Рішення № 70000933, 31.10.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.10.2017Справа №910/14688/17За позовом Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м.Києва"

до Приватного підприємства "Бонвояж"

про визнання додаткової угоди до договору недійсною

Суддя Ярмак О.М.

Представники:

Від позивача: Притульська О.В., Савченко В.І. за дов.

Від відповідача:Шилова К.В. за дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Пред'явлені вимоги про визнання недійсною з моменту укладення додаткової угоди № 5 від 01.10.2015 до договору про постачання теплової енергії № ТЕ/20/10-14 від 19.12.2014. на підставі чч.1, 3 ст. 215, ст. 233 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.09.2017 за вказаним позовом порушено провадження у справі № 910/14688/17, розгляд справи призначено на 03.10.2017.

У судовому засіданні 03.10.2017 та 17.10.2017 оголошено перерву у судовому засіданні на 17.10.2017, 31.10.2017 відповідно до ст. 77 ГПК України.

Заперечуючи проти позову, відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просить у задоволенні позову відмовити.

У судовому засіданні 31.10.2017 представники позивача позовні вимоги підтримали, представник відповідача проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

19.12.2014 між КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (позивач, абонент) та приватним підприємством "Бонвояж" (відповідач, енергопостачальна організація) укладено договір про постачання теплової енергії № ТЕ/20/10-14 далі - договір), за умовами якого відповідач взяв на себе зобов'язання постачати позивачеві теплову енергію у гарячій воді згідно додатку №4 договору, а останній зобов'язався оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами та у строк, передбачений договором.

Пунктом 9.1. договору сторони встановили, що договір укладений до 31.12.2014 з правом пролонгації Договору до закінчення опалювального сезону 2014-2015 років.

В подальшому додатковими угодами сторонами були внесені зміни до договору, зокрема додатковою угодою № 1 від 30.12.2014 було викладене п.9.1 договору в редакції «Цей договір укладено до 31 січня 2015 року з правом пролонгації цього договору до закінчення опалювального сезону 2014-2015 років», додатковою угодою № 2 від 29.01.2015 продовжено дію договору до кінця опалювального сезону 2014/2015 років, додатковими угодами № 4 від 24.02.2015, від 01.03.2015 сторони домовились про зміну порядку нарахування з 24.02.2015 та зміну вартості теплової енергії з 01.03.2015.

Додатковою угодою № 5 від 01.10.2015 продовжено дію договору на опалювальний період 2015-2016 років із врахуванням відповідних змін: встановлено нову вартість теплової енергії на дату укладення додаткової угоди, та викладено у новій редакції п.6.2 (порядок здійснення розрахунків), п.6.4 (порядок оформлення платіжних доручень та зарахування коштів), п.7.4.5 (відповідальність абонента у разі порушення строків оплати теплової енергії), п.7.6 (відповідальність абонента за порушення строків подання енергопостачальній компанії звіту про фактичне споживання теплової енергії, акту приймання-передачі та акту виконаних робіт), а також змінено назву договору з «Договір про постачання теплової енергії №ТЕ/20/10-14» на «Договір купівлі-продажу теплової енергії №ТЕ/20/10-14».

За твердженнями позивача, додаткова угода від 01.10.2015 до договору укладена позивачем всупереч його волі та на вкрай невигідних умовах, оскільки комунальне підприємство не правомочне здійснювати 100% попередню оплату заявлених місячних обсягів теплової енергії, а також нести відповідальність за дотримання строків проведення розрахунків, з огляду на те, що надходження коштів безпосередньо пов'язане з проведенням відповідних розрахунків з боку мешканців житлових будинків; та під тиском та впливом тяжких обставин: лише для забезпечення безперебійного процесу теплопостачання споживачам послуг з ПП «Бонвояж» як єдиним безальтернативним виробником і виконавцем послуг з централізованого опалення і гарячого водопостачання у зоні свого обслуговування (житлові будинки №№ 3/15, 8/10, 12 на вул.Багговутівській, №№ 6/31, 8/32, 10 на вул.Нагірній, № 17 на вул.Овруцькій, та №№ 2/18, 3 на пров.Дегтярівському у м.Києві).

Позивач зазначає, що в силу Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», відповідач не мав законних підстав вимагати укладення додаткової угоди № 5 до договору саме з позивачем, а не власниками квартир, орендарями чи квартиронаймачами житлових будинків, що відносяться до зони обслуговування ПП «Бонвояж», та просить визнати недійсною додатку угоду № 5 від 01.10.2015 до договору про постачання теплової енергії №ТЕ/20/10-14 від 19.12.2014, посилаючись на ст. 203, 215, 233 ЦК України.

Заперечуючи проти позову, відповідач у відзиві на позовну заяву вказує, що спірною додатковою угодою № 5 від 01.10.2015 дію договору продовжено на опалювальний період 2015-2016 років та внесено у договір відповідні зміни, на виконання оспорюваної додаткової угоди відповідачем за 2015-2016 опалювальний період було надано теплову енергію, яка оплачувалась комунальним підприємством, чим спростовуються доводи позивача про те, що договір був не направлений на настання реальних наслідків, пояснив, що рішенням господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі № 910/13212/16 відмовлено позивачу у задоволені вимоги про визнання недійсним договору про постачання теплової енергії № ТЕ/20/10-14 від 19.12.2014 та встановлено, що положеннями чинного законодавства не заборонено укладання договорів на постачання теплової енергії безпосередньо не споживачам такої енергії, а балансоутримувачу відповідних житлових будинків. Стверджує, що позивачем не надано жодного доказу, що додаткова угода була укладена під тиском та погрозами відповідача.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з огляду на таке.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

В силу положень ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Приписами ст. 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Пунктом 23 постанови пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 передбачено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тобто, для кваліфікації правочину за ст. 233 Цивільного кодексу України необхідна обов'язкова наявність зазначених двох умов у сукупності: вплив тяжкої обставини і вкрай невигідні умови. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).

