Рішення № 69828069, 25.10.2017, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 жовтня 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючого судді Боймиструка С.В., суддів: Гордійчук С.О., Ковальчук Н.М..

секретар судового засідання Демчук Ю.Ю.,

з участю ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 червня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення коштів у порядку регресу, -

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Рівненського міського суду від 22 червня 2017 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення коштів у порядку регресу задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_5 в порядку регресу 170000 (сто сімдесят тисяч) гривень 00 копійок. Вирішено питання про судові витрати.

У поданій на вказане рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1 вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального права.

Зазначає про те, що не була учасником даної справи, проте являється дружиною ОСОБА_5, жодної згоди на укладення будь-яких договорів фінансового характеру, що значно виходять за межі дрібнопобутових вона не давала. Кошти, що нібито було сплачено позивачем у справі безпосередньо стосуються обєкту спільної сумісної власності подружжя квартири АДРЕСА_1, яка є предметом спору про поділ спільного майна подружжя (справа №569/1231/14), а відтак дане рішення порушує її охоронювані законом права та інтереси та матиме негативний вплив на подальшу реалізацію охоронюваного законом права на поділ спільного майна подружжя.

Вказує на те, що судом першої інстанції взято до уваги як належний та допустимий доказ наявності грошових зобовязань ОСОБА_5 перед ОСОБА_3 довідку про розрахунок з ПАТ «Промінвестбанк» за 30 липня 2010 року. Однак, дана довідка про розрахунок являється внутрішнім банківським документом, а не платіжним дорученням, не є доказом того, що цього дня здійснювались будь-які фінансові операції. Крім того, зазначає про те, що у вказаній довідці платником зазначено саме відповідача, а не позивача, що додатково підтверджує, що позивач ніяких коштів за відповідача не сплачував.

Також вказує на те, що на момент здійснення вказаної проплати у ОСОБА_5 не існувало жодних прострочених зобовязань по договору про іпотечний кредит №221/05 від 21.05.2005 року.

Крім того, зазначає про те, що як у позовній заяві так і в оскаржуваному рішенні суду, зазначено, що кошти стягуються в порядку регресу, проте ні в позовній заяві ні в рішенні суду не надано жодного нормативного обґрунтування стягнення в порядку регресу, не наведено жодної норми закону для цього.

Покликаючись на викладені обставини, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

ОСОБА_1 та її представник адвокат ОСОБА_2 в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.

ОСОБА_3 та представник ОСОБА_5 адвокат ОСОБА_4 просили апеляційнускаргувідхилити, а рішеннясуду першої інстанціїзалишити без змін.

За результатами апеляційного розгляду колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції прийшов до висновку, що на підтвердження наведених позивачем обставин, які відповідачем визнаються, позивачем надано суду належні, допустимі та достатні докази, а визнання відповідачем позову не суперечить закону та не порушує права інших осіб.

. Такий висновок не відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Про порушення своїх прав заявила дружина ОСОБА_5 ОСОБА_1, яка й подала апеляційну скаргу та зазначила, що згоди чоловіку на укладення фінансової угоди з його батьком вона не давала, а кошти, що нібито було сплачено позивачем безпосередньо стосуються спільної сумісної власності подружжя, а відтак оскаржене рішення порушує її охоронювані законом права та інтереси.

З матеріалів справи не вбачається, що про даний спір повідомлялась апелянт і вона залучалась до участі в справі для можливого відстоювання своїх інтересів.

Відповідно до ч.3 ст.10 та ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст.57,58,59 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Отже, підставою звернення до суду за захистом порушеного права є наявність такого права та порушення його відповідачем.

Позивачем ОСОБА_3 не доведено порушеного його права, не дивлячись на визнання позову ОСОБА_5.

Відповідно до ч.4 ст.174 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Аналогічне за змістом розяснення міститься в п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», зокрема якщо для цього

немає законних підстав, суд постановляє ухвалу про відмову в

прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи.

Місцевий суд вирішуючи спір не дотримався зазначених вимог процесуального закону та розяснень Пленуму.

Твердження місцевого суду що позивачем на підтвердження своїх вимог надані належні та допустимі докази є хибним.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_3, як на правову підставу своїх вимог посилався на норми ст.526, 553,554,556 ЦК України. На ці ж норми посилався і суд першої інстанції при вирішенні спору в даній справі. Тобто з загальних підстав виникнення зобовязань, обовязку виконання їх належним чином та з прав поручителя, який виконав зобовязання, до його перейшли права кредитора.

