Постанова № 69227751, 26.09.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2017 року Справа № 922/1952/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Демидової А.М. (доповідач у справі),суддів:Владимиренко С.В., Шевчук С.Р.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на рішеннягосподарського суду міста Києва від 26.08.2016та постановуКиївського апеляційного господарського суду від 18.05.2017у справі№ 922/1952/16 господарського суду міста Києваза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доПублічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк"провизнання правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності,за участю представників: від позивачаОСОБА_4від відповідачане з'явився

ВСТАНОВИВ:

У червні 2016 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП - ОСОБА_4) звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк" (далі - ПАТ "ПроКредит Банк"), з урахуванням заяви від 22.07.2016, про визнання недійсними рамкової угоди від 24.05.2013 № FW202.491 та договору про надання траншу від 24.05.2013 № 202.44015/FW202.491, що є її невід'ємною частиною, укладені між сторонами; застосування правових наслідків визнання оспорюваних правочинів недійсними шляхом стягнення з ПАТ "ПроКредит Банк" на користь ФОП - ОСОБА_4 різницю між фактично виданою сумою кредиту та сумою фактично сплачених платежів у розмірі 48 723,83 грн.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 21.06.2016 матеріали справи № 922/1952/16 направлено за територіальною підсудністю до господарського суду міста Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.07.2016 порушено провадження у справі № 922/1952/16 та призначено справу до розгляду.

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.08.2016 у справі № 922/1952/16 (суддя Підченко Ю.О.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.05.2017 (колегія суддів у складі: Буравльов С.І. - головуючий, Андрієнко В.В., Власов Ю.Л.) рішення господарського суду міста Києва від 26.08.2016 у справі № 922/1952/16 скасовано. Прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням господарського суду міста Києва від 26.08.2016 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.05.2017 у справі № 922/1952/16, ФОП - ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд скасувати зазначені судові акти, справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що оскаржувані рішення та постанова прийняті з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 11.09.2017 колегією суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого (доповідач у справі), Владимиренко С.В., Шевчук С.Р. прийнято зазначену касаційну скаргу ФОП - ОСОБА_4 до касаційного провадження та призначено її розгляд у судовому засіданні на 26.09.2017 о 10 год. 00 хв.

У заяві, яка надійшла до Вищого господарського суду України 25.09.2017, відповідач проти касаційної скарги заперечує і просить суд залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін та про розгляд справи у відсутність його представника.

Учасники судового процесу, згідно з приписами ст. 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач передбаченим законом правом на участь у розгляді скарги касаційною інстанцією не скористався.

Заслухавши позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 24.05.2013 між ФОП - ОСОБА_4 (Позичальник) та ПАТ "ПроКредит Банк" (Кредитор) було укладено рамкову угоду № FW202.491 (далі - Рамкова угода), відповідно до умов якої Кредитор на підставі цієї угоди зобов'язався здійснювати кредитування у межах лімітів, визначених угодою та кредитним договором.

Пунктом 2.2 Рамкової угоди встановлено ліміт суми кредитування - еквівалент 300 000,00 грн., ліміт строку кредитування - 120 місяців, максимальний розмір процентів - 40% річних.

Також, 24.05.2013 між ФОП - ОСОБА_4 (Позичальник) та ПАТ "ПроКредит Банк" (Кредитор) було укладено договір про надання траншу № 202.44015/FW202.491 (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого Кредитор на підставі та умовах Рамкової угоди, а також цього договору зобов'язався надати Позичальнику кредит, а Позичальник зобов'язався належно виконати усі умови, необхідні для його отримання, належно здійснювати погашення грошових зобов'язань та виконання усіх інших зобов'язань, передбачених Рамковою угодою та цим договором.

Відповідно до розділу 2 Кредитного договору розмір кредиту - 37 500,00 дол. США; строк користування - 60 місяців від дати видачі кредиту включно; проценти - тип процентної ставки - змінювана; розмір процентів - 15% річних, виходячи з 360 календарних днів у році; цільове призначення кредиту - придбання основних засобів; спосіб видачі кредиту - продаж кредитних коштів на МВРУ та зарахування їх гривневого еквівалента на рахунок Позичальника у Кредитора.

Згідно з розділом 3 Кредитного договору Позичальник уповноважує Кредитора здійснити у день видачі кредиту продаж усієї суми кредиту на міжбанківському валютному ринку України за курсом Кредитора та зарахувати гривневий еквівалент проданої валюти на рахунок Позичальника. Одночасно Позичальник уповноважує Кредитора здійснити договірне списання суми комісії Кредитора та інших банків за операцію продажу валюти згідно з тарифами кредитора та суми інших витрат/втрат, пов'язаних даною операцією.

