Постанова № 69759540, 11.10.2017, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2017 р. Справа № 804/4579/17 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Царікової О.В.,

Судді: Судді:ОСОБА_1, ОСОБА_2, секретаря судового засіданняОСОБА_3, за участю: позивача представника відповідача тртьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_6 перекладача ОСОБА_7 Реда Ельсаєд Елькаді,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

17 липня 2017 року Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_4 ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 14.06.2017 №237-17, зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він є громадянином ОСОБА_8, який з 2013 року перебуває на території України. 14.02.2017 звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду заяви Державною міграційною службою України прийнято рішення від 14.06.2017 №237-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Головним управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області позивачу направлено повідомлення від 26.06.2017 №4-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таку відмову позивач вважає протиправною, оскільки у випадку повернення до ОСОБА_9 його життю загрожує небезпека через те, що він зрікся ісламу та прийняв християнство.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.07.2017 відкрито провадження в адміністративній справі №804/4579/17 та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 07.08.2017.

Відповідач проти адміністративного позову заперечив з підстав, викладених в письмових запереченнях. Відповідач зазначив, що 14.02.2017 ОСОБА_4 ОСОБА_5 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Для встановлення наявності підстав для визнання особи біженцем або такою, що потребує додаткового захисту в Україні із позивачем було проведено співбесіду та анкетування, за результатами чого встановлено, що умови, передбачені п. п.1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у випадку ОСОБА_4 ОСОБА_5 відсутні. З урахування означеного, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 14.06.2017 №237-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд задовольнити адміністративний позов повністю.

Представник відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача в судовому засіданні заперечив проти адміністративного позову, просив суд відмовити в його задоволенні повністю.

Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_4 ОСОБА_5 є громадянином ОСОБА_8.

14.02.2017 позивач звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначений Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як визначено ч. 1, ч. 2 та ч. 3 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

За наслідками розгляду заяви позивача, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 14.06.2017 №237-17, яким відмовлено у визнанні ОСОБА_4 ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з тієї підстави, що відсутні умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У зв'язку з чим, Державною міграційною службою України в Дніпропетровській області позивачу направлено повідомлення від 26.06.2017 №4-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Надаючи оцінку правомірності прийняття Державною міграційною службою України рішення від 14.06.2017 №237-17, суд виходить з такого.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, з метою з'ясування обґрунтованості підстав для звернення позивача за отриманням статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту посадовими особами міграційної служби проведено анкетування та співбесіда з громадянином ОСОБА_8 ОСОБА_4 ОСОБА_5.

Під час анкетування позивача встановлено, що він народився 21.09.1990 в м. Насирія, провінція Ді-Кар, ОСОБА_8, за національністю - іракець, мусульманин шиїт.

Підставою для звернення позивача до міграційної служби стала зміна віросповідання прийняття ним християнства, у звязку з чим в ОСОБА_9 його життю загрожує небезпека, оскільки на території вказаної країни ведеться переслідування християн.

В анкеті позивача вказано, що його рідні мешкають у м. Насирія, ОСОБА_9. Батько - майор у відставці, приймав участь у воєнних діях, коли була війна з ОСОБА_8, зараз він не працює та отримує державну пенсію. Мати працює вчителькою у школі «Ас-Саклін», м. Насирія. ОСОБА_10 - інженер, працює в державній установі з будівництва доріг та мостів у м. Насирія. ОСОБА_11 працює у лікарні хірургом, а також викладає в університеті в м. Насирія. Брат - школяр, навчається в школі «Аль-Карар», м. Насирія.

В Україну ОСОБА_4 ОСОБА_5 прибув вперше у вересні 2010 року, по запрошенню Вінницького національного медичного університету. Але, як повідомив позивач до навчання він так і не приступив, тому що справжньою його метою був виїзд з ОСОБА_9, а не навчання. Через півтора місяця він виїхав з України до Лівану, де жив 3 роки.

В 2013 році позивач вдруге прибув до України по візі на навчання у м. Дніпропетровськ, але до навчання він так і не приступив.

Після закінчення у 2013 році терміну перебування, законних підстав для продовження перебування позивача в Україні не було, а тому на території України він знаходиться нелегально.

14.02.2017 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 5, ч. 6 зазначеної норми Закону особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 1 статті 6 наведеного Закону визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно п. 13 зазначеної норми Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Як зазначив Пленум Вищого адміністративного суду України в постанові від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (п. 10 Пленуму) при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, УКВ за оцінкою потреби в міжнародному захисті осіб, які шукають притулок ОСОБА_9 за результатами аналізу ситуації (31.05.2012 НСR/ЕG/IRQ12/03 доступ за посиланням: http://www.refworld.org.ru/docid/524bfeb.4.html) вказано наступне «ОСОБА_9 передбачає свободу думки, совісті та релігійних переконань та практик для всіх громадян та заявляє про рівність всіх церков перед законом без дискримінації на основі релігії, конфесійної приналежності чи віросповідання. В ОСОБА_9 також говориться про заборону прийняття закону, який би суперечив принципам демократії чи правам та свободам, закріпленим ОСОБА_9. ОСОБА_9 також передбачає обовязок держави по забезпеченню захисту місць поклоніння.

