Ухвала суду № 69644546, 03.10.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/4093/17 Справа № 202/7411/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Красвітна Т.П.

Категорія 53

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2017 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Красвітної Т.П.,

суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.,

при секретарі Шило С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство Будвироби» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 березня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство Будвироби» про скасування наказу про звільнення, розірвання трудового договору, зобовязання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И Л А :

У листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 04 січня 2010 року вона була прийнята на посаду головного бухгалтера ТОВ «Підприємство Будвироби». Після конфлікту, який стався у липні 2016 року між позивачем та директором підприємства, позивачу стало відомо про порушення відповідачем вимог КЗпП України, оскільки останнім не було внесено до її трудової книжки запис про прийняття на роботу. 04 липня 2016 року позивач направила поштою на адресу відповідача заяву про звільнення за угодою сторін, в якій просила відповідача звільнити її з 15 липня 2016 року, однак вищезазначена заява навмисно не була отримана відповідачем, у звязку з чим була повернута з відміткою «за закінченням терміну зберігання». 15 липня 2016 року позивач направила відповідачу поштою заяву про звільнення за власним бажанням з 29 липня 2016 року. Відповідач також ухилявся від отримання і цієї заяви, але 29 липня заяву отримав, однак позивача не звільнив. 03 жовтня 2016 року ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі п.4 ст.40 КЗпП України (за прогули без поважних причин). В той же день з позивачем було проведено остаточний розрахунок. Також зазначає, що факт порушення відповідачем обовязку звільнити позивача 29 липня 2016 року на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України встановлений рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2016 року по цивільній справі №202/5681/16-ц, що на підставі ч.3 ст.61 ЦПК України не потребує доказуванню. У звязку з тим, що остаточний розрахунок був проведений відповідачем лише 03 жовтня 2016 року, з відповідача на підставі ст.117 КЗпП України підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 липня 2016 року по 02 жовтня 2016 року у розмірі 9825,40 грн. Тому, уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд скасувати наказ про своє звільнення №51-К від 03 жовтня 2016 року за п.4 ст.40 КЗпП України; розірвати трудовий договір, укладений 04 січня 2010 року між позивачем та відповідачем, на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України, з 29 липня 2016 року; зобовязати відповідача внести у трудову книжку запис про звільнення позивача; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 липня 2016 року по 02 жовтня 2016 року у розмірі 9825,40 грн.; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 липня 2016 року по 12 січня 2017 року у розмірі 15267,16 грн.; відшкодувати моральну шкоду розмірі 20000,00 грн. (а.с. 42-46).

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 березня 2017 року позов задоволено частково, скасовано наказ ТОВ «Підприємство Будвироби» №51-К від 03 жовтня 2016 року про звільнення головного бухгалтера ОСОБА_2 за п.4 ст.40 КЗпП України; розірвано трудовий договір, укладений 04 січня 2010 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Підприємство Будвироби», на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України з 29 липня 2016 року; стягнуто з ТОВ «Підприємство Будвироби» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 липня 2016 року по 02 жовтня 2016 року в розмірі 6821,76 грн.; стягнуто з ТОВ «Підприємство Будвироби» на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 1000,00 грн. ; стягнуто з ТОВ «Підприємство Будвироби» судовий збір у розмірі 1280,00грн.; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ТОВ «Підприємство Будвироби», посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалення у скасованій частині нового про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.

Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що наказом від 04 січня 2010 року №10-к позивач була прийнята на посаду головного бухгалтера ТОВ «Підприємство Будвироби» з 04 січня 2010 року (а.с. 59).

04 липня 2016 року ОСОБА_2 на адресу ТОВ «Підприємство Будвироби» було направлено заяву про звільнення її із займаної посади за згодою сторін відповідно до п. 1 статті 36 КЗпП з 15 липня 2016 року (а.с. 20-22).

Вищезазначена заява відповідачем отримана не була та поштове відправлення повернулося з відміткою за «закінченням терміну зберігання».

В період з 11 липня 2016 року по 29 липня 2016 року включно позивач перебувала на лікарняному, що підтверджується копією листка непрацездатності серії АДБ №223878 (а.с. 14).

При цьому, 15 липня 2016 року позивач на адресу відповідача, засобами поштового звязку, направила нову заяву, в якій просила звільнити її на підставі статті 38 КЗпП України з 29 липня 2016 року, за власним бажанням (а.с. 6-7).

Зазначена заява була отримана відповідачем 29 липня 2016 року, що підтверджується повідомленням про вручення та не оспорюється сторонами (а.с. 8).

