рухомого складу, маршрут руху, дату завантаження, строк доставки, інформацію про вантаж (найменування, вага), адресу завантаження і розвантаження, інформацію про контактних осіб на завантаженні і розвантаженні, вартість перевезення, дані про склад тимчасового зберігання або митний склад (найменування, адреса, номер ліцензії) не пізніше: 24 годин до запланованої подачі автотранспорту під завантаження для експортного вантажу і перевезення по Україні; 72 годин до запланованої подачі автотранспорту під завантаження для імпортного вантажу.

Згідно п.2.1.4. договору, замовник зобов'язаний якісно оформляти товарно-транспортну документацію, необхідну для безперешкодного руху автопоїзду по маршрутам слідування. Передати всі інструкції водію тільки в письмовому вигляді, вказувати в товарно-транспортній накладній (надалі - ТТН) інформацію про характер вантажу, вантажоодержувача, місця вивантаження.

Відповідно до п.2.1.5. договору, замовник зобов'язаний забезпечити завантаження (розвантаження) транспортного засобу на протязі 24 годин при перевезенні по території України і завантаження - митне оформлення - розвантаження протягом 96 годин (завантаження, митне оформлення - 48 годин і розвантаження митне оформлення - 48 годин) при міжнародному перевезенні без урахування вихідних та святкових днів.

Згідно з пунктом 2.2.10 Договору експедитор зобов'язаний у відповідності до заявки замовника надати послуги щодо перевантаження, зберігання, митного оформлення або інші послуги, необхідні для виконання перевезення вантажу.

Пунктом 3.3 Договору визначено, що замовник здійснює 100% передоплату до відвантаження вантажу.

Відповідно до п. 4.1. Договору сторона, яка порушила свої зобов'язання за цим договором, зобов'язана без затримки усунути порушення та/або вжити заходи для усунення порушення з повідомленням про це іншу сторону.

На виконання умов Договору замовник подав експедитору заявку про перевезення плит кованих, які були передані позивачем відповідачу на підставі акту приймання-передачі від 23.07.2014.

Водночас, згадана заявка на перевезення двох плит станом на час звернення так і не підписана, а перевезення плит - не здійснено.

З метою досудового урегулювання спору, позивач звернувся до відповідача із претензією №17/1161 від 18.11.2016 про повернення двох плит № ф 3-14340 масою 7,48 тонн вартістю 7981,16 Євро у кількості 1 од., та плиту № ф 6-14416 масою 10 тонн вартістю 9215,00 Євро у кількості 1 од.

Оскільки відповідач так і не повернув згадані плити, позивач звернувся до суду за захистом майнових прав, порушених відповідачем.

Розглядаючи спір по суті заявлених вимог, місцевий господарський суд, позицію якого підтримала апеляційна інстанція, керувався приписами статей 11, 933, 1212 Цивільного кодексу України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач передав згадані плити відповідачу у межах дії договору від 20.06.2014 №200614/7 про надання транспортно-експедиційних послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, що унеможливлює застосування статті 1212 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин. В обґрунтування свої позиції суди послались на численні практику Верховного суду України, викладену у постанові від 23 березня 2016 року у справі №6-2978цс15, а також у постановах від 25 лютого 2015 року у справі №3-11гс15, від 25 березня 2015 року у справі №3-5гс15, від 22.01.2013 року у справі №5006/18/13/2012, від 24.09.2014 року у справі №6-122цс14.

Судами також відхилено заяву відповідача про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин сторін, оскільки ними не встановлено порушеного права позивача.

Апеляційний суд, спростовуючи доводи апеляційної скарги в оскаржувані постанові наголосив на тому, що між позивачем та відповідачем спір відсутній, а відповідні правовідносини, що виникли у зв'язку з тим, що плити так і не були перевезені, підлягають врегулюванню, у порядку визначеному умовами Договору.

Судом також відхилено доводи апеляційної скарги стосовно неукладеності договору від 20.06.2014 №200614/7 про надання транспортно-експедиційних послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, оскільки судом встановлено погодження сторонами усіх істотних умов таких як предмет, ціна та строк дії договору та дотримання сторонами форми договору.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення у касаційному порядку, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів про відмову у задоволенні позовних вимог - передчасними.

У статті 306 Господарського кодексу України закріплено, що під перевезенням вантажів слід розуміти господарську діяльність, пов'язану з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.

