Постанова № 68964579, 12.09.2017, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2017 р. Справа№ 910/2656/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Дідиченко М.А.

Смірнової Л.Г.

при секретарі: Верьовкін С.С.

за участю представників сторін:

від позивача: Гіневська-Фареник М.О. (дов. від 28.12.2016 р.)

від відповідача: Куцар Х.П. (дов. від 10.05.2016 р.);

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Рада-5"

на рішення господарського суду міста Києва від 03.05.2017р.

по справі № 910/2656/17 (суддя Шкурдова Л.М.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Рада-5"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія "Народна позика"

про стягнення 1 048,46 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

У лютого 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю "Рада 5" звернулось до господарського суду міста Києва з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія "Народна позика" про стягнення 1 048,46 грн., з яких 824,00 грн. заборгованості, 142,65 грн. пені, 67,89 грн. інфляційних втрат та 13,88 грн. 3 % річних.

Рішенням господарського суду міста Києва від 03.05.2017 р. у справі № 910/2656/17 позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Рада 5" задоволено частково: стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія "Народна позика" на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Рада 5" 390 грн. 00 коп. - суму основного боргу, 84 грн. 78 коп. - пеню, 31 грн. 72 коп. - інфляційні втрати, 7 грн. 68 коп. - 3 % річних.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що відповідачем доказів оплати наданих позивачем послуг за період з квітня 2016 року по травень 2016 року суду не надано, наявність заборгованості не спростовано, в зв'язку з чим суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги частково в частині стягнення з відповідача 390,00 грн. вартості послуг за період з квітня 2016 року по травень 2016 року. Також суд першої інстанції здійснив власний розрахунок пені, інфляційних втрат та 3 % річних.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, товариство з обмеженою відповідальністю «Рада 5» звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 03.05.2017 р. у справі № 910/2656/17 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказав на те, що жодних підстав припинення договору, укладеного між позивачем та відповідачем, не має, а тому апелянт не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови суду стягнути з відповідача заборгованість після 02.06.2017 р.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.06.2017 р. апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Рада 5» прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження у справі № 910/2656/17.

11.07.2017 р. було оголошено перерву в судовому засіданні до 12.09.2017 р.

В судовому засіданні 12.09.2017 року представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати частково.

В судовому засіданні 12.09.2017 року представник відповідача вказав, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 101 Господарського процесуального кодексу апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 29 жовтня 2014 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Рада-5" (підприємство) та товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Народна позика" (власник) укладено договір № К/Р5-15/29/10/14 про надання послуг (договір, а.с. 11), відповідно до умов якого підприємство надає власнику послуги з забезпечення пропускного режиму в будинку № 13 по вул. Старонаводницька, в місті Києві, а власник зобов'язується своєчасно та у повному обсязі оплачувати вартість послуг у строки/мовах, передбачених договором (п. 1.1. договору).

Згідно п. 2.1. договору визначено вартість послуг за цим договором у розмірі 195,00 грн. в місяць.

Відповідно до п. 2.2. договору розрахунки за цим договором здійснюються шляхом перерахування власником не пізніше 5 числа розрахункового місяця суми грошових коштів, визначеної відповідно до умов цього договору, на підставі виставленої квитанції, яка надається власнику не менш ніж за 5 днів до сплати.

Послуги оплачуються в безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок підприємства (п. 2.3. договору).

Звертаючись з даним позовом до суду позивач зазначає, що відповідач не виконував належним чином свої зобов'язання по оплаті наданих йому на підставі договору позивачем послуг, в зв'язку з чим за період з квітня 2016 року по серпень 2016 року утворилась заборгованість в розмірі 824,04 грн.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що відповідачем доказів оплати наданих позивачем послуг за період з квітня 2016 року по травень 2016 року суду не надано, наявність заборгованості не спростовано, в зв'язку з чим суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги частково в частині стягнення з відповідача 390,00 грн. вартості послуг за період з квітня 2016 року по травень 2016 року. Також суд першої інстанції здійснив власний розрахунок пені, інфляційних втрат та 3 % річних.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Статтею 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Згідно із частиною першою статті 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

У частині першій статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону, споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 20.04.2016 р. у справі № 221/515/15-а та від 05.10.2016 р. у справі №753/2526/16-ц.

