Рішення № 69977525, 01.11.2017, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/8422/16-ц

Провадження № 2/204/1614/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2017 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого - судді Черкез Д.Л.

за участю секретаря Старостенко Т.В.,

позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради про визнання незаконним наказу про звільнення, про поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради, в якій просить: визнати незаконним наказ Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради № 26-К від 30.11.2016 року про звільнення ОСОБА_1; поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді інженера першої категорії в управлінні у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради; стягнути з відповідача на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу; стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 5000,00 грн. В обґрунтування позову вказує на те, що з 1989 року позивач працювала в Житловому комунальному господарстві м. Дніпропетровська. 01.03.2012 року вона була прийнята за переводом до Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради електромонтером з ремонту та обслуговування електрообладнання четвертого розряду у виробничу базу згідно з наказом № 1-К від 01.03.2012 року. 23.07.2012 року вона була переведена інженером першої категорії у виробничій базі за наказом № 155-К від 23.07.2012 року. 01.09.2015 року вона була переведена інженером першої категорії до управління за наказом № 12-К від 25.08.2015 року. 30.11.2016 року вона була звільнена за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України, згідно з наказом №26-К від 30.11.2016 року. Зазначила, що даний наказ № 26-К від 30.11.2016 року є незаконним та звільнення позивача з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради було здійснено без законної підстави в порушення норм ст. 38 КЗпП України, що підтверджується наступним. Заяву про звільнення за власним бажанням позивачем було подано до Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради не з власної ініціативи, а тому що вона фактично була примушена до цього керівництвом підприємства. Так, у жовтні 2016 року Дніпропетровською міською радою було проведено тендер серед підприємств по наданню послуг з обслуговування житлових будинків м. Дніпра, переможцем якого стало Комунальне підприємство «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. Після цього на оперативній нараді працівників Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради його керівником - ОСОБА_4 було повідомлено працівників про початок ліквідації даного підприємства, про працевлаштування окремих працівників, зокрема, й позивача у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. Також на цій нараді керівником в примусовому порядку було наказано всім працівникам, які будуть працевлаштовані у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради, написати заяви про звільнення з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України з 30.11.2016 року та заяву про прийняття на роботу до Комунального підприємства «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради, для чого їм були видані зразки заяв та перелік документів, необхідних для працевлаштування у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. 29.11.2016 року позивач під примусом керівника Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради ОСОБА_4 написала та передала керівнику дві заяви: заяву про звільнення позивача з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради та заяву про прийняття її у Комунальне підприємство «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. 30.11.2016 року у кінці робочого дня інспектор з кадрів Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради повідомив позивача та деяких інших працівників цього підприємства (які також примусово написали та подали заяви про звільнення з цього підприємства та прийняття їх у Комунальне підприємство «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради), що у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради відсутні відповідні вакансії, що вони звільнені з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради та не будуть працевлаштовані у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. Трудова книжка була отримана позивачем 30 листопада 2016 року. У звязку з неможливістю працевлаштування позивача у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради 01.12.2016 року позивач не вимагала розірвання трудового договору, не залишила роботу й продовжила виконувати свої трудові обовязки у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради та усно повідомила керівника цього підприємства ОСОБА_4 про відкликання письмової заяви позивача про звільнення від 29.11.2016 року. Продовжуючи працювати, 02.12.2016 року позивач намагалась подати та зареєструвати у журналі вхідної кореспонденції Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради її заяву про відкликання заяви про звільнення, однак, керівник цього підприємства ОСОБА_4 (у якої знаходиться журнал реєстрації вхідної кореспонденції) відмовилася приймати і реєструвати заяву позивача про відкликання її заяви про звільнення. Зазначила також, що до 14.12.2016 року позивач продовжувала працювати у Комунальному підприємстві «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради, однак, в подальшому, у зв'язку з тим, що кабінет позивача було зачинено й припинено їй доступ до робочого місця, позивач вимушена була припинити виконувати свої трудові обов'язки. Таким чином вважає, що при звільненні позивача з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради працедавцем було порушено норми ст. 38 КЗпП України та звільнено її без законної підстави, у звязку з чим вона має бути поновлена на роботі з виплатою й середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім того, зазначила, що незаконним звільненням, яке порушило її конституційне право на працю, позивачу було завдано моральну шкоду. Завдану моральну шкоду позивач оцінює у 5000,00 грн., оскільки незаконне звільнення було для позивача великим моральним потрясінням, призвело до душевних страждань і хвилювань, а також погіршення стану здоровя позивача. Зазначила також, що в результаті незаконного звільнення позивач втратила улюблену роботу, звичайні життєві звязки, що потребує від позивача додаткових зусиль з організації її життя. Позивач залишилась без коштів на існування в період швидкої інфляції та підвищення розміру комунальних та експлуатаційних послуг, що спричинило позивачу додатковий душевний біль. На підставі вищевикладеного позивач звернулась до суду з даним позовом.

