Ухвала суду № 69942625, 13.10.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

13 жовтня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,

розглянувши заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2016 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_4, третя особа − ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його передачі у власність,

в с т а н о в и л а :

Орджонікідзевський районний суд м.Запоріжжя рішенням від 27 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року, відмовив у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі − ПАТ «Дельта банк»).

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 червня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк» відхилила, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року залишила без змін.

5 вересня 2017 року до Верховного Суду України звернулось ПАТ «Дельта банк» із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 16, 328, 335, 376, 392 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України), статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

На підтвердження своїх вимог заявник послався на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2, 16 листопада 2016 року, 15 березня 2017 року та на постанови Верховного Суду України від 11 грудня 2013 року, 14, 21 вересня, 26 жовтня 2016 року.

Перевіривши доводи заявника, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі − ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог банку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання за банком права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, оскільки позивач не дотримався правил та строків звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених положеннями статей 35 − 37 Закону України «Про іпотеку» й умовами договору, та зазначив про те, що незважаючи на наявність у пунктах 4.3, 4.4 іпотечного договору застереження, банк звернувся з позовом про передачу у власність предмета іпотеки передчасно, не довівши, що діями або бездіяльністю відповідач унеможливлює чи перешкоджає банку реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

Надані для порівняння ухвали від 2, 16 листопада 2016 року, 15 березня 2017 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення судів апеляційної інстанції та передав справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки:

- згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виходячи з положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором (постанова від 11 грудня 2013 року № 6- 124 цс13);

- аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України, законодавцем визначено три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових − на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку») (постанови від 14 вересня 2016 року № 6-1219 цс16, 26 жовтня 2016 року № 6-1625цс16);

- підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин) з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Аналіз співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 цього Закону містять виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний закріпленому в статті 593 ЦК України. Отже, суди не повинні розглядати зняття обтяження на спірне майно як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження зумовлює лише обмеження права розпорядження майном (постанова від 21 вересня 2016 року № 6-1685цс16).

Висновок суду касаційної інстанції в ухвалі, яку просить переглянути заявник, не суперечить правовим висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України, оскільки в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року та в справах, за результатами перегляду яких Верховним Судом України прийнято надані для порівняння постанови, наявні різні фактичні обставини.

За таких обставин вважати заяву ПАТ «Дельта банк» обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а :

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_4, третя особа − ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність, за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук