Постанова № 69888994, 24.10.2017, Львівський окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 жовтня 2017 року справа № 813/2869/17

Львівський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Кухар Н.А. за участю секретаря судового засідання Шавель М.М. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: ОСОБА_1;

представника позивача - ОСОБА_2;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправним і скасування наказу, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Львівській області, у якому, із урахуванням заяви про зміну позовних вимог та додаткових письмових пояснень, просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління територіального управління юстиції у Львівській області №137/8 від 18.07.2017 року про відрядження ОСОБА_1 у Золочівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області;

- визнати протиправною відмову Головного територіального управління юстиції у Львівській області у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 19.07.2017 року про звільнення із займаної посади з 20 липня 2017 року, у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю (ч.3 ст.38 КЗпП України) та зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Львівській області звільнити ОСОБА_1 з посади начальника Бориславського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 20.07.2017 року на підставі ч. 3 ст.38 КЗпПУ;

- зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 усі належні суми при звільненні;

- зобов'язати Головне територіальне управління юстиції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 20.07.2017 року по дату фактичного розрахунку;

- стягнути з Головного управління територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50000 грн.;

- встановити судовий контроль за виконанням судового рішення в адміністративній справі.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що на виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2016 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року, відповідачем видано наказ 18.07.2017 року №693/К про поновлення позивача на посаді.

В той же час, 18.07.2017 року наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №137/8 позивача відряджено до Золочівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області. Позивач вважає такий наказ суперечить вимогам, що передбачені Законом України «Про державну службу» та Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 року №59, а тому є протиправним і підлягає скасуванню. Стверджує, що після вказаної події стан здоров'я позивача різко погіршився.

Крім цього, зазначає, що 19.07.2017 року позивачем подано заяву про звільнення за власним бажанням з 20.07.2017 року у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю. Позивач стверджує, що відповідачем був зобов'язаний задовольнити заяву про звільнення від 19.07.2017 року та звільнити його з 20.07.2017 року, оскільки роботодавець допустив порушення законодавства про працю, а саме: незаконне звільнення, що підтверджено судовим рішенням, тривале невиконання судового рішення про поновлення та незаконне відправлення у відрядження. Як наслідок, виплатити в порядку ст. 117 КЗпП України середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку.

Також позивач вказує, що внаслідок незаконних дій та бездіяльності відповідача зазнав душевних страждань, які відобразилися на стані його здоров'я, спричинивши фізичний біль та страждання, тому просить стягнути моральну шкоду у розмірі 50000 грн., а також встановити судовий контроль за виконанням судового рішення.

Позовні вимоги позивач в судовому засіданні підтримав, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові та письмових поясненнях, просив позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач подав письмові заперечення проти позову, в яких зазначив, що після поновлення позивача на посаді, наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №137/8 від 18.07.2017 року прийнято рішення: відрядити позивача у Золочівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 19 липня 2017 року по 19 вересня 2017 року, у зв'язку із службовою необхідністю.

Відповідач вказує, що такий наказ позивач відмовився виконувати, що підтверджується актами про відсутність ОСОБА_1 на роботі. Крім того, спірний наказ прийнято у відповідності до вимог ст. 42 Закону України «Про державну службу», Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 року №59 та п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 року №98.

Щодо заяви про звільнення за власним бажанням від 19.07.2017 року, відповідач зазначив, що листом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №15359/0/1-17/08-16 від 20.07.2017 року заявнику роз'яснено порядок припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.

Щодо вимоги зобов'язального характеру, яка полягає в звільненні позивача з посади на підставі ч.3 ст.38 КЗпПП України, відповідач зазначив, що Головне територіальне управління юстиції у Львівській області під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду, і у суду відсутні підстави для задоволення такої позовної вимоги, а вимога щодо виплати коштів є передчасною.

Також відповідач вказав, що позивачем не надано жодних доказів щодо розміру моральної шкоди та доказів, що підтверджують моральні страждання позивача. Тому просить відмовити у задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2106 року у справі №813/5855/15, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року, визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 23.09.2015 року № 671/К «Про звільнення ОСОБА_1.». Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції з 24.09.2015 року. Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 19 025,42 грн. без урахування сум обов'язкових до сплати податків та зборів, сум отриманих доходів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постанова суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції з 24.09.2015 року та стягнення з Головного територіального управління юстиції у Львівській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернута до негайного виконання.

На виконання вказаного судового рішення відповідачем видано наказ 18.07.2017 року №693/К про поновлення позивача на посаді.

