Рішення № 69666033, 17.10.2017, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.10.2017р. Справа № 914/1594/17

За позовом:Заступника керівника Львівської місцевої прокуратури №1 Львівської області в інтересах державидо відповідача-1:Львівської міської ради, м. Львівдо відповідача-2: за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:Товариства з обмеженою відповідальністю «С.О. Груп», м. Львів Львівського комунального підприємства «Зелений Львів», м. Львівпро:визнання недійсними та скасування ухвал Львівської міської ради №340 від 17.03.2016р., №1458 від 26.12.2016р. Суддя Крупник Р.В. Секретар Гелеш Г.М.Представники сторін:прокурор: від відповідача-1:ОСОБА_1, ОСОБА_2 представник (довіреність №2901/вих.-124 від 19.01.2017р.);від відповідача-2: від третьої особи: ОСОБА_3 представник (довіреність №14/07/2017 від 14.08.2017р.); не зявився.

Учасникам судового розгляду роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України. Заяв про відвід судді та здійснення технічної фіксації процесу не надходило.

СУТЬ СПОРУ:

01.08.2017р. на розгляд господарського суду Львівської області поступила позовна заява Заступника керівника Львівської місцевої прокуратури №1 Львівської області в інтересах держави (Прокурор) до Львівської міської ради (Відповідач-1) та до Товариства з обмеженою відповідальністю «С.О. Груп» (Відповідач-2)про визнання недійсними та скасування ухвал Львівської міської ради №340 від 17.03.2016р., №1458 від 26.12.2016р.

Ухвалою суду від 04.08.2017р. порушено провадження у справі, її розгляд призначено на 17.08.2017р. Ухвалою суду від 17.08.2017р. розгляд справи відкладався на 04.09.2017р. У судовому засіданні 04.09.2017р. оголошувалася перерва до 25.09.2017р.

Ухвалою від 25.09.2017р. суд продовжив строк розгляду справи на 15 днів та відклав її розгляд на 17.10.2017р.

Прокурор в судове засідання 17.10.2017р. зявилася, позовні вимоги підтримала, просила їх задоволити повністю, з підстав зазначених в позовній заяві та письмових поясненнях до неї.

В засіданні зазначила, що ухвалами Львівської міської ради №340 від 17.03.2016р. та №1458 від 26.12.2016р. відповідачу-2 було надано дозвіл, а згодом і затверджено технічну документацію із землеустрою, щодо встановлення в межах памятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк» на вул.Уласа Самчука, 8 та надано частину земельної ділянки площею 0,1735 га. У межах земельної ділянки площею 51,3865 га. (кадастровий номер 4610136600:07:002:0008) в обмежене сервітутне користування на платній умові у розмірі орендної плати терміном на 5 років для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз» у межах памятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк» на вул.Уласа Самчука, 8.

На думку прокурора, вказані ухвали є незаконними, оскільки враховуючи те, що в даному випадку йдеться про відведення земельної ділянки для обслуговування та реконструкції будівлі, то передача земельної ділянки по вул.У.Самчука, 8 у м. Львові шляхом встановлення сервітуту суперечить змісту Земельного кодексу України. Як зазначає прокурор, сервітут не може підміняти договору оренди земельної ділянки, оскільки право сервітуту є обмеженим. Окрім цього, згідно вимог ст.98 ЗК України та ст.401 ЦК України необхідною умовою для встановлення земельного сервітуту є наявність у особи земельної ділянки, що потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, що б усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним станом. Однак, ні з тексту оскаржуваних ухвал, ні з документів, що стали підставою для їх прийняття, не вбачається, що відповідач-2 є власником (користувачем) сусідньої (суміжної) земельної ділянки, а отже і те, що у останнього є підстави для встановлення сервітуту.

Також, як зазначає прокурор, оскаржувані ухвали суперечать положенням ст.9 ЗУ «Про природно-заповідний фонд», котрими визначено вичерпний перелік видів використання території та обєктів природно-заповідного фонду, серед якого відсутня реконструкція та обслуговування будівлі.