За змістом узагальнення Верховного Суду України "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (лист від 24.11.2008 р.) тяжкі обставини судді розуміють як не будь-яке несприятливе матеріальне, соціальне чи інше становище, а як його крайні форми. Наприклад, важка хвороба особи чи її близьких, смерть годувальника, крайня нужденність її сім'ї, загроза втратити заставлене житло чи банкрутства, надзвичайно низька винагорода за виконану роботу або надану послугу, порівняно з вартістю відчужуваної речі, та інші обставини, для усунення чи пом'якшення яких необхідно терміново укласти цей правочин. Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Потерпілий, який оскаржує правочин, повинен довести, що за відсутності тяжких обставин він взагалі або на зазначених умовах не уклав би правочин. Визнання правочину недійсним не може пов'язуватись з тим, чи усвідомлювала сторона користь, яку матиме від нього.

Стверджуючи про укладення оспорюваної додаткової угоди № 5 від 01.10.2015 до договору на вкрай невигідних умовах, під тиском та впливом тяжких обставин, позивач посилається на те, що уклавши відповідну додаткову угоду, позивач не мав об'єктивної можливості виконати його умови, оскільки споживачем теплової енергії, яку виробляє відповідач, є переважно населення, що призводить до збиткової господарської діяльності комунального підприємства, пов'язаної з наявністю значної заборгованості кінцевих споживачів за поставлену енергію.

Вказані твердження не є доказами укладення позивачем правочину на вкрай невигідних умовах, під тиском та впливом тяжких обставин та не є тими обставинами, з якими приписи статті 233 Цивільного кодексу України передбачають можливість визнання додаткової угоди № 5 від 01.10.2015 до договору недійсною.

Інших доказів суду не надано.

Отже, позивачем не доведено існування в сукупності тяжких обставин (їх крайньої форми) та вкрай невигідних умов при укладенні додаткової угоди № 5.

Що стосується доводів позивача про відсутність у нього вільного волевиявлення на укладення оспорюваної додаткової угоди з відповідачем та відсутність можливості її не укладення, оскільки відповідач займає монопольне становище на ринку надання послуг в сфері виробництва, транспортування та постачання теплової енергії в зоні свого обслуговування, суд зазначає наступне.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.10.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.03.2017 у справі № 910/13212/16 відмовлено у задоволенні позову Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м.Києва" до Приватного підприємства "Бонвояж" про визнання договору № ТЕ/20/10-14 від 19.12.2014 недійсним з тих підстав, що надання КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" статусу "абонента" за умовами Договору про постачання теплової енергії № ТЕ/20/10- 14 від 19 грудня 2014 року не відповідає змісту ЗУ "Про житлово-комунальні послуги" та Закону України "Про теплопостачання", за якими постачання теплової відбувається саме споживачам на підставі договору, а спірний Договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Постановою Вищого господарського суду України від 12.07.2017 касаційну скаргу комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" залишено без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.03.2017 у справі №910/13212/16 - без змін.

Постановою Вищого господарського суду міста Києва від 12.07.2017 у справі № 910/13212/16 встановлено, що під час дії договору № ТЕ/20/10-14 від 19.12.2014 позивач не порушував питання щодо його недійсності, крім того, на виконання умов договору відповідачем було поставлено позивачеві в опалювальний період 2014-2015 років теплову енергію загальною вартістю 2 045 513,86 грн., а за аналогічний період 2015-2016 років - вартістю 5 163 982,99 грн., що підтверджується наявними у справі копіями актів здачі-прийняття робіт, підписаними сторонами договору.

Підписання сторонами актів здачі-прийняття робіт та долучення до матеріалів справи банківських виписок про перерахування позивачем грошових коштів на виконання спірного договору є свідченням того, що спірний договір укладений з метою реального настання правових наслідків та підтверджує, зокрема, волевиявлення з боку позивача на укладення договору.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Тобто, в період дії договору, з урахування додаткової угоди № 5, позивач приймав поставлену відповідачем теплову енергію в обсягах та за вартістю, встановлену договором, та здійснював її оплату, що підтверджує його волевиявлення та настання реальних правових наслідків договірних відносин сторін.

Крім того, позивач був не позбавлений можливості розірвати договірні відносини з відповідачем або припинити дію договору шляхом не укладення додаткової угоди про продовження договору відповідно до пп.9.5-9.6 договору.

Посилання позивача на невідповідність додаткової угоди № 5 до договору Закону України "Про житлово-комунальні послуги" та Закону України «Про теплопостачання» не доведені належними засобами доказування та ґрунтуються на невірному розумінні норм матеріального права.

Всупереч ст.33 ГПК України, позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215, 233 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання оспорюваного правочина недійсним.

З огляду на те, що суд відмовляє у задоволенні заявлених позовних вимог, судові витрати відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 32-34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до вимог статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 03.11.2017

Суддя О.М. Ярмак