18.07.2017 року наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №137/8 позивача відряджено до Золочівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

19.07.2017 року позивачем подано заяву про звільнення за власним бажанням з 20.07.2017 року у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю.

Листом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №15359/0/1-17/08-16 від 20.07.2017 року заявнику роз'яснено порядок припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін та залишено без розгляду заяву про звільнення від 19.07.2017 року.

Не погодившись з наказом про відрядження та відмовою у розгляді заяви про звільнення за власним бажанням, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.

Правовідносини сторін регулюються Кодексом законів про працю України, Законом України «Про державну службу», який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Водночас питання службових відряджень державних службовців врегульовано статтею 42 Закону України «Про державну службу», якою передбачено, що державний службовець може бути направлений у службове відрядження (далі - відрядження) для виконання своїх посадових обов'язків поза межами постійного місця служби, у тому числі на роботу до секретаріатів міжнародних організацій, представництв міжнародних організацій в інших країнах або органів влади іноземних держав у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Керівник державної служби визначає місце, строк відрядження, режим роботи у період відрядження та завдання до виконання.

Строк відрядження державного службовця протягом одного календарного року не може перевищувати 60 календарних днів, крім випадків, визначених законодавством.

Направлення державного службовця у відрядження на більш тривалий строк можливе за його письмовою згодою.

Державному службовцю відшкодовуються витрати та надаються інші компенсації у зв'язку з направленням у відрядження в порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.

За державним службовцем на весь період відрядження зберігаються його посада та заробітна плата.

Відповідно до п.1 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 р. № 59 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 17 березня 2011 р. № 362), службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади, підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі - підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв'язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства).

Документами, що підтверджують зв'язок такого відрядження з основною діяльністю підприємства, є, зокрема (але не виключно): запрошення сторони, що приймає і діяльність якої збігається з діяльністю підприємства, що направляє у відрядження; укладений договір чи контракт; інші документи, які встановлюють або засвідчують бажання встановити цивільно-правові відносини; документи, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, інших заходах, які проводяться за тематикою, що збігається з діяльністю підприємства, яке відряджає працівника.

У розділі ІІ Інструкції передбачено порядок відрядження в межах України, так, направлення працівника підприємства у відрядження здійснюється керівником цього підприємства або його заступником і оформляється наказом (розпорядженням) із зазначенням: пункту призначення, найменування підприємства, куди відряджений працівник, строку й мети відрядження.

Строк відрядження визначається керівником або його заступником, але не може перевищувати 30 календарних днів, за винятком випадків, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 № 98.

Відповідно до п.6 Постанови Кабінету Міністрів України «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» від 02.02.2011року № 98, строк відрядження визначається керівником, але не може перевищувати в межах України 30 календарних днів, за кордон - 60 календарних днів, крім випадків, зазначених в абзацах другому - чотирнадцятому цього пункту. Так, абз. 13 визначено, що строк відрядження державних службовців не може перевищувати 60 календарних днів, крім випадків, визначених законодавством.

Аналіз наведених норм вказує на обов'язок роботодавця визначити місце, строк відрядження, режим роботи у період відрядження та завдання до виконання, а також підтвердити необхідність відрядження працівника документами, що підтверджують зв'язок такого відрядження з основною діяльністю підприємства.

Як слідує зі змісту спірного наказу «Про відрядження» №137/8 від 18.07.2017 року, метою відрядження позивача є службова необхідність. В той же час, відповідач під час судового розгляду справі не надав жодних доказів та обґрунтувань наявності такої необхідності, а тому не заслуговують на увагу і твердження відповідача щодо 60 денного строку такого відрядження Крім цього, не зазначено у спірному наказі і режиму роботи у період відрядження та завдання до виконання, як цього вимагає ч.2 ст.42 Закону України «Про державну службу».

Крім цього, відповідно до ч. 6 ст. 42 Закону України «Про державну службу» під час направлення державного службовця у відрядження беруться до уваги його сімейний стан та інші особисті обставини. Не допускається направлення у відрядження без їхньої згоди вагітних жінок, державних службовців, які мають дітей віком до 14 років, самостійно виховують дітей-інвалідів, інвалідів з дитинства.

Судом встановлено, що відповідачем проігноровано наведену норму закону та не враховано при прийнятті спірного наказу наявність у позивача дитини до 14 років.