03 квітня 2017 року представник відповідача надав суду письмові заперечення на позовну заяву, в яких зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав. 29.11.2016 року ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення за власним бажанням з 30.11.2016 року. ОСОБА_5 заява була задоволена адміністрацією підприємства, про що видано наказ № 26-к від 30.11.2016 року про звільнення позивача. Так, у своїй заяві від 29.11.2016 року ОСОБА_1 просила звільнити її саме з 30.11.2016 року. Наказом № 26-К від 30.11.2016 року про припинення трудового договору (контракту) ОСОБА_1 було звільнено за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України. З вищезазначеним наказом про звільнення ОСОБА_1 була ознайомлена 30.11.2016 року, що підтверджується її особистим підписом в наказі. Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України, на підставі наказу про припинення трудового договору (контракту) №26-к від 30.11.2016 року, у день звільнення, а саме 30.11.2016 року, ОСОБА_1 було видано належно оформлену трудову книжку, що підтверджується витягом з книги обліку трудових книжок підприємства - відповідача. Рохрахунково-платіжну відомість на перерахунок коштів, призначених для виплати ОСОБА_1, було сформовано та направлено до банку (для зарахування банком коштів на карткові рахунки працівників) 30.11.2016 року. 01.12.2016 року ОСОБА_1 на роботу не вийшла, чим підтвердила факт розірвання трудового договору. Враховуючи викладене, при звільненні ОСОБА_1 за власним бажанням керівництво КП «Жилсервіс-1» ДМР діяло відповідно до вимог чинного законодавства. Зазначено, що заяву про звільнення за власним бажанням від 29.11.2016 року було написано ОСОБА_1 добровільно та з повним усвідомленням значення своїх дій. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт чинення тиску на позивача з боку будь-якої особи, тим більше директора підприємства, не зазначено в чому саме полягав тиск, що автоматично кваліфікує такі твердження позивача як бездоказові та вказує на те, що на них не може ґрунтуватися жодне рішення суду. Невихід на роботу протягом наступного дня підтверджують, що позивач мав намір звільнитися, а потім з невідомих причин після проведеного звільнення вирішив залишитися на роботі. До позовної заяви додано акт про те, що ОСОБА_1 в період з 01.12.2016 року по 14.12.2016 року знаходилась на робочому місці підприємства КП «Жилсервіс-1» ДМР. Акт підписаний ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 ОСОБА_5 не містить дати та місця його складання. Також слід зазначити, що особи, що підписали вказаний акт були звільнені з КП «Жилсервіс-1» ДМР 30.11.2016 року, тому не можуть свідчити, що позивач знаходився на робочому місці, оскільки самі не могли перебувати на робочих місцях саме на підприємстві відповідача. Факт присутності позивача на території підприємства не означає, що він був допущений відповідачем до роботи та продовжував виконувати свої трудові обов'язки. Оскільки звільнення позивача було проведено законно, то вона не має правових підстав на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка являється похідною вимогою від поновлення на роботі. Враховуючи викладене, звільнення позивача за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України було здійснено правильно і законно, у відповідності з вимогами діючого законодавства, тому позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради про визнання незаконним наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є безпідставними і задоволенню не підлягають.

Позивач та її представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали і просили їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, просила в задоволенні позову відмовити, посилаючись на письмові заперечення.

Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_7 суду пояснила, що на теперішній час вона працює у КП «Жилсервіс-2» інженером другої категорії, а раніше, з 2015 року, вона працювала у КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради інженером першої категорії. З позивачем ОСОБА_1 вона знайома, оскільки вони разом працювали у КП «Жилсервіс-1». Приблизно у жовтні 2016 року в КП «Жилсервіс-1» відбулась нарада з приводу того, що працівники КП «Жилсервіс-1» переходять працювати у КП «Жилсервіс-2», тому що тендер на обслуговування будинків виграло КП «Жилсервіс-2». У звязку з цим на вищевказаній нараді директор КП «Жилсервіс-1» ОСОБА_4 сказала працівникам, в тому числі їй та позивачу ОСОБА_1, написати заяви про звільнення з КП «Жилсервіс-1» та про прийняття на роботу у КП «Жилсервіс-2». На нараді це пояснили тим, що КП «Жилсервіс-2» виграло тендер. Було також повідомлено, що якщо до 30 листопада 2016 року вищезазначені заяви не будуть написані працівниками добровільно, то відносно таких працівників буде складений акт про невиконання завдання директора, що буде мати наслідком звільнення з займаної посади. Як виявилось пізніше, після написання відповідних заяв ОСОБА_1 та ще одного працівника ОСОБА_9 на роботу у КП «Жилсервіс-2» не прийняли. Однак, після звільнення ОСОБА_1 продовжувала працювати на своєму робочому місці ще до 14 грудня 2016 року, вона займалась підготовкою письмових відповідей на звернення громадян. Також повідомила, що КП «Жилсервіс-2» розташований за тією ж адресою, що і КП «Жилсервіс-1», після прийняття працівників до КП «Жилсервіс-2» вони навіть не змінили місця своєї роботи, та продовжували працювати за тією ж адресою, однак під іншою назвою свого підприємства.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_10 суду пояснив, що він працює старшим майстром у КП «Жилсервіс-2». Разом з позивачем він працював головним інженером у КП «Жилсервіс-1». У листопаді 2016 року відбулось начебто «переведення» працівників з КП «Жилсервіс-1» у КП «Жилсервіс-2», оскільки КП «Жилсервіс-2» виграло тендер, хоча насправді всі працівники спочатку звільнилися з КП «Жилсервіс-1» та наступного дня влаштувалися на роботу у КП «Жилсервіс-2». На нараді, у листопаді 2016 року, в присутності всіх працівників, в тому числі і позивача по справі, директор КП «Жилсервіс-1» - ОСОБА_4, повідомила працівників про те, що всі працівники будуть переведені з КП «Жилсервіс-1» у КП «Жилсервіс-2» зі збереженням робочих місць. Наголосив, що на тій нараді мова йшла саме про переведення працівників. Однак, директор ОСОБА_4 повідомила працівників, що для переведення всім працівникам необхідно написати дві заяви: одну про звільнення з КП «Жилсервіс-1», а іншу про прийняття на роботу у КП «Жилсервіс-2». Він відмовився писати заяву про звільнення, оскільки розумів, що в такому випадку це не буде переведенням, а буде звільненням. Потім він особисто поїхав у КП «Жилсервіс-2», де написав заяву про прийняття туди на роботу. Перед чим, ввечері 29 листопада 2016 року, він написав заяву про звільнення, оскільки побоювався, що його звільнять, тому що в нього з ОСОБА_4 виникали конфлікти та стосунки були не дуже добрі. Вважає, що якщо б він особисто не поїхав у КП «Жилсервіс-2» для працевлаштування, то його б також звільнили та не перевели у КП «Жилсервіс-2». На нараді директор ОСОБА_4 гарантувала всім працівникам працевлаштування у КП «Жилсервіс-2». Також зазначив, що варіантів не написати заяву про звільнення у працівників КП «Жилсервіс-1» не було, оскільки це був наказ керівництва. При цьому, керівництво КП «Жилсервіс-1» погрожувало працівникам тим, що у разі не написання заяви про звільнення добровільно, відносно таких працівників буде складений акт про невиконання завдання керівника та подальше звільнення. Також зазначив, що після працевлаштування у КП «Жилсервіс-2» він продовжував працювати за тією ж адресою, за якою знаходилось КП «Жилсервіс-1» - по вул. Театральній, 5 у м. Дніпро, оскільки КП «Жилсервіс-2» займає частину приміщень у будівлі, в якій було розташовано КП «Жилсервіс-1». Позивач ОСОБА_1 продовжувала працювати та виконувати свої трудові обовязати до 14 грудня 2016 року, поки у кабінеті, який був її робочим місцем, не змінили замки. 01 грудня ОСОБА_1 займалась підготовкою відповідей на скарги та заяви мешканців, виходила на дільницю. Зазначив також, що у грудні 2016 року директор КП «Жилсервіс-1» ОСОБА_4 заходила до кабінету ОСОБА_1 та давала вказівки щодо відповідей на скарги громадян. Вважає, що ОСОБА_1 не перевели у КП «Жилсервіс-2» у звязку з тим, що директор ОСОБА_4 не внесла дві посади у штатний розпис при узгодженні з КП «Жилсервіс-2» кількості робітників.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_9 суду пояснив, що раніше він працював у КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради на посаді начальника ПТО, а згодом був переведений на посаду інженера. ОСОБА_1 була його колегою у КП «Жилсервіс-1». 28 листопада 2016 року відбулась нарада працівників КП «Жилсервіс-1», на якій директор ОСОБА_4 повідомила, що всім працівникам необхідно написати дві заяви, після чого вони всі перейдуть працювати у КП «Жилсервіс-2». 29 листопада 2016 року він написав дві заяви одну про звільнення з КП «Жилсервіс-1», другу про прийняття у КП «Жилсервіс-2», та здав їх до відділу кадрів. Зазначив, що йому відомо, що ОСОБА_1 написала заяву про відзив її заяви про звільнення, однак ця заява не була зареєстрована, оскільки секретар сховала книгу для реєстрації вхідної кореспонденції. Він та ОСОБА_1 продовжували виконувати свої трудові обовязки до 14 грудня 2016 року, доки перед ними не зачинили двері кабінету та не перестали пускати на роботу. За період з 01 по 14 грудня 2016 року особисто директор ОСОБА_4 не давала йому трудових завдань, завдання йому давали головний інженер ОСОБА_10 і начальник ПТО Дестрякова. У звязку з тим, що вони продовжували виконувати свої трудові обовязати, вони склали відповідний акт, а згодом вирішили звернутись до суду. Працевлаштування у КП «Жилсервіс-2» було їм гарантоване директором КП «Жилсервіс-1» ОСОБА_4 Зазначив, що якщо б вони знали, що їх не приймуть на роботу у КП «Жилсервіс-2», то не писали б заяви про звільнення з КП «Жилсервіс-1» за власним бажанням. Самостійно до КП «Жилсервіс-2» для працевлаштування він не звертався, оскільки довіряв директору ОСОБА_4. При цьому, зазначив, що їм погрожували звільненням «по статті» якщо вони не напишуть заяв про звільнення за власним бажанням.

Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_4 суду пояснила, що на теперішній час вона працює заступником директора у КП «Жилсервіс-2» по Ленінському району. Раніше, до лютого 2017 року, вона працювала директором у КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради. Позивач ОСОБА_1 працювала у КП «Жилсервіс-1» та була її підлеглою. У 2016 році КП «Жилсервіс-2» виграло тендер, у звязку з чим на нараді у жовтні 2016 року вона повідомила працівників КП «Жилсервіс-1», що з 01 грудня 2016 року їх комунальне підприємство перестане обслуговувати будинки. Також на нараді вона повідомила, що у разі, якщо працівники бажають влаштуватись працювати у КП «Жилсервіс-2», то мають звернутись безпосередньо у КП «Жилсервіс-2» для обговорення питань щодо працевлаштування. Наголосила також, що не повідомляла працівників, що всі вони будуть прийняті у КП «Жилсервіс-2» після звільнення з КП «Жилсервіс-1». Також їй нічого невідомо про акти, якими нібито погрожували працівникам КП «Жилсервіс-1» у випадку не написання заяв про звільнення. ОСОБА_1 працювала у кабінеті № 2 або № 3 ПТО, цей кабінет не передавався в оренду КП «Жилсервіс-2». Після 1 грудня 2016 року, тобто після звільнення ОСОБА_1 з КП «Жилсервіс-1» вона бачила її на території даного комунального підприємства, однак вона не питала, що остання там робила. Також зазначила, що їй не відомо хто з працівників КП «Жилсервіс-1» на влаштувався працювати у КП «Жилсервіс-2», також їй не відомо з якої причини ОСОБА_1 не прийняли на роботу у КП «Жилсервіс-2». Актів з приводу того, що ОСОБА_1 продовжувала працювати у КП «Жилсервіс-1» після звільнення вона не бачила. Також, їй нічого невідомо з приводу того, що відділ кадрів КП «Жилсервіс-1» допомагав працівникам у працевлаштуванні у КП «Жилсервіс-2». Зазначила, що не памятає чи відмовляла ОСОБА_1 у видачі журналу вхідної кореспонденції, однак вона памятає, що ОСОБА_1 зверталась до неї з цим питанням без повідомлення причини видачі їй вказаного журналу. Також їй відомо, що ОСОБА_1 було відмовлено у реєстрації її заяви про відкликання заяви про звільнення, але їй стало про це відомо лише коли вона відповідала на скаргу ОСОБА_1 в Житлове управління.

Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, допитавши свідків, дослідивши матеріали цивільної справи та оцінивши наявні докази у їх сукупності, встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Судом встановлено, що 01 березня 2012 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі її особистої заяви від 01.03.2012 року (а.с. 76) була прийнята за переведенням у Комунальне підприємство «Жилсервіс-1» на посаду електромонтера по ремонту та обслуговуванню електрообладнання четвертого розряду у виробничу базу, що підтверджується витягом з наказу про прийняття на роботу ОСОБА_1 № 1-К від 01 березня 2012 року (а.с. 77), а також копією трудової книжки ОСОБА_1 (а.с. 6-17).

З трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що 23 липня 2012 року вона була переведена інженером першої категорії у виробничій базі (наказ № 155-К від 23 липня 2012 року). 04 липня 2013 року Комунальне підприємство «Жилсервіс-1» було перейменовано на комунальне підприємство «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради (наказ № 87 від 04 липня 2013 року). 01 вересня 2015 року ОСОБА_1 була переведена інженером першої категорії до управління (наказ № 12-К від 25 серпня 2015 року).

З показань свідків, допитаних в судовому засіданні, встановлено, що у жовтні 2016 року у КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради відбулась нарада працівників даного комунального підприємства, на якій директором КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради ОСОБА_4 було в усній формі повідомлено про те, що КП «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради виграло тендер на обслуговування житлових будинків, які раніше обслуговувало КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради, у звязку з чим з 01 грудня 2016 року КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради більше не буде обслуговувати закріплені за підприємством будинки. ОСОБА_5 обставини визнавалися і відповідачем і допитаною у якості свідка ОСОБА_4

З пояснень позивача та показань свідків ОСОБА_7, ОСОБА_10 та ОСОБА_9 судом встановлено, що в кінці листопада 2016 року у КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради знову відбулась нарада працівників даного комунального підприємства, на якій директором КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради ОСОБА_4 було в усній формі повідомлено про те, що всі працівники КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради можуть перейти працювати у КП «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. Для цього необхідно написати дві заяви: одну про звільнення з КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради за власним бажанням, другу про прийняття на роботу у КП «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. При цьому, директор КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради запевнила працівників, що у випадку написання цих заяв, з 01 грудня 2016 року вони гарантовано будуть працевлаштовані у КП «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради. Також, на вказаній нараді в усній формі було повідомлено, що відносно працівників, які відмовляться писати заяви про звільнення за власним бажанням з КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради буде складено акт про невиконання наказу керівництва КП «Жилсервіс-1».

