Ухвала суду № 69463296, 11.10.2017, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 жовтня 2017 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Яремка В. В.

суддів: Височанської Н.К., Кулянди М. І.

секретар Тодоряк Г. Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк»), Чернівецької міської ради в особі Державного реєстратора ОСОБА_2, треті особи без самостійних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання правочину недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_1, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 червня 2017 року,

встановила:

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», Чернівецької міської ради в особі державного реєстратора ОСОБА_2

Зазначав, що він та треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_4 є власниками квартири АДРЕСА_1, яка на підставі договору іпотеки від 08 червня 2007 року, укладеного між ними та ПАТ КБ «ПриватБанк», є предметом іпотеки.

16 грудня 2016 року державний реєстратор Чернівецької міської ради ОСОБА_2 на підставі договору іпотеки звернула стягнення предмет іпотеки та зареєструвала право власності на указану квартиру за ПАТ КБ «ПриватБанк».

Посилаючись на протиправність позбавлення права власності на спірну квартиру, порушення норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», права на отримання справедливої ціни за майно, позивач просив визнати правочин, а саме, перехід права власності на вказану квартиру до ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі договору іпотеки недійсним.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_1, просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Посилається на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального права.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті та справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з безпідставності та недоведеності позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

У справі встановлено, що між позивачем, третіми особами ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» 08 червня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким позивач та треті особи на забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором, укладеним між банком та ОСОБА_6, передали в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

16 грудня 2016 року державний реєстратор Чернівецької міської ради ОСОБА_2 на підставі зазначеного договору іпотеки, копії письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодерджателем іпотекодавцям та боржникові, документів про вручення іпотекодавцям та боржнику письмової вимог зареєструвала право власності на предмет іпотеки за ПАТ КБ «ПриватБанк».

Позивачем ОСОБА_1 заявлено вимоги про визнання правочину, а саме, переходу права власності на вказану квартиру до ПАТ КБ «ПриватБанк», на підставі договору іпотеки недійсним.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У чч. 1, 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 цього Закону.

При цьому згідно із ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Отже, аналіз положень ст. ст. 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до застереження, що містить у п. 27 договору іпотеки сторони передбачили, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов’язаний письмово повідомити іпотекодавця.

Отже, перехід права власності предмета іпотеки до ПАТ КБ «ПриватБанк» передбачено застереженням у договорі, нормами Закону України «Про іпотеку», тому підстави для визнання правочину недійсним, як про це зазначає апелянт відсутні.

Загальне посилання позивача та норми ст. ст. 203, 215 ЦК України не є підставою для визнання правочину недійсним.

Апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII (далі – ОСОБА_7 № 1304-VII), згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Таким чином, установлений Законом № 1304-VII мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

ОСОБА_7 № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у справі 6-1356цс15.

Отже, мораторій не передбачає втрату ПАТ КБ «ПриватБанк» права на звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а тому позовні вимоги про визнання правочину у вигляді передачі предмету іпотеки у власність банку недійсним є безпідставними.

Відповідно до ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Під час розгляду такої скарги підлягає з’ясуванню в т. ч питання дотримання вимог Закону № 1304-VII.

Водночас, згідно з ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Позивачем не заявлялися самостійні вимоги про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності за банком на предмет іпотеки, проведеної державним реєстратором Чернівецької міської ради ОСОБА_2

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

Тобто державна реєстрація прав не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України.

Отже, рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним є по суті правильним, а доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм Закону № 1304-VII не дають підстав для його скасування.

Суд першої інстанції у мотивувальній частині помилково зазначив про те, що позивач не посилався на докази відповідності предмету іпотеки критеріям, визначеним Законом № 1304-VII, проте це, зважаючи та предмет на підстави позову, не вплинуло на правильність по суті вирішення спору.

На підставі наведеного та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 307, ст. 308 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_1, відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 червня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: М. І. Кулянда

ОСОБА_8