Також суд критично оцінює твердження відповідача щодо відмови виконання наказу «Про відрядження» №137/8 від 18.07.2017 року позивачем, з огляду його на тимчасову непрацездатність, що підтверджується листком непрацездатності (а.с. 18).

Оскільки, встановлені судом обставини вказують на порушення процедури направлення позивача у відрядження, що у свою чергу, є підставою для визнання протиправним та скасування наказу № 137/8 від 18.07.2017 року, суд не надає оцінку доводам сторін щодо оплати (надання авансу) такого відрядження.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог у цій частині.

Щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 19.07.2017 року про звільнення із займаної посади з 20 липня 2017 року, у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю (ч.3 ст.38 КЗпП України) та зобов'язання Головне територіальне управління юстиції у Львівській області звільнити позивача з посади начальника Бориславського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 20.07.2017 року на підставі ч. 3 ст.38 КЗпПУ, суд враховує наступне.

Нормами спеціального законодавства, що є пріоритетними для вирішення спірних правовідносин, а саме ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу України», передбачено, що державна служба припиняється, серед іншого, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).

Статтею 86 Закону України «Про державну службу» визначено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.

Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Статтею 38 Кодексу законів про працю України урегульовано право на розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника. Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Відповідно до ч. 3 ст.38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Матеріалами справи підтверджено, що 19.07.2017 року позивачем подано заяву про звільнення за власним бажанням з 20.07.2017 року у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю.

Позивач стверджує, що відповідачем був зобов'язаний задовольнити заяву про звільнення від 19.07.2017 року та звільнити його з 20.07.2017 року, оскільки роботодавець допустив порушення законодавства про працю, а саме: незаконне звільнення, що підтверджено судовим рішенням, тривале невиконання судового рішення про поновлення та незаконне відправлення у відрядження.

Листом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №15359/0/1-17/08-16 від 20.07.2017 року заявнику роз'яснено порядок припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін та зазначено, що у своїх діях не вбачає жодного порушення законодавства про працю, а тому залишено без розгляду заяву про звільнення позивача від 19.07.2017 року. Отже, суд констатує, що між сторонами не досягнуто згоди щодо дати звільнення саме 20.07.2017 року, в той же час, наведені позивачем порушення законодавства про працю не узгоджуються із вимогами ч.3 ст.38 КЗпП України.

Тому суд погоджується із доводами відповідача та зазначає, якщо вказана працівником причина звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП України) не підтверджується або роботодавець не визнає її, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору, відтак, підстави для задоволення позовних вимог у цій частині у суду відсутні.

Не підлягають і задоволенню позовні вимоги щодо зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу усі належні суми при звільненні та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 20.07.2017 року по дату фактичного розрахунку, оскільки є передчасними і похідними від вимоги щодо зобов'язання Головне територіальне управління юстиції у Львівській області звільнити позивача з посади.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача компенсації завданої моральної шкоди в сумі 50000 грн. суд враховує наступне.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків встановлених ч. 2 цієї статті.

Питання практики застосування положень законодавства щодо відшкодування моральної шкоди висвітлено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з п. 4 якої позивач повинен зазначити у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (пункт 3 Постанови).

Пунктом 5 цієї Постанови визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

З врахуванням того, що позивач не надав суду жодних доказів завдання моральної шкоди, зокрема, спричинення моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, додаткових зусиль спрямованих на організацію свого життя, суд не вважає покликання позивача про завдання йому під час звільнення моральної шкоди обґрунтованим та дійшов висновку про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.

Стосовно встановлення судового контролю за виконанням судового рішення суд зазначає, що такі ґрунтуються на твердженні позивача про протиправність відмови у розгляді його заяви про звільнення за власним бажанням та необхідністю зобов'язати відповідача вчинити дії щодо його звільнення та виплатити усі належні суми при звільненні. Оскільки судом встановлено безпідставність таких вимог, підстави для задоволення адміністративного позову у цій частині відсутні.

За правилами, встановленими ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача слід задовольнити частково.

Відповідно до правил ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. Оскільки позивачем згідно із квитанцією № 36 від 08.08.2017 року сплачено судовий збір у розмірі 1920,00 грн., суд присуджує на користь позивача 480,00 грн. сплаченого судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Національного банку України.

Керуючись ст.ст. 17-19, 94, 160-163, 167 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області №137/8 від 18.07.2017 року «Про відрядження».

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з Головного територіального управління юстиції у Львівській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 480 грн.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Повний текст постанови складено та підписано 30.10.2017 року.

Суддя Кухар Н.А.