При цьому, суд не приймає до уваги показання свідка ОСОБА_4 щодо того, що вона не гарантувала та не повідомляла працівників про те, що всі вони будуть прийняті у КП «Жилсервіс-2» після звільнення з КП «Жилсервіс-1», а також щодо того, що їй нічого невідомо про акти, якими погрожували працівникам КП «Жилсервіс-1» у випадку не написання заяв про звільнення, оскільки її показання спростовуються показаннями інших трьох свідків, допитаних в судовому засіданні, показання ких суд вважає достовірними та такими, що відповідають встановленим обставинам у справі.

29 листопада 2016 року, позивач ОСОБА_1, будучи впевненою, що буде працевлаштованою у КП «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради, написала на імя директора КП «Жилсервіс-1» ДМР ОСОБА_4 заяву про звільнення за власним бажанням, з 30 листопада 2016 року (а.с. 57).

30 листопада 2016 року наказом (розпорядженням) № 26-к від 30.11.2016 року ОСОБА_1 була звільнена з посади інженера ВТВ 1 категорії Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП (а.с. 58). У вищевказаному наказі зазначено, що ОСОБА_1 звільнена на підставі її заяви від 29 листопада 2016 року.

Того ж дня, тобто 30 листопада 2016 року, ОСОБА_1 отримала трудову книжку з записом про її звільнення з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради за власним бажанням, на підставі ст. 38 КЗпП України, що підтверджується її підписом у журналі обліку трудових книжок працівників Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради (а.с. 61-62).

У цей же день, тобто 30 листопада 2016 року, позивачу стало відомо, що вона та деякі інші працівники не будуть працевлаштовані у КП «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради, а керівництво КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради ввело її в оману та скориставшись цим звільнило її з займаної посади нібито за власним бажанням на підставі її особистої заяви.

Згідно положень ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

В п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року зазначено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам

необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Судом також встановлено, що 02 грудня 2017 року ОСОБА_1 написала заяву на імя директора КП «Жилсервіс-1» ДМР ОСОБА_4 про відкликання її заяви про звільнення за власним бажанням від 29.11.2016 року, оскільки вказана заява була написана нею під впливом обману. У вказаній заяві ОСОБА_1 також було зазначено, що на дату написання заяви вона знаходиться на робочому місці, а трудову книжку її примусили отримати у звязку зі звільненням 01 грудня 2016 року працівники відділу кадрів. У звязку з викладеним вона просила скасувати та вважати недійсним запис у її трудовій книжці про звільнення за власним бажанням (а.с. 19).

Однак, у прийнятті та реєстрації вищевказаної заяви ОСОБА_1 працівниками КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради було відмовлено, що підтверджується показаннями свідка ОСОБА_9, наданими в судовому засіданні. При цьому, свідок ОСОБА_4 суду пояснила, що вона не пямятає чи відмовляла ОСОБА_1 у видачі журналу реєстрації вхідної кореспонденції, однак про те, що її заява не була зареєстрована у журналі, їй відомо, та підтвердила те, що вказані обставини дійсно мали місце.

Після цього, того ж дня, тобто 02 грудня 2017 року, ОСОБА_1 звернулась зі скаргою до Департаменту житлово-комунального господарства, у якій зазначила, що заступник директора КП «Жилсервіс-1» ДМР відмовила їй у реєстрації заяви про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 29.11.2016 року, у звязку з чим просила сприяти їй у реєстрації даної заяви (а.с. 18).

Судом також встановлено, що після звільнення з КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради, а саме у період з 01 по 14 грудня 2016 року ОСОБА_1 продовжувала виконувати свої трудові обовязати у КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради згідно її посадових обовязків, які зазначені у Посадовій інструкції інженера 1-ї категорії виробничо-технічного відділу КП «Жилсервіс-1» ДМР, затвердженій директором КП «Жилсервіс-1» ДМР ОСОБА_4 (а.с. 78-79), що підтверджується показаннями свідків ОСОБА_7, ОСОБА_10 та ОСОБА_9, наданими в судовому засіданні. Факт того, що ОСОБА_1 у період з 01 по 14 грудня 2016 року продовжувала виконувати свої трудові обовязки у КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради підтверджується також актом, складеним ОСОБА_7, ОСОБА_10 та ОСОБА_8 (а.с. 25).

Згідно ч. 2 ст. 38 КЗпП якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

14 та 15 грудня 2016 року ОСОБА_1 повторно зверталась до Департаменту житлово-комунального господарства зі скаргами щодо її незаконного звільнення з КП «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради, в яких серед іншого зазначала, що 14 грудня вона вийшла на роботу, однак директор виселила її з кабінету, у звязку з чим вона не може виконувати свої посадові обовязки (а.с. 20-21).

У п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року розяснено, що по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Звернувшись до суду з даним позовом позивач обґрунтовували свої вимоги саме тим, що керівництво підприємства змусило її написати заяву від 29.11.2016 року про звільнення за власним бажанням, мотивуючи це тим, що з 01 грудня 2016 року її буде прийнято на посаду до КП «Жилсервіс-2» ДМР.