Представник відповідача-1 в судове засідання 17.10.2017р. зявилася, проти позовних вимог заперечила, просила відмовити в їх задоволенні, з підстав, зазначених у відзиві на позов.

В засіданні наголосила, що відповідач-2 є користувачем частини земельної ділянки на вул.У.Самчука, 8 у м. Львові, оскільки володіє на праві власності нерухомим майном, будівлею відпочинкового комплексу, площею 1503,2 кв.м. Відтак доводи прокурора, що відповідач-2 не має право ініціювати встановлення земельного сервітуту, оскільки не є власником (користувачем) суміжної (сусідньої) земельної ділянки є безпідставними та необгрунтованими.

Оскільки відповідач-2 є користувачем лише земельної ділянки на якій розміщена будівля, яка належить товариству на праві власності, тому для забезпечення доступу та обслуговування земельної ділянки, єдиним способом є встановлення сервітуту, оскільки право земельного сервітуту встановлюється як виняток у разі, якщо задоволити потребу у цьому землекористуванні неможливо в інший спосіб.

Як зазначила представник відповідача-1, з оскаржуваних ухвал вбачається, що передача частини земельної ділянки площею 0,1735 га проводиться із наступними обмеженнями без права будь-якого будівництва; без права огородження ділянки; без права зміни цільового призначення ділянки в обмежене сервітутне користування на платній основі у розмірі орендної плати строком на 5 років для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз» у межах памятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк». Отже, оскаржуваними ухвалами передбачено встановлення сервітуту на платній основі, на визначений термін, з конкретно визначеною метою та з переліком обмежень. Встановлення сервітуту не порушує прав та інтересів держави, оскільки вказане встановлення не може мати наслідком позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею в силу прямої вказівки ч.3 ст.98 ЗК України.

Представник відповідача-2 в судове засідання 17.10.2017р. зявився, проти позовних вимог заперечив, просив відмовити в їх задоволенні, з підстав, зазначених у запереченнях на позовну заяву. В судовому засіданні озвучив заперечення аналогічні тим, що було озвучено представником відповідача-1.

Представник третьої особи в судове засідання 17.10.2017р. не зявився, хоча належним чином був повідомлений про час та місце його проведення.

Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «С.О. Груп» на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно №40506614 від 13.07.2015р. являється власником будівлі (відпочинкового комплексу «Парк-Блюз») загальною площею 1503,2 кв.м. у м. Львові на вул.У.Самчука, 8. Вказане право власності зареєстроване за відповідачем-2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Витягом №40506751 від 13.07.2015р.

17.03.2016р. Львівською міською радою прийнято ухвалу №340, котрою ухвалено надати ТОВ «С.О. Груп» дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки площею 0,1735га. на вул.У.Самчука, 8, на яку буде поширюватися право сервітуту на платній умові у розмірі орендної плати, терміном на 5 років для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз» (з обмеженнями без права капітального будівництва та реконструкції; без права огородження ділянки; без права зміни цільового призначення ділянки) у межах памятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк».

Як вбачається з матеріалів справи, у 2016 році відповідачем-2 було виготовлено вказану технічну документацію із землеустрою.

26.12.2016р. Львівською міською радою прийнято Ухвалу №1458 котрою ухвалено затвердити ТОВ «С.О. Груп» технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку буде поширюватися право сервітуту у межах памятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк» на вул.У.Самчука, 8.

Відповідно до п.2 вказаної Ухвали Львівська міська рада вирішила надати ТОВ «С.О. Груп» частину земельної ділянки площею 0,1735га. з обмеженнями: без права будь-якого будівництва; без права огородження ділянки; без права зміни цільового призначення ділянки у межах земельної ділянки площею 51,3865 га. (кадастровий №4610136600:07:002:0008) в обмежене сервітутне користування на платній умові у розмірі орендної плати терміном на 5 років для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз» у межах памятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк» на вул.У.Самчука, 8 (код КВЦПЗ 04.07 для збереження та використання парків-памяток садово-паркового мистецтва, за рахунок земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення за функцією використання землі комерції).