У трьох провінціях Сулейманія, Ербиль, Дахук, права християн, як правило, поважають, багато з них знайшли там притулок.

Починаючи з 2003 року релігійні меншини отримали все більше представництва в політичній системі ОСОБА_9. СП, обраної у березні 2010 року, надав 8 із 325 34 місць групам, які представляють меншини, в тому числі, 5 місць для християн. Також, вказано про те, що кримінальне право ОСОБА_9 не забороняє перехід з ісламу в християнство (чи будь-яку іншу релігію), однак іракський Закон про особисті права не визнає законним зміну релігійної приналежності. Ці явні протиріччя поки ще не були засвідчені в суді та, як наслідок, правове становище осіб, що змінили віру залишається неясним.

Як повідомив позивач під час співбесіди посадовим особам міграційного органу, його родинна проживає в м. Насирія, ОСОБА_9, його батьки віруючі мусульмани - шиїти, здійснюють намаз. ОСОБА_11 не завжди дотримуються обрядів. Брат добре відноситься до християнства, йому також не подобається релігія ісламу, він нікуди не ходить, намаз не здійснює. Про своє ставлення до християнства позивач своїм близьким не розповідав, пояснив, що батьки не знають, що він змінив віру.

Згідно з п.22 постанови Пленум Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 судам слід ураховувати, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Окрім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

Позивач з 2013 року перебуває на території України та за його словами давно цікавився християнством, однак, звернувся із заявою до відповідача лише 14.02.2017.

У судовому засіданні позивач підтвердив, що у нього є обґрунтоване побоювання за своє життя на території ОСОБА_9, у звязку зі зміною віросповідання. У той же час позивач зазначив, що має намір відвідати ОСОБА_9 для того, щоб отримати у своєї сім'ї грошові кошти, оскільки на території України позивач проживає за рахунок тих коштів, які йому перераховує мати на картку.

Обгрунтувати необхідність повернення до ОСОБА_9 для того, щоб забрати кошти, якщо їх може бути переведено на картку в безготівковій формі позивач не зміг, у той же час наголосив та тому, що якщо в ОСОБА_9 стане відомим той факт, що він прийняв християнство, то його будуть переслідувати, однак додав, що за коштами всеодно поїде.

У звязку з чим, суд критично ставиться до доводів позивача про наявність у нього побоювань за своє життя на території ОСОБА_9.

Також позивач пояснив суду, що працювати на території України він не має наміру, навчатися також не планує та конкретно не зазначив, чим планує займатися у майбутньому в Україні.

Суд зазначає, що на підтвердження прийняття християнства позивачем надано церковне свідоцтво, згідно якого над ОСОБА_12 Однан 22.07.2017 здійснено таїнство хрещення, у той час як позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні 14.02.2017.

За визначенням Вікіпедії Хрещення - найперше Таїнство, таїнство духовного перенародження, яке звершується над людьми, що вступають до Христової Церкви. (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B5%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F).

Таким чином, прийняття християнської віри відбувається під час хрещення особи, у випадку позивача 22.07.2017, що підтверджується свідоцтвом про хрещення, виданим Спасо - Преображенським Кафедральним собором Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви, тобто вже після звернення до відповідача. Із зазначеного видно, що на момент звернення позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою 14.02.2017 були відсутні умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання ОСОБА_4 ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні

Згідно до п.п. 1, 3 ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_9 та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи наведене вище та з огляду на встановлені фактичні обставини справи у цій справі, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 14.06.2017 №237-17 прийнято обґрунтовано, в межах повноважень та з урахування усіх обставин, які мали бути враховані для прийняття законного рішення, з урахуванням чого у суду відсутні підстави для визнання його протиправним.

Також суд зазначає, що оскільки оскаржене рішення відповідачем прийнято правомірно, а позовна вимога про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є похідною від вимоги позивача про скасування вказаного рішення від 14.06.2017 №237-17, у суду відсутні підстави для її задоволення.

За таких обставин, позовні вимоги є необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню судом.

Відповідно до статті 94 КАС України, у разі відмови у задоволенні адміністративного позову судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 94, 160-163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_4 ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі якщо справа розглядалась судом за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, але його було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо у суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено 17 жовтня 2017 року.

Головуючий суддя Суддя Суддя ОСОБА_13 ОСОБА_1 ОСОБА_2