Перевіривши доводи позивача про написання нею заяви під примусом суд приходить до таких висновків.

Написання позивачем - ОСОБА_1 заяви про звільнення слід розглядати як вчинення нею дій, направлених на зміну діючих між сторонами правовідносин, з метою настання відповідних правових наслідків (в даному випадку звільнення працівника працюючого за трудовим договором на невизначений строк та припинення між сторонами трудових правовідносин).

Як вже зазначалося вище, позивача було звільнено наказом № 26-к від 30 листопада 2016 року за ст. 38 КЗпП (а.с. 58), на підставі поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням від 29.11.2016 року (а.с. 57).

Вирішуючи дану справу суд виходить з того, що для задоволення позову та визнання наказу про звільнення незаконним, позивачем повинен бути доведений факт написання нею заяви від 29.11.2016 року про звільнення за власним бажанням під примусом з боку відповідача, її роботодавця.

Згідно правового висновку наведеного у Постанові ВСУ від 30.10.2012 року по справі № 6-120цс12 зазначено, що за змістомст. 38 КЗпП Українипрацівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір.При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно.

З матеріалів справи вбачається, що причиною виникнення трудового спорустав факт звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням на наступний день після подання нею заяви.

Також убачається, що зміст заяви позивача про звільнення за власним бажанням (а.с. 57) не відповідав вимогам законодавства про працю. Зокрема, у вказаній заяві відсутня причина звільнення у такий короткий строк.

Таким чином, було порушено нормист. 38 КЗпП України, відповідно до якої працівник має право розірвати договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Але зазначений двотижневий термін може бути і скорочено, якщо заяву працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлено неможливістю продовжувати роботу, а саме у випадку:

-переїзду на нове місце проживання;

- переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість;

- вступу до навчального закладу;

- неможливості проживання у даній місцевості, підтвердженої медичним висновком;

- догляду за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічною віку або дитиною інвалідом;

-догляду за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом 1 групи;

-виходу на пенсію;

-прийняття на роботу за конкурсом, а також інших поважних причин (при цьому слід зазначити, що перелік допустимих причин зменшення такого терміну імперативно не обмежений, і працівник може зазначити й інші причини для розірвання трудового договору у коротший строк).

У даній ситуації роботодавець або уповноважений ним орган зобов'язаний розірвати трудові відносини в певний строк, зазначений у заяві, і видати наказ, у якому причини й дата звільнення мають бути чітко сформульовані.

Однак, будь-яких обставин (причин) про які йдеться у ч. 1 ст. 38 КЗпП, на час подання позивачем заяви від 29.11.2016 року про її звільнення за власним бажанням з 30.11.2016 року, не існувало, у звязку з чим про такі причини і не було зазначено ним у заяві.

За таких обставин суд приходить до висновку, що на день подання позивачем заяви 29.11.2016 року про її звільнення за власним бажанням, не існувало будь-яких обставин, які б унеможливлювали продовження нею роботи, та давали б відповідачу підстави звільнити її раніше, ніж у двотижневий термін, передбачений ст. 38 КЗпП.

Законом передбачено, що якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботу й не зажадав розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за раніше поданою заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника необхідна наявність домовленості сторін про строк звільнення.

Якщо працівник у своїй заяві не вказав причин, які б свідчили про неможливість продовження роботи, звільнення не може відбутися раніше настання двотижневого строку, наданого працівникові для письмового попередження власника або уповноваженою ним органу. Таке положення зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.

Працівник також має право відкликати заяву про звільнення до настання двотижневого строку, зафіксувавши факт подання такої заяви власником або уповноваженим ним органом, або, наприклад, вислати поштою.

Перевіривши доводи позивача про те, що її було примушено написати заяву про звільнення за власним бажанням суд приходить до переконливого висновку, що ОСОБА_1 написала заяву про звільнення з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради за власним бажанням від 29 листопада 2016 року під примусом (в даному випадку психічного) з боку керівництва Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради, оскільки була впевнена, що наступного ж дня буде працевлаштованою у Комунальне підприємство «Жилсервіс-2» Дніпропетровської міської ради.

Слід звернути уваги також на те, що написання заяви про звільнення за власним бажанням не відповідало внутрішній волі позивача, що, серед іншого, крім показань свідків, підтверджується написаною нею заявою від 02 грудня 2016 року про відкликання її заяви про звільнення за власним бажанням.

Суд при розгляді даної справи, керуючись принципами права на працю, верховенства права, рівності всіх перед законом та справедливості, виходить з того, що написання будь-якою особою заяви про звільнення, (тобто вчинення нею дій, направлених на зміну (припинення) діючих між сторонами трудових правовідносин), вчинене особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї психічного тиску з боку другої сторони, слід вважати недійсним, а тому таким, що не створює для сторін виникнення будь-яких правових наслідків.