Як встановлено судом, на підставі листа Управління земельних ресурсів №2403-2794 від 23.05.2017р. відповідач-2 листом від 26.04.2017р. №2-10714-Ф-2403 звернувся у міську раду щодо укладення договору про встановлення земельного сервітуту та представив витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку землі, де коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки становить 0,5. Враховуючи розбіжності, що містяться в представленому ТОВ «С.О. Груп» витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку і ухвалі міської ради від 26.12.2016р. №1458, договір про встановлення земельного сервітуту не був укладений.

Жодною із сторін не заперечується той факт, що станом на момент розгляду справи, договір про встановлення земельного сервітуту не укладено.

Як вбачається з позовної заяви, прокурор оскаржив ухвали Львівської міської ради №340 від 17.03.2016р. та №1458 від 26.12.2016р. до суду, оскільки такі на його думку, є незаконними, так як встановлення сервітуту суперечить змісту Земельного кодексу України. Як зазначає прокурор, сервітут не може підміняти договору оренди земельної ділянки, оскільки право сервітуту є обмеженим. Окрім цього, згідно вимог ст.98 ЗК України та ст.401 ЦК України необхідною умовою для встановлення земельного сервітуту є наявність у особи земельної ділянки, що потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним станом. Однак, ні з тексту оскаржуваних ухвал, ні з документів, що стали підставою для їх прийняття, не вбачається, що відповідач-2 є власником (користувачем) сусідньої (суміжної) земельної ділянки, а отже і те, що у останнього є підстави для встановлення сервітуту.

Встановивши наведені обставини справи, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 ЗК України, земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

За змістом ст. 120 ЗК України (в редакції станом на момент набуття позивачем приміщення у власність) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст.125 ЗК України).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах №6-2225цс16 від 12.10.2016р., №6-2цс15 від 11.02.2015р. аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Згідно цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому, при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

З огляду на викладене, суд зазначає, що набуття позивачем права власності на нежитлову будівлю (відпочинковий комплекс «Парк-Блюз») загальною площею 1503,2 кв.м. у м. Львові на вул.У.Самчука, 8 є тим юридичним фактом з яким земельне законодавство України пов'язує виникнення у позивача майнових прав на користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. Відтак доводи прокурора стосовно того, що відповідач-2 не має права ініціювати встановлення земельного сервітуту, оскільки останній не є власником (користувачем) земельної ділянки є необгрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

Статтею 401 ЦК України встановлено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Відповідно до ст.404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Таким чином, право земельного сервітуту встановлюється як виняток у разі, якщо задовольнити потребу у цьому землекористуванні неможливо в інший спосіб.

Частиною 1 статті 98 ЗК України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Згідно із ст.99 ЗК України, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Відтак з наведеного вбачається, що в ст.99 ЗК України не передбачено виключного переліку видів сервітутів. Власники або землекористувачі можуть встановлювати інші земельні сервітути.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради передбачені умови встановлення сервітуту на земельну ділянку у м. Львові по вул. У.Самчука, 8, зокрема, платна основа, термін - 5 років, мета - для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз». Крім цього, встановлені обмеження, зокрема, без права капітального будівництва, без права огородження ділянки, без права зміни цільового призначення земельної ділянки.

Суд також не погоджується з доводами прокурора, що оскаржувані ухвали суперечать положенням ст.9 ЗУ «Про природно-заповідний фонд», котрими визначено вичерпний перелік видів використання території та обєктів природно-заповідного фонду, серед якого відсутня реконструкція та обслуговування будівлі.

Так, частиною2 статті 4 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» передбачено, що регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Аналогічні положення містяться у частині 3 статті 20 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України», відповідно до якої до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Абзацом 1 частини 1 статті 21 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» встановлено, що на території національних природних парків з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об'єктів, їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням.

Відповідно до абз.5 частини 1 статті 21 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» у межах господарської зони проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, знаходяться населені пункти, об'єкти комунального призначення парку, а також землі інших землевласників та землекористувачів, включені до складу парку, на яких господарська та інша діяльність здійснюється з додержанням вимог та обмежень, встановлених для зон антропогенних ландшафтів біосферних заповідників.