Відповідно до статті 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.

Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

За приписами статті 930 Цивільного кодексу України договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.

За приписами статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Надаючи правову оцінку укладеному між сторонами договору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли мотивованого висновку, що договір від 20.06.2014 №200614/7 про надання транспортно-експедиційних послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні підпадає під правове регулювання Глави 65 Цивільного кодексу України.

При цьому, оскільки як встановлено судами, за умовами згаданого договору, Замовник доручає, а Експедитор приймає на себе зобов'язання за рахунок замовника від свого імені виконати послуги по організації транспортно-експедиторського обслуговування (надалі - ТЕО) вантажів по Україні, країнам СНГ і країнах Європи (п.1.1. Договору), то спірні правовідносини сторін, пов'язані із виконанням наведеного договору унормовані також і міжнародними договорами. Висновки апеляційного суду стосовно того, що до спірних правовідносин сторін не застосовуються положення міжнародних договорів не відповідають обставинам справи.

Так, 01.08.2006 Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажу" від 19.05.1956, якою врегульовані правовідносини, що випливають з договору міжнародного перевезення вантажу.

З урахуванням статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України", статті 4 Господарського процесуального кодексу України положення зазначеної Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів мають пріоритет над правилами, передбаченими законодавством України.

Відповідно до пункту 5 статті 1 вказаної Конвенції Договірні Сторони погодилися не змінювати будь-які з положень цієї Конвенції шляхом спеціальних угод між двома чи декількома Договірними Сторонами, за винятком скасування її застосування до їхніх прикордонних перевезень або дозволу використовувати вантажні накладні, що встановлюють право власності на вантаж при перевезеннях, які виконуються цілком в межах їхніх територій.

Виходячи зі статті 4 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної.

Відповідно до положень частин 1, 2 статті 9 Конвенції вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.

У матеріалах справи ТТН щодо перевезення плит № ф 3-14340 та № ф 6-14416 - відсутня.

Водночас, у підтвердження того, що плита № ф 3-14340 масою 7,48 тонн вартістю 7981,16 Євро у кількості 1 од. та плита № ф 6-14416 масою 10 тонн вартістю 9215,00 Євро у кількості 1 од. були передані позивачем відповідачу на виконання укладеного між ними договору, як місцевий суд, так і суд апеляційної інстанцій посилаються лише на акт прийому-передачі продукції від 23.07.2014, за яким відповідачу було передано шість (6) плит кованих, в т.ч. дві (2) плити ковані, які є предметом спору у даній справі.

При цьому, судами не встановлено, що названий акт містить посилання на укладений між сторонами договір від 20.06.2014 №200614/7.

Однак, надаючи правову оцінку правовідносинам сторін, суди мали б звернути увагу на пункт 1.2 договору, яким сторони погодили, що об'єм і вартість робіт (послуг) по ТЕО, строки і умови їх виконання обумовлюються в заявці.

Судами не з'ясовано, чи була відповідна заявка направлена замовником експедитору, як це передбачено пунктом 2.1 договору, та чи була вона підтверджена експедитором та прийнята ним до виконання, як це передбачено пунктом 2.2 договору.

Надаючи правову оцінку правовідносинам сторін, суди першої та апеляційної інстанцій наголосили на тому, за приписами статті 933 Цивільного кодексу України, клієнт зобов'язаний надати експедиторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експертом обов'язків, встановлених договором.

Експедитор повинен повідомити клієнта про виявлені недоліки одержаної інформації, а в разі її неповноти - вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію.

У разі ненадання клієнтом документів та необхідної інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування до надання документів та інформації в повному обсязі.

Тобто, за висновком судів першої та апеляційної інстанцій, у відповідача так і не виник обов'язок здійснити перевезення вантажу у зв'язку з ненаданням позивачем відповідних документів, зокрема ТТН. Разом з цим, судами не з'ясовано, чи звертався відповідач до позивача із відповідним листом про неможливість виконання обов'язків з перевезення плит № ф 3-14340, № ф 6-14416 з огляду на недостатність наданої замовником інформації.