А отже, очевидним є те, що написана ОСОБА_1 заява про звільнення за власним бажанням не була спрямована на настання реальних наслідків у вигляді припинення трудових правовідносин з КП «Жилсервіс-1» ДМР, оскільки вказана заява не відповідала її внутрішній волі та була написана під примусом її роботодавця.

Факт написання позивачем заяви про звільнення за власним бажанням під примусом з боку відповідача підтверджується встановленими обставинами у справі та показаннями трьох свідків, які написали аналогічні заяви у той же день що і позивач, були звільнені 30.11.2016 року з КП «Жилсервіс-1» ДМР як і позивач, та двоє з них з 01.12.2016 року були прийняті до КП «Жилсервіс-2» ДМР, що на переконання суду свідчить про правдивість та достовірність свідчень свідків щодо обставин написання ними та позивачем заяв про звільнення за власним бажанням під примусом їх керівництва.

При цьому твердження представника відповідача про те, що 01 грудня 2016 року ОСОБА_1 на роботу не вийшла, чим підтвердила факт розірвання трудового договору, а також те, що при звільненні ОСОБА_1 за власним бажанням керівництво КП «Жилсервіс-1» ДМР діяло відповідно до вимог чинного законодавства, судом до уваги не приймаються та відхиляються, оскільки спростовуються встановленими під час судового розгляду обставинами справи та отриманими доказами.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Оскільки наказ (розпорядженням) № 26-к від 30 листопада 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади інженера ВТВ 1 категорії Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП був винесений керівником зазначеного підприємстві на підставі заяви позивача від 29 листопада 2016 року про звільнення за власним бажанням, яка була написана позивачем під примусу, з порушенням установленого законом порядку, суд приходить до переконливого висновку, що вищевказаний наказ про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням підлягає визнанню незаконним, у звязку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Оскільки судом встановлено, що звільнення ОСОБА_1 було здійснено з порушенням порядку установленого законом, вона має бути поновлена на попередній роботі, а саме на посаді інженера ВТВ 1 категорії в Комунальному підприємстві «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради, у звязку з чим суд приходить до переконливого висновку, що позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.

При цьому, згідно ч. 7 ст. 235 КЗпП рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Аналогічне положення міститься й у п. 4 ч. 1 ст. 367 ЦПК України.

Отже, з урахуванням положень ч. 7 ст. 235 КЗпП та п. 4 ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 на посаді інженера ВТВ 1 категорії в Комунальному підприємстві «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року по справі № 6-2261цс16 визначено, що статтею 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта). Отже, положення статті 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним.

Оскільки під час розгляду вказаної справи судом встановлено, що ОСОБА_1 була звільнена з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради без законної підстави, суд вважає, що позивачу має бути виплачений середній заробіток за час вимушеного прогулу.

У п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року розяснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці» за правилами, передбаченими «Порядком обчислення середньої заробітної плати», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (далі Порядок).

Відповідно до п. 5 розд. ІV «Порядок розрахунку виплат у всіх випадках збереження заробітної плати» Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих днів у розрахунковому періоді.

Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин.

Середньоденна заробітна плата позивача, відповідно до заробітної плати за останні два відпрацьованих місяці згідно наданої довідки (а.с. 175), становить: жовтень 2016 року 3192,61 грн., листопад 2016 року 5541,24 грн., що разом складає (3192,61 грн. + 5541,24 грн. = 8733,85 грн.) поділеної на кількість робочих днів за ці два місяці (20 + 22 = 42 дні) = 207,95 грн. Суд зазначає, що середній заробіток розраховується за період, починаючи з дня, наступного за днем звільнення, тобто з 01.12.2016 року і по день ухвалення судом рішення, оскільки саме цей період у звязку з вимушеним прогулом позивач не отримувала заробітку плату. Кількість робочих днів за період з 01.12.2016 року по 01.11.2017 року (день ухвалення рішення) складає 229 днів.

Таким чином, розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу, а саме за період з 01.12.2016 року по 01.11.2017 року складає: 229 дні х 207,95 грн. = 47 620,55 грн.

Отже, з відповідача на користь позивача має бути стягнута заробітна плата за час вимушеного прогулу за період з 01.12.2016 року по 01.11.2017 року у розмірі 47620,55 грн. з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, а тому позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Таким чином, суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.

Вирішуючи питання щодо розміру заробітної плати, яка повинна бути стягнута за рішенням суду шляхом негайного виконання, суд виходить з наступних розрахунків: розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу який стягнуто судом 47620,55 грн.; період стягнення дорівнює 11 повних місяців (з 01.12.2016 року по 01.11.2017 року). Отже, розмір заробітної плати який підлягає стягненню шляхом негайного виконання за один місяць становить: 47620,55 / 11 = 4329,14 грн.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 5000,00 грн., суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до положень ст. 237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Згідност. 23 ЦК Україниособа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає зокремау душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у звязку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сімї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно ч. 1ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Тобто, ч. 1ст. 1167 ЦК Українивизначає: по-перше, відповідальну за моральну шкоду особу, а саме, особу, яка її завдала; та по-друге, загальні умови відшкодування моральної шкоди - і серед інших, - наявність вини заподіювача, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням суті позовних вимог, характеру дій особи, яка спричинила шкоду, фізичних та моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків.