Згідно з п. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 ЦК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання, відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Згідно із ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, є грошовим зобов'язанням.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Як вже було зазначено, відповідач був власником квартири № 7 загальною площею 211,6 кв.м., розташованої за адресою: м. Київ, вул. Старонаводницька, буд. 13-А.

З позовної заяви вбачається, що позивач просить суд стягнути з відповідача суму заборгованості за період надання житлово-комунальних послуг з квітня 2016 по 08 серпня 2016 року.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач має право, окрім іншого, на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї при відповідному документальному оформленні, а також за період фактичної відсутності житлово-комунальних послуг, визначених договором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

В той же час, відповідно до приписів ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 346 Цивільного кодексу України право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна.

Водночас, особливість надання житлово-комунальних послуг полягає у їх безпосередньому зв'язку з жилими та нежилими приміщеннями. Власник жилих або нежилих приміщень зобов'язаний оплачувати витрачені на утримання належних йому приміщень житлово-комунальні послуги, навіть в тому випадку коли він у цих приміщеннях фактично не проживає або ними не користується. Але, його обов'язок оплачувати вказані житлово-комунальні послуги не виникає у разі коли він не є власником відповідних жилих або нежилих приміщень та фактично не користується ними, відповідно вказані послуги не споживає.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, з 02.06.2016 року квартира за адресою: м. Київ, вул. Старонаводницька, буд. 13-А, кв. 7 належить іншій особі, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.

Таким чином, з 02.06.2016 р. відповідач припинив фактичне користування квартирою за адресою: м. Київ, вул. Старонаводницька, буд. 13-А, кв. 7, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідача вартості комунальних послуг за період з 02.06.2016 року по 08.08.2016 року, оскільки відповідач не є власником вказаного приміщення та у зазначений період не користувався приміщенням, а відтак у розумінні ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" не був споживачем комунальних послуг у вказаний спірний період.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки підстави для стягнення з відповідача вартості послуг за період з червня 2016 року по серпень 2016 року в розмірі 434,04 грн. відсутні, враховуючи відсутність доказів сплати відповідачем заборгованості за надані послуги у період квітень 2016 р. - травень 2016 р., з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 390,00 грн. вартості наданих послуг.

Щодо позовних вимог в частині нарахування та стягнення пені, колегія суддів зазначає про наступне.

Відповідно до п. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно п. 1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Пунктом 1 ст. 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Одним із правових наслідків порушення зобов'язання, згідно ст. 611 ЦК України є сплата боржником неустойки.

Пунктом 4.5. договору встановлено, що у випадку порушення зобов'язання, передбаченого п.2.2. договору, власник сплачує підприємству пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період, за який нараховується пеня, від суми невиконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання до дати повного погашення заборгованості.

Пунктом 6 ст. 231 Господарського кодексу України встановлено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно з п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 вказаного закону встановлено, що розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Таким чином, оскільки відповідач взяті на себе зобов'язання з своєчасної оплати наданих послуг не виконав, колегія суддів, перевіривши здійснений судом першої інстанції розрахунок пені, погоджується з висновком суду першої інстанції, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня у сумі 84,78 грн. за період з квітня 2016 року по травень 2016 року.

Стосовно позовних вимог в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, то колегія суддів вважає за можливе зазначити про наступне.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.

Передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

У пункті 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Відповідно до листа Верховного Суду України від 03.04.1997 №62-97р при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць; тому умовно слід вважати, що сума, яка внесена за період з 01 по 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня.

Враховуючи, що відповідач взяті на себе зобов'язання з своєчасної оплати наданих послуг не виконав, колегія суддів, перевіривши здійснений судом першої інстанції розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат, погоджується з висновком суду першої інстанції, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 % річних в розмірі 7,68 грн. та інфляційні втрати в розмірі 31,72 грн. за період з квітня 2016 року по травень 2016 року.

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 03.05.2017 року у справі № 910/2656/17, отже підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Рада-5" на рішення господарського суду міста Києва від 03.05.2017 року у справі № 910/2656/17 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 03.05.2017 року у справі № 910/2656/17 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/2656/17 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через суд апеляційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді М.А. Дідиченко

Л.Г. Смірнова