Пунктом 7 Кредитного договору сторони погодили, що даний договір є невід'ємною частиною Рамкової угоди, умови якої вважаються умовами цього договору і регламентують усі відносини між сторонами, що виникли на підставі цього договору.

До Кредитного договору між сторонами було укладено додаток № 1 (Графік повернення кредиту та сплати процентів).

На виконання умов укладених угод Позичальник отримав кредит від відповідача у сумі 297 093,29 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 27.05.2013 № 1.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ФОП - ОСОБА_4 послався на те, що Кредитний договір, на думку позивача, суперечить законодавству України щодо використання іноземної валюти як засобу платежу і відповідач ввів позивача в оману під час укладення оспорюваних правочинів.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно зі ст. 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, ч.ч. 1-5 передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Нормою п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України закріплено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

В ч. 1 ст. 628 ЦК України зазначено, що свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, укладаючи Кредитний договір сторони у розділі "Гарантії та підтвердження" визначили такі умови, зокрема, перед підписанням сторони належно і у достатній формі ознайомилися з усіма умовами договору, Рамкової угоди, тарифами Кредитора, їх повністю та однаково з Кредитом розуміє, вважає справедливими, адекватними, розумними та жодних заперечень не має; цей договір підписаний Позичальником добровільно, волевиявлення Позичальника є вільним, не під впливом помилки, тиску чи тяжких обтяжень.

У розділі Кредитного договору "Попередження про валютні ризики" сторони погодили такі умови: погашення кредиту здійснюється виключно у валюті кредиту незалежно від зміни будь-яких обставин; впродовж дії договору курс іноземної валюти, а також і вартість кредиту для Позичальника можуть істотно змінюватися; ризики пов'язані із зміною курсу іноземної валюти несе Позичальник. Також позичальник підтверджує, що мав право отримати кредит у національній валюті, але добровільно та за власною ініціативою вибрав кредитування у іноземній валюті, оскільки заінтересований саме у такому кредиті, незважаючи на усі існуючі ризики та можливі негативні зміни.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет) Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно з п. "в" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції, як надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

За відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, ПАТ "ПроКредит Банк" було видано банківську ліцензію від 13.10.2011 № 195, Генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій від 13.10.2011 № 195.

Враховуючи наявність, на момент укладення оспорюваних правочинів, у відповідача генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України на здійснення валютних операцій, суди обґрунтовано відхилили доводи позивача про те, що здійснення кредитних операцій у валюті за Кредитним договором суперечить вимогам чинного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно з п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

Пунктом 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Враховуючи відсутність доказів на підтвердження доводів позивача про те, що під час укладення оспорюваних правочинів відповідач ввів ФОП - ОСОБА_4 в оману, суди обґрунтовано відхилили такі доводи.

Крім того, як зазначили суди попередніх інстанцій ФОП - ОСОБА_4, укладаючи Рамкову угоду та Кредитний договір, на власний розсуд обрав валюту кредиту дол. США, оскільки був заінтересований саме у такому кредиті, незважаючи на усі існуючі ризики та можливі негативні зміни, про що зазначено у самому Кредитному договорі, який ним підписаний.

Встановивши відповідність оспорюваних договорів вимогам законодавству, чинному на момент їх укладення, зокрема, ст. 230 ЦК України, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Однак, як встановлено апеляційною інстанцією, місцевим господарським судом було розглянуто справу за відсутністю позивача, не повідомленого належним чином про місце засідання суду, і таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду.

Отже, апеляційна інстанція, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх з врахуванням поданих сторонами доказів, яким надала необхідну оцінку, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 103, 104 ГПК України, і з наведенням відповідного мотивування, дійшла обґрунтованого висновку про скасування рішення місцевого господарського суду та прийняття нового про відмову у задоволенні позову (як основної вимоги - визнання оспорюваних договорів недійсним, так і похідної від неї - застосування правових наслідків визнання правочинів недійсними) за недоведеністю.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 1115 та ч.ч. 1, 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні та постанові господарських судів. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Твердження скаржника про неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акта колегія суддів не вбачає.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.05.2017 у справі № 922/1952/16 залишити без змін.

Головуючий суддя А.М. Демидова

Судді С.В. Владимиренко

С.Р. Шевчук