Як зазначено у пункті 3Постанови Пленум Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до пункту 9 вказаної Постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи розмір заподіяної позивачу моральної шкоди, суд враховує те, що внаслідок незаконного звільнення позивач зазнала моральне потрясіння та душевні хвилювання, у звязку з втратою роботи позивач також втратила звичайні життєві звязки та була позбавлена спілкування з колегами, а також залишилась без коштів на існування, оскільки не отримувала заробітну плату протягом тривалого часу.

У позовній заяві позивачем також було зазначено, що внаслідок незаконного звільнення у неї погіршився стан здоровя. Однак, позивачем не надано доказів та документів, які б підтверджували вказані обставини, у звязку з чим суд вважає вказані обставини недоведеними.

Підсумовуючи наведене, виходячи з підстав пред'явлення позову, характеру правовідносин, які склалися між сторонами, а також обов'язку відповідача відшкодувати моральну шкоду, суд визнає, що заявлена до стягнення позивачем сума моральної шкоди є завищеною, тому враховуючі вимоги розумності, виваженості та справедливості, суд визначає розмір відшкодування моральної шкоди у розмірі 2000,00 грн.

За таких обставин вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди суд також визнає доведеними та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Підсумовуючи все вищенаведене, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно дост. 1 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить довисновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Крім того, в силуч. 3 ст. 88 ЦПК України, у разі якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір», що діяв в редакції від 08.10.2016 року, тобто в редакції, яка діяла на день подання даної позовної заяви до суду, за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. Отже, при подачі до суду позову позивач повинен був сплачувати судовий збір за вимогами і майнового і немайнового характеру.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», за подання фізичною особою позовної заяви майнового характеру судовий збір справляється у розмірі 1 відсотку ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати. За подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру судовий збір справляється у розмірі 0,4 розміру мінімальної заробітної плати.

Статтею 4 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

На 01 січня 2016 року розмір мінімальної заробітної плати в Україні становив 1378,00 грн.

Таким чином ставка судового збору за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру становить 551,20 грн., а за подання позовної заяви майнового характеру - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати.

Враховуючи, що позивач при зверненні до суду був звільнений від сплати судового збору за позовними вимогами про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, то з відповідача слід стягнути судовий збір на користь держави у розмірі 551,20 грн.

Крім того, при зверненні позивачем до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача моральної шкоди позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 551,20 грн., який на підставі ч. 1 ст. 88 ЦПК України, підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

На підставі ст. 43 Конституції України, ст.ст. 38, 233, 235, 237-1 КЗпП, ст.ст. 23, 1167 ЦК України, керуючись ст.ст. 10, 57-61, 88, 209, 212-215 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради про визнання незаконним наказу про звільнення, про поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати незаконним наказ керівника Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради ОСОБА_4 № 26-К про припинення трудового договору (контракту) від 30 листопада 2016 року № 26-к, яким ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП.

Поновити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, на посаді інженера ВТВ 1 категорії в Комунальному підприємстві «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради.

Стягнути з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради (і.к. 32350283, юридична адреса: м. Дніпро, вул. Робоча, буд. 73, блок 4, поштова адреса: м. Дніпро, вул. Театральна, буд. 5) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (яка зареєстрована за адресою: м. Дніпро, ж/м Тополя-3АДРЕСА_1), заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 47 620,55 (сорок сім тисяч шістсот двадцять гривень, 55 копійок), з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.

Стягнути з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради (і.к. 32350283, юридична адреса: м. Дніпро, вул. Робоча, буд. 73, блок 4, поштова адреса: м. Дніпро, вул. Театральна, буд. 5) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (яка зареєстрована за адресою: м. Дніпро, ж/м Тополя-3АДРЕСА_1), в рахунок відшкодування моральної шкоди 2000,00 грн. (дві тисячі гривень,00 копійок).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради (і.к. 32350283, юридична адреса: м. Дніпро, вул. Робоча, буд. 73, блок 4, поштова адреса: м. Дніпро, вул. Театральна, буд. 5) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (яка зареєстрована за адресою: м. Дніпро, ж/м Тополя-3АДРЕСА_1), судовий збір у розмірі 551,20 грн. (пятсот пятдесят одна гривня, 20 копійок).

Стягнути з Комунального підприємства «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради (і.к. 32350283, юридична адреса: м. Дніпро, вул. Робоча, буд. 73, блок 4, поштова адреса: м. Дніпро, вул. Театральна, буд. 5) на користь держави судовий збір у розмірі 551,20 грн. (пятсот пятдесят одна гривня, 20 копійок).

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 на посаді інженера ВТВ 1 категорії в Комунальному підприємстві «Жилсервіс-1» Дніпропетровської міської ради.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць у розмірі 4329,14 грн. (чотири тисячі триста двадцять девять гривень, 14 копійок) з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при її виплаті.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Дніпропетровської області через Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Д.Л. Черкез