Рішення № 69486397, 11.10.2017, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 жовтня 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі:

Головуючого судді: Гордійчук С.О.

суддів: Боймиструка С.В., Григоренко М.П.

секретар судового засідання: Демчук Ю.Ю.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному апеляційну скаргу голови комісії з ліквідації Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області Куньчик Т.М. на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 18 липня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 18 липня 2017 року позов ОСОБА_2 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ Управління охорони, використання і відтворення біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області від 17 травня 2017 року № 28-О/С в частині звільнення з роботи ОСОБА_2.

Поновлено ОСОБА_2 на посаді діловода Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) з 17 травня 2017 року.

Стягнуто з Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17 травня 2016 року по день винесення судового рішення у справі.

Стягнуто з Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 1000,00 грн.

Вирішено питання про судовий збір.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій останній вказує на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Вказує, що ОСОБА_2 було прийнято на роботу за строковим трудовим договором на період до фактичного виходу основного працівника на роботу. Зазначає, що судом не враховано, що припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника, оскільки свою волю на укладення строкового трудового договору працівник виявив при прийнятті на роботу.

Судом не враховано, що при звільненні працівника з роботи за п. 2 ст. 36 КЗпП України у період тимчасової непрацездатності вимоги ч. 3 ст. 40 КЗпП України не застосовуються.

Зазначає, що суд безпідставно вважав доведеною ту обставину, що на момент звільнення позивача з роботи відповідачу було відомо про стан вагітності працівника, оскільки листок непрацездатності чи довідка про стан здоров'я ОСОБА_2 за місцем роботи не пред'являлися.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В запереченні на апеляційну скаргу позивач вказує, що рішення суду законне та обгрунтоване. Просить залишити його без зміни.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивачки на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України є незаконним.

Проте з таким висновком суду погодитись не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Пунктом 2 ст. 23 КЗпП України передбачено можливість укладення трудового договору на будь-який строк, що встановлюється за погодженням сторін.

Згідно з п.2 ч.1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

У вказаній нормі права передбачено підставу припинення трудового договору, що укладався на певний строк. А саме: у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, наприклад на час відпустки працівниці по догляду за дитиною, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв'язку з закінченням строку.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 прийнято на посаду діловода Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області за строковим трудовим договором з 19 липня 2016 року до фактичного виходу основного працівника на роботу з випробувальним терміном, що підтверджується наказом № 22-ОС від 18 липня 2016 року (а.с 10).

Згідно поданої 17 травня 2017 року основним працівником ОСОБА_3 заяви про переривання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку і вихід на роботу з 18 травня 2017 року (а. с. 45), відповідачем видано наказ за № 27-О/С «Про переривання відпустки ОСОБА_3.» (а.с. 44).

Згідно наказу № 28-О/С від 17 травня 2017 року позивача звільнено з роботи з посади діловода Волиньрибоохорона в зв'язку із закінченням терміну строкового трудового договору, п. 2 ст. 36 КЗпП України, з підстави виходу на роботу основного працівника ОСОБА_3 (а.с.13).

Отже, чинним законодавством передбачено, що власник, який бажає розірвати трудові відносини, повинен не пізніше, ніж в останній день роботи працівника за строковим договором, видати наказ про його звільнення на підставі п.2 ст. 36 КЗпП України. Особливістю припинення трудових відносин у зв'язку із закінченням строку трудового договору є те, що працівник не повинен подавати відповідної заяви про звільнення, а роботодавець не зобов'язаний попереджати працівника про звільнення. Адже сторони домовилися про припинення договору заздалегідь, ще при його укладенні.

Також вбачається, що під час звільнення позивач перебувала у щорічній основній відпустці терміном на 20 календарних днів з 27 квітня 2017 року, яка була надана за період роботи з 19 липня 2016 року по 18 липня 2017 року, що підтверджується наказом № 17-О від 24 квітня 2017 року «Про надання частини щорічної основної відпустки ОСОБА_2.» (а.с. 43), однак 17 травня 2017 року у вказаний наказ внесено зміни наказом № 19-О щодо періоду перебування позивача у відпустці - на 18 календарних днів, а також зобов'язано члена комісії з ліквідації зробити відповідний перерахунок відпускних (а.с. 48).

Колегія суддів вважає, що відкликання позивача з відпустки з підстав звільнення її з роботи за п. 2 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з виходом на роботу основного працівника не свідчить про порушення роботодавцем трудових прав працівника, оскільки сума виплачених відпускних за 2 днів відпустки, з яких було відкликано ОСОБА_2, відповідає сумі компенсації відпускних за ці дні.

Разом з тим, звільнення позивача в період її тимчасової непрацездатності у період перебування на стаціонарному лікуванні з 17 травня 2017 року по 22 травня 2017 року, не поширюється на випадок припинення трудових відносин з підстав закінчення строку дії трудового договору, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Разом з тим, зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Виходячи з нормативного тлумачення пп. 4, 8 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41, ст. ст. 40, 41 КЗпП України на припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених п. 2 ст. 36 КЗпП України, а не у зв'язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, ч. 3 ст. 40 КЗпП України не поширюється.

Вказаний висновок колегії суддів узгоджується з правовою позицією викладеною у Постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року по справі № 6-127 цс 12, яка згідно ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для застосування для всіх судів України.

Також колегія суддів не погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що відповідач не мав права звільняти позивачку в період її вагітності, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 3 ст. 184 КЗпП України звільнення, зокрема, вагітних жінок з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 9 постанови від 6 листопада 1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я). Передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України гарантії поширюються і на випадки звільнення у зв'язку з закінченням строку договору зазначених працівників, коли вони були прийняті на сезонні роботи.

Ураховуючи наведене, ч. 3 ст.184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, вагітної жінки та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до ч. 2 ст. 232 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі. Оскільки згідно зі ст. 235 зазначеного Кодексу підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав, то у разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов'язку по працевлаштуванню звільненого працівника за п. 2 ст.36 КЗпП, зокрема вагітної жінки, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов'язання по працевлаштуванню.

Зазначений висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 23 січня 2013 року по справі № 21-303а13.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що обов'язок по працевлаштуванню ОСОБА_2 є підставою для покладення на відповідача відповідно до ч.2 ст.232 КЗпП України обов'язку надати їй робоче місце в цій або іншій установі, а не про поновлення на попередній роботі.

Згідно ст.ст.10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про те, що звільнення позивача на підставі п.2 ч.1 ст. 36 КЗпП України проведено з дотриманням вимог чинного законодавства.

Оскільки позовні вимоги про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, є похідними від вимог про поновлення на роботі, то вони до задоволення не підлягають.

Враховуючи, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи, які суд вважав встановленими, таке рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового про відмову в задоволенні позову.

Згідно ч.1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Керуючись ст. ст. 88, 303, 307, 309, 316 ЦПК України, ч. 2 ст. 36, 184, ст.. 232 КЗпП України,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу голови комісії з ліквідації Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області Куньчик Т.М. задовольнити.

Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 18 липня 2017 року скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) 2288,00 грн. сплаченого судового збору.

Рішення вступає в законну силу з моменту проголошення, однак може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: