Рішення № 69124851, 20.09.2017, Сихівський районний суд м. Львова

Справа № 464/3892/17

пр.№ 2/464/1174/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20.09.2017 року Сихівський районний суд м. Львова

в складі головуючого судді Радченко Е.А.

при секретарі Бондар Н.С.

з участю позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідачки ОСОБА_3

представника відповідачки ОСОБА_4 ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним,

В С Т А Н О В И В :

02.06.2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати недійсним договір позики, укладення якого підтверджується розпискою ОСОБА_4 від 01.11.2013 року про отримання від ОСОБА_3 грошових коштів в сумі 20000 доларів США. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 01.11.2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір позики, на підтвердження якого ОСОБА_6 дала розписку. Вказаний договір не відповідає вимогам закону, з причини порушення форми договору, тому має бути визнаний недійсним.

В судовому засіданні 31.07.2017 року перед початком розгляду справи по суті представником позивача надано письмові пояснення, які по суті є заявою про зміну підстав позову. У даній заяві до викладених в позові підстав визнання договору позики від 01.11.2013 року недійсним додано таку підставку, як відсутність передбаченої законом згоди подружжя на укладення другим з подружжя договору, який виходить за межі дрібного побутового.

В судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги і просив їх задовольнити. При цьому позивач та його представник посилалися на те, що укладений договір не відповідає вимогам закону.

Відповідачка ОСОБА_3 та представник відповідачки ОСОБА_6 ОСОБА_5 в судовому засіданні позов не визнали та заперечували проти його задоволення. При цьому представник відповідачки посилалася на те, що позивач не має права оскаржувати договір, оскільки не є його стороною. Крім того, представником відповідачки зазначено, що сторонами договору під час його укладання було дотримано вимоги чинного законодавства, позивач був обізнаний про договір, оскільки отримані ОСОБА_6 від договору кошти були витрачені в інтересах сімї, а саме: на придбання квартири. Також представник відповідачки заявила про застосування позовної давності до вимог про визнання договорів недійсними.

Заслухавши позивача та його представника, відповідачку ОСОБА_3, представника відповідачки ОСОБА_6 ОСОБА_5, дослідивши матеріали справи суд встановив наступне.

З 03.09.2011 року позивач перебував у шлюбі з відповідачкою ОСОБА_6, який розірвано рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 30.08.2016 року.

01.11.2013 року між відповідачками укладено договір позики, за умовами якого відповідачка ОСОБА_6 отримала у відповідачки ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 20000 доларів США, які зобовязалася повернути по мірі можливості. Факт укладення вказаного договору підтверджується письмовою розпискою.

Позивач просить визнати вказаний договір недійсним як такий, що укладений з порушенням вимог закону.

Вирішуючи позов суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 202 К України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Двостороннім правочином є погоджена дія двох сторін.

Частиною 1 ст. 215 ЦК встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Виходячи з положень ст. 215 ЦК України та п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Такими підставами є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч. 1- 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Статтею 203 ЦК України встановлено вичерпний перелік підстав, з яких правочин може бути визнаний недійсним. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно ч. 1 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Враховуючи, що сума позики за договором від 01.11.2013 року перевищує визначену в ч. 1 ст. 1047 ЦК України розмір, вказаний договір повинен був бути укладений у письмовій формі. Тобто, відповідачками не додержано встановленої законом форми договору позики.

Разом з тим, за вимогами ч. 1 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання його частин може доводитись письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Враховуючи, що цивільне законодавство не передбачає такого наслідку недодержання письмової форми договору позики між фізичними особами, як його недійсність, такий договір позики може бути визнаний недійсним з підстав недодержання письмової форми лише за рішенням суду. При цьому, заперечувати факт вчинення цього договору або оспорювати його умови може лише сторона договору, як це випливає із змісту ч. 1 ст. 218 ЦК України.

В позовній заяві зазначено, що розписка не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі. Суд вважає таке посилання таким, що не ґрунтується на законі. Так, в ч. 2 ст. 1047 ЦК України зазначено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка. Тобто, розписка не замінює письмовий договір, а є лише доказом факту укладення договору та окремих його умов. При цьому, жодних вимог для того, як має виглядати розписка та що має бути в ній зазначено, діючим законодавством не передбачено. Тому, не зазначення в розписці умов договору не може бути підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

Частиною 1 ст. 1051 ЦК України передбачено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у менший кількості, ніж встановлено договором.

Враховуючи, що позивач не є стороною договору, він не має права оскаржувати укладений між відповідачками договір через недотримання форми договору та/або на тій підставі, що відповідачка ОСОБА_6 фактично гроші від ОСОБА_3 не отримувала.

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. В ч. 3 ст. 65 СК України зазначено, що для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Беручи до уваги, що сума позики в 139 разів перевищує розмір встановленої законом на день укладення договору мінімальної заробітної плати (1147 грн.), суд вважає, що укладений між відповідачками 01.11.2013 року договір позики виходить за межі дрібного побутового.

Позивач посилається на те, що він не давав своєї згоди на укладення такого договору. Зазначивши про відсутність письмової згоди позивача на укладення договору позики вищезазначеної грошової суми, представник відповідачки ОСОБА_6 в судовому засіданні посилалася на те, що позивач був обізнаний про укладення оспорюваного договору. Проте, обізнання про факт укладення договору та згода на його укладення це різні поняття. Будучи обізнаним про укладення договору, особа одночасно може бути незгодна з його укладенням. Доказів того, що договір позики від 01.11.2013 року був укладений відповідачкою ОСОБА_6 за згодою позивача, не надано.

Відповідно ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним з подружжя в інтересах сімї, створює обовязки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сімї.

Тобто, якщо оспорюваний договір позики було укладено в інтересах сімї, сама по собі відсутність згоди подружжя на укладення цього договору не може бути підставою для визнання його недійсним. При цьому, в разі оспорювання такого договору, той з подружжя, який уклав оспорюваний договір, повинен довести, що діяв в інтересах сімї.

Той факт, що розписка написана відповідачкою ОСОБА_4 під час шлюбу, не свідчить про те, що договір позики було укладено в інтересах сімї, отримані кошти було використано в інтересах сімї, що позивач знав про укладення такого договору та дав свою згоду на це.

Представник відповідачки посилається на те, що отримані внаслідок оспорюваного договору кошти були використані в інтересах сімї, оскільки за вказані кошти була придбана квартира. Позивач заперечує проти цього, зазначаючи, що придбав квартиру за власні кошти, а про наявність договору позики дізнався лише під час судового розгляду позову про поділ спільного майна подружжя.

В судовому засіданні встановлено, що квартиру, на яку посилається представник відповідачки, було придбано на підставі договору купівлі-продажу від 07.11.2013 року. Проте, сам факт придбання квартири після укладення договору позики не є доказом того, що квартира придбана саме за запозичені за цим договором кошти. Невеликий проміжок часу від дня укладення оспорюваного договору та договору купівлі-продажу квартири також не доводить, що квартира була придбана за отримані за оспорюваним договором позики гроші. Жодного доказу на підтвердження того, що на придбання квартири було витрачено саме ті кошти, які відповідачка ОСОБА_6 отримала від відповідачки ОСОБА_3, не надано. Посилання представника відповідачки на те, що розмір доходів подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не дозволив би їм придбати квартиру за власні кошти, жодним чином не підтверджено.

Представник відповідачки посилається на те, що позивач мав можливість в договорі купівлі-продажу квартири зазначити, що на її придбання витрачені власні кошти позивача, проте не зробив цього. Суд вважає таке посилання безпідставним. Діюче цивільне законодавство не передбачає обовязку покупців зазначати в договорі, кому належать кошти, за які здійснюється купівля. Тобто, належність грошових коштів, які використовуються при купівлі, не є істотною умовою договору купівлі-продажу, а тому сторони не зобовязані зазначати про це в тексті договору. Отже, відсутність в договорі купівлі-продажу посилань на те, що квартира придбана за власні кошти позивача, жодним чином не свідчить про те, що квартира придбана за кошти, отримані відповідачкою ОСОБА_6 внаслідок укладення оспорюваного позивачем договору.

Відповідно до ст. 129 Конституції України, ст. 10, 60 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст.ст. 57, 58, 59, 64 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

За правилами ч. 3 ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідачка ОСОБА_6 не надала належних та допустимих доказів того, що договір позики грошових коштів в сумі 20000 доларів США укладено відповідачкою ОСОБА_6 в інтересах сімї. Посилання відповідачки є голослівними та не підтверджуються жодними доказами.

Враховуючи наведене, суд вважає, що зміст оспорюваного договору позики не відповідає вимогам, встановленим в законодавстві; при укладенні договору одним з подружжя відповідачкою ОСОБА_6 не дотримано вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а отже, є підстави для визнання договору недійсним.

Представник відповідачки просив застосувати позовну давність.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю в три роки.

Представник відповідачки зазначає, що позивач знав про укладення договору від 01.11.2013 року в день його укладення, а тому пропустив строк позовної давності.

Суд не може з цим погодитись.

За правилами ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Верховний Суд України в своїй постанові від 22.02.2017 року у справі № 6-17цс17 дійшов правового висновку про те, що позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Згідно з вимогами ст. 360-7 ЦПК України, вищезазначений висновок Верховного Суду України є обовязковим для застосування іншими судами загальної юрисдикції при застосування таких норм права.

Позивачем зазначено, що про укладення договору позики він дізнався в судовому засіданні 09.09.2016 року під час розгляду справи за позовом про поділ спільного майна подружжя, в якому ОСОБА_4 долучила до матеріалів справи розписку на підтвердження договору. Посилання представника відповідачки на те, що позивач був обізнаний про укладення договору позики в день його укладення, є голослівним та жодним чином не підтверджено.

Позивач не є стороною оспорюваного договору, вказаний договір укладено відповідачками в усній формі без письмової згоди позивача. Доказів того, що про наявність цього договору позивачу було відомо до судового засіданні 09.09.2016 року відповідачками не надано. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що перебіг позовної давності для позивача в даному випадку розпочався 09.09.2016 року. Отже, позивач звернувся до суду в межах позовної давності.

За таких обставин суд не вбачає підстав для відмови в задоволенні позову.

На підставі викладеного, керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 202, 203, 215, 218, 257, 261, 267, 1046, 1047, 1051 ЦК України, п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст. 65 СК України, ст.ст. 10, 11, 27, 59, 60, 78, 88, 137, 208, 209, 212-215, 360-7 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним задовольнити.

Визнати недійсним договір позики грошових коштів в сумі 20000 (двадцять тисяч) доларів США, що укладений 01 листопада 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

Рішення може бути повністю або частково оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Львівської області через Сихівський районний суд м. Львова протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особам, які не були присутні під час проголошення рішення в той же строк з дня отримання його копії.

Головуючий Радченко Е. А.