Частиною 4 статті 4 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» встановлено, що у разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

Згідно із частиною 6 статті 38 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України», власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

За таких обставин, положення Закону передбачають знаходження на території парків земельних ділянок, які належать на праві власності громадянам, які мають право володіти, розпоряджатись та використовувати свої ділянки на власний розсуд, проте з дотриманням режиму охорони земель природно-заповідного фонду. Відтак, положення ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» лише містять певні обмеження у використанні земельних ділянок на території парків.

З огляду на викладене, суд не погоджується із доводами прокурора, що оскаржувані ухвали суперечать положенням чинного законодавства України і їх слід визнати незаконними та скасувати.

Крім цього, суд наголошує на тому, що за змістом ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Також, згідно ч.1 ст.393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Відтак, для визнання незаконним та скасування правового акту органу місцевого самоврядування недостатньо лише встановити факт суперечності цього акту положенням чинного законодавства України. Необхідно умовою для визнання його незаконним є порушення цим актом прав та інтересів власника або іншої зацікавленої особи.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, звертаючись із даним позовом прокурор обмежився лише акцентуванням уваги на суперечності оскаржуваних ухвал положенням чинного законодавства України і не навів належних доказів на обґрунтування порушення прав та інтересів держави прийняттям оскаржуваних ухвал.

Не встановлено було порушення прав держави прийняттям оскаржуваних ухвал і судом під час розгляду справи.

Зокрема, як вже зазначалося, відповідно до положень земельного законодавства, відповідач-2, як власник нерухомості, в будь-якому випадку повинен мати у власності чи користування земельну ділянку, яка знаходиться під цим обєктом нерухомості і котра необхідна для його належного обслуговування. Оскаржуваними ухвалами відповідач-1 вирішив надати земельну ділянку 0,1735га. відповідачу-2 в користування для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз». При цьому, надання земельної ділянки відбувається на платній умові у розмірі орендної плати терміном на 5 років (а тому відсутні підстави стверджувати про порушення майнових прав та інтересів держави). Окрім цього, шляхом надання земельної ділянки в сервітутне користування, відповідач-1 дотримався вимог ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» щодо встановлення певних обмежень у використанні земельних ділянок на території парків, а саме надав земельну ділянку без права капітального будівництва, без права огородження ділянки, без права зміни цільового призначення земельної ділянки. Поряд з цим, встановлення земельного сервітуту не має наслідком позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею в силу частини 3 статті 98 ЗК України.

Таким чином за відсутності порушень прав та інтересів держави, позовні вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування оскаржуваних ухвал не підлягають до задоволення. Враховуючи вказане, не підлягає до задоволення і заява прокурора про забезпечення позову.

З приводу розгляду даної справи, в порядку господарського судочинства, то суд зазначає наступне.

За ст. 122 ЗК України питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі статтями 83, 84 ЗК України набувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 80 ЗК України установлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

З урахуванням такого висновку Конституційного Суду України та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, в зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, в сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

За таких обставин рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Вказану правову позицію, яка є обовязковою для застосування, Верховний Суд України неодноразово викладав в постановах №6-2510ц15 від 16.12.2015р., №3/406-3/265А від 29.11.2016р., №815/13/16 від 29.11.2016р. та №1716/3939/2012 від 26.10.2016р.

В даній справі суд зазначає, що у звязку із прийняттям оскаржуваних ухвал, зокрема, ухвалу №1458 від 26.12.2016р., котрою було затверджено технічну документацію із землеустрою, у відповідача-2 виникло право цивільне, а саме майнове право на отримання в сервітутне користування земельної ділянки, а тому спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер і повинні розглядатися в порядку господарського судочинства.

Відповідно до ст.49 ГПК України, враховуючи відмову в позові судовий збір покладається на прокурора.

Керуючись ст.ст. 2, 4-3, 22, 28, 29, 33, 34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1.В позові відмовити повністю.

2.Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 85 ГПК України та може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст.ст. 91-93 ГПК України.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення складено та підписано 20.10.2017 р.

Суддя Крупник Р.В.