Тобто, судами достеменно не встановлено, що між позивачем як замовником та відповідачем як експедитором виникли правовідносини щодо перевезення плити № ф 3-14340 масою 7,48 тонн вартістю 7981,16 Євро у кількості 1 од. та плити № ф 6-14416 масою 10 тонн вартістю 9215,00 Євро у кількості 1 од. Акт приймання-передачі від 23.07.2014, на який посилаються суди як на єдиний доказ підтвердження існування між сторонами договірних відносин щодо здійснення перевезення згаданих плит, без відповідної заявки, погодженої сторонами у встановленому договором порядку та ТТН складеної на відповідний товар (плита № ф 3-14340 та плита № ф 6-14416), лише засвідчує факт переміщення майна від однієї особи до іншої.

При цьому, колегія суддів зауважує, що позивач не вказує на неукладеність договору від 20.06.2014 №200614/7 у цілому. Апеляційний суд, відхиляючи наведені доводи позивача не врахував того, що апелянт вказує на відсутність договірних відносин між ним та відповідачем саме щодо здійснення перевезення плити № ф 3-14340 масою 7,48 тонн вартістю 7981,16 Євро у кількості 1 од. та плити № ф 6-14416 масою 10 тонн вартістю 9215,00 Євро у кількості 1 од. переданих відповідачу за актом приймання-передачі від 23.07.2014 з посиланням на відсутність відповідної заявки та ТТН. У цьому контексті доводи позивача, як уже було зауважено, не розглядались ні місцевим судом, ні судом апеляційної інстанції.

За приписами статті 1212 Цивільного кодексу України, вміщеної до глави 83 Цивільного кодексу України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Характерною рисою зобов'язань із набуття та збереження майна без достатньої правової підстави є те, що в їх основі лежать економічні зв'язки щодо переміщення матеріальних благ, відтак, у результаті безпідставного набуття або збереження виникають відносні правовідносини між боржником (набувачем) та кредитором (потерпілим), спрямовані на забезпечення переходу матеріальних благ із майнової сфери однієї особи до майнової сфери іншої особи.

Якщо між сторонами так і не виникли зобов'язання із перевезення частини товару, переданого за актом приймання-передачі від 23.07.2014, то дослідження питання підставності утримання відповідачем плит протягом трьох років є обов'язковим для вирішення спору по суті та застосування статті 1212 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

Отже, судами не з'ясовано усі обставини справи, необхідні для вирішення питання про характер правовідносин сторін, що склалися, що у свою чергу свідчить про передчасність висновків суду про відмову у задоволенні позовних вимог.

Крім цього, як встановлено судами у відзиві на позовну заяву відповідач просить про застосування строку позовної давності. Місцевий господарський суд, позицію якого підтримала апеляційна інстанція, розглянув зазначене клопотання відповідача, та з огляду те, що у задоволенні позову відмовлено з підстав його необґрунтованості, відхилив її.

Оскільки висновки судів стосовно відсутності порушення прав позивача у справі є передчасними, передчасним є і відмова у розгляді згаданого клопотання. Розглядаючи справу необхідно враховувати, що відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Поряд з цим, оскільки судами так і не з'ясовано дійсних правовідносин сторін, які виникли між ними у зв'язку з передачею майна за актом від 23.07.2014 - транспортного експедирування чи безпідставного збереження майна, то питання тривалості строку позовної давності (загальний чи спеціальний), як і можливості застосування частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України, теж залишається невирішеним.

Безпідставно судом апеляційної інстанції відхилено доказ направлення позивачем претензії відповідачу, зокрема поштову накладну від 18.11.2016 з посиланням на відсутність опису вкладення у лист. Так, за приписами частини 5 статті 6 Господарського процесуального кодексу України претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку, тобто складення опису вкладення від кредитора, який звертається до боржника із вимогою про досудове урегулювання спору - не вимагається.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не з'ясували всі суттєві обставини справи, що мають значення для вирішення спору, зокрема, не надали їм в порушення статті 43 Господарського процесуального кодексу України належної юридичної оцінки, у зв'язку з чим дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позовних вимог.

В силу вимог статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на зазначене, Вищий господарський суд України вважає за необхідне скасувати прийняті у справі судові рішення з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно з'ясувати всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для їх розгляду і вирішення спору по суті, і залежно від цього прийняти обґрунтоване, законне рішення.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Енергомашспецсталь" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2017 у справі №914/2/17 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.06.2017 у справі №914/2/17 та рішення Господарського суду Львівської області від 21.03.2017 у справі №914/2/17 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Головуючий суддя О.І. Поляк

Судді І.П. Ходаківська

О.В. Яценко