03 жовтня 2016 року ОСОБА_2 звільнено з посади головного бухгалтера ТОВ «Підприємство Будвироби» згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин на підставі наказу №51-К, оскільки ОСОБА_2 з 30 липня 2016 року до роботи не приступила (а.с. 29).

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Частиною 5 ст. 241-1 КЗпП України передбачено, що коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Таким чином, попередження про звільнення має бути письмовим, зокрема, повідомлення за допомогою телефонного звязку не є належним вчиненням дій щодо попередження роботодавця про звільнення за власним бажанням.

Приймаючи до уваги, що у період з 11 липня 2016 року по 29 липня 2016 року включно позивач перебувала на лікарняному та не відвідувала роботу і тому не мала можливості особисто подати роботодавцю заяву про звільнення за власним бажанням; враховуючи відсутність законодавчого визначення початку перебігу двотижневого строку за ст. 38 КЗпП України після отримання попередження про звільнення роботодавцем, - колегія дійшла висновку, що правильним є відлік вказаного строку із дати здачі ОСОБА_2 листа (заяви про звільнення) до установи звязку (пошти).

За таких обставин, враховуючи, що відповідач отримав заяву позивачки 29 липня 2017 року, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про початок перебігу двотижневого строку попередження роботодавця про звільнення за статтею 38 КЗпП України з наступного дня після здачі ОСОБА_2 заяви про звільнення за власним бажанням до установи поштового зв'язку з 16 липня 2016 року, який закінчився 29 липня 2016 року. Тобто 29 липня 2016 року було останнім робочим днем для позивача на ТОВ «Підприємство Будвироби».

Всупереч вимогам статті 38 КЗпП України та приписів статті 241-1 КЗпП України, відповідач ТОВ «Підприємство Будвироби», у передбачений законом строк (через два тижні після відправлення заяви про звільнення), трудовий договір з позивачем не розірвав.

Отже, висновок суду про незаконність наказу №51-К про звільнення ОСОБА_2 з посади головного бухгалтера ТОВ «Підприємство Будвироби» на підставі з п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин, про наявність підстав для визнання трудового договору сторін розірваним, на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України, з 29 липня 2016 року є правильним та обґрунтованим.

Разом з цим, за змістом ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам у їх сукупності; встановивши наявність вини відповідача за затримку розрахунку при звільненні позивачки, який було здійснено 03 жовтня 2016 року, а також період затримки розрахунку (з 30 липня 2016 року наступний за днем звільнення ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 38 КЗпП України; по 02 жовтня 2016 року попередній перед днем розрахунку ТОВ «Підприємство Будвироби» з позивачкою), суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив частково позовну вимогу ОСОБА_2 про стягнення на її користь з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно дост. 237-1КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність часткового задоволення вимоги позивачки щодо стягнення на її користь моральної шкоди в розмірі 1000,00 грн., приймаючи до уваги наявність факту порушення відповідачем прав працівника у сфері трудових відносин, в звязку з чим ОСОБА_2 було завдано моральних страждань, які полягали в зміні звичного для нею способу життя, необхідності звертатись до суду за захистом своїх прав, втрати нормальних життєвих звязків та вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя та, виходячи із засад виваженості, розумності та справедливості.

Посилання апелянта на необхідність закриття провадження в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ТОВ «Підприємство Будвироби» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, в звязку з вирішенням даної частини позовних вимог у цивільній справі №202/5681/16-ц, у якій Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська 14 грудня 2016 року ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ТОВ «Підприємство Будвироби» про розірвання трудового договору, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди - не приймається до уваги, виходячи з наступного.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позовуабо укладенняммирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 12.10.2015 року у справі №6-1133цс15, відповідно до наведеної норми суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Із копії рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2016 року у цивільній справі №202/5681/16-ц вбачається, що позови ОСОБА_2 не є тотожними, оскільки мають різний зміст позовних вимог, заявлені за різними правовими підставами.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Колегія звертає увагу, що рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 березня 2017 року оскаржене лише в частині задоволених позовних вимог та апеляційна скарга не містить доводів щодо непогодження з розміром стягнутого на користь позивачки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні і щодо розподілу судових витрат, тому суд апеляційної інстанції розглядає дану справу у межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст. 303 ЦПК України.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, колегія дійшла висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, тому підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Керуючись ст.ст. 209, 218, 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Підприємство Будвироби» відхилити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий

Судді