Як вбачається з матеріалів справи, 21 березня 2005 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (Закритим акціонерним товариством), як іпотекодержателем, та ОСОБА_3, ОСОБА_5 як іпотекодавцями, був укладений іпотечний договір № 222/05, предметом якого є квартира № 50 будинку № 2 на вулиці Курчатова в місті Рівне, вартість якої, за взаємною згодою сторін договору, оцінено у 170000 грн. (а.с.8-14)

Вказаним іпотечним договором забезпечувалися вимоги банку, що випливали з договору про іпотечний кредит № 221/05 від 21 березня 2005 року, укладеного між банком та ОСОБА_5, за умовами якого ОСОБА_5 зобовязаний в порядку, передбаченому договором про іпотечний кредит, повернути банку до 20 березня 2015 року кредит у розмірі 18800 доларів США, проценти за користування ним у розмірі 12% річних та інші передбачені договором платежі.

Договір про іпотечний кредит № 221/05 від 21 березня 2005 року був укладений з метою забезпечення договору купівлі-продажу квартири від 10 березня 2005 року, укладеного між МЖК та ОСОБА_5, згідно якого вартість квартири за адресою: м Рівне, вул. Драганчука 4/33, що набувалася відповідачем, становила 204742 грн.

Згідно довідки про рахунок від 30.07.2010 року, ОСОБА_5 здійснив платіж на користь ПАТ «Промінвестбанк» за для списання забезпечення за договором іпотеки в сумі 170000 грн. (а.с.6).

Відповідно до вимоги від 01 березня 2017 року, ОСОБА_3 просив ОСОБА_5 повернути йому у строк до 15 березня 2017 року грошові кошти у розмірі 170000 грн., вказані кошти платились за ОСОБА_5 для придбання квартири, що знаходиться за адресою : м. Рівне, вул. Драганчука, 4/33 (а.с.7).

Як вбачається з наведеного в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази виникнення у ОСОБА_3 перед ОСОБА_5 заявленої в позові регресної вимоги.

Вiдповiдно до ч. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобовязання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобовязанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

За загальним правилом, на боржника за зворотною вимогою покладається обовязок відшкодувати кредитору сплачений ним третій особі (в даному випадку банку) платіж у повному обсязі.

Особливість кредитора полягає в тому, що він, перш ніж стати кредитором у регресному зобовязанні, був боржником в іншому зобовязанні (поручитель, іпотекодавець), виконання якого i породило регресне зобовязання.

Регресне зобовязання - це зворотна вимога про повернення грошей або майна, виконане однією особою за іншу або з вини останньої третій особі.

ОСОБА_3 був фактично майновим поручителем перед банком за іпотечним договором, однак своїм майном за порушення умов кредитного договору позичальником ОСОБА_5 перед банком він не відповідав. Звернення на іпотечну квартиру не проводилось та вона не відчужувалась на користь банку. Крім того, з матеріалів справи не вбачається існування самого факту порушення позичальником умов кредитного договору та настання його цивільно-правової відповідальності чи іпотекодавця.

Отже, оскільки ОСОБА_3 не виконував будь-яких зобовязань перед банком за ОСОБА_5, що витікають з укладеного іпотечного договору, то в нього й не могло виникнути заявленої в позові права регресної вимоги.

Пояснення в суді ОСОБА_3, що 30 липня 2010 року він в приміщенні банку передав сину 170000 грн. для закриття кредитного договору не заслуговують на увагу.

Долучена на підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 довідка про рахунок, не є платіжним документом, а є внутрішньобанківським, не містить його даних П.І.Б., код та інше й не підтверджує сплату ОСОБА_3 перед банком залишку по кредиту за ОСОБА_5.в сумі 1700000 грн..

За таких обставин, місцевий суд порушив норми матеріального та процесуального права, неповно зясував обставини, які мають значення для справи, його висновки не відповідають обставинам справи, а тому апеляційна скарга підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції до скасування з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст. ст.303, п.3 ч.1 ст.307,309,313-315 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А :

АпеляційнускаргуОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 червня 2017 року - скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення коштів у порядку регресу відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 судові витрати у виді судового збору в розмірі 1870 грн., по 935 грн. з кожного на користь ОСОБА_1.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним чинності.

Головуючий: С.В. Боймиструк

Судді: С.О. Гордійчук

ОСОБА_6