Ухвала суду № 68851053, 13.09.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

Справа: № 810/451/17 Головуючий у 1-й інстанції: Лапій С.М. Суддя-доповідач: Ключкович В.Ю.

У Х В А Л А

Іменем України

13 вересня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Ключковича В.Ю.,

суддів Грибан І.О.,

Губської О.А.,

за участю секретаря Маменко А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся гр. ОСОБА_3 з позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 57 919, 68 грн. за період з 25.03.2016 по 28.12.2016.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаною постановою, позивач подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та прийняти нову постанову про задоволення адміністративного позову в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а саме статей 116, 117 КЗпП України та норм процесуального права, а саме частини другої статті 161 та частини першої статті 244-2 КАС України .

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити з підстав, зазначених у ній.

Представник відповідача заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198 та ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, позивач з 24.04.2013 по 09.03.2016 проходив державну службу на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України.

Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28.08.2014 № 2085-О із змінами, внесеними наказом від 29.09.2014 № 2119-0, позивача звільнено із займаної посади з 29.08.2014 на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штатної чисельності.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.12.2015 у справі № 826/14834/14 зазначені накази визнано протиправними та скасовано, а позивача поновлено на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29.08.2014.

На виконання постанови суду від 22.12.2015 Міністерством доходів і зборів України 21.01.2016 видано наказ № 5-о «Про виконання рішення суду» щодо поновлення позивача на посаді.

У зв'язку з допущеними Міністерством доходів і зборів України у відношенні позивача порушеннями законодавства про працю останнім 19.02.2016 було подано заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Згідно із статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю працівникові має бути виплачена вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Проте, наказом Міністерства доходів і зборів України від 09.03.2016 № 21-о позивача звільнено з займаної посади з наступним формулюванням: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_3 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України», тобто без зазначення в наказі підстав звільнення, на які позивач посилався в своїй заяві.

Разом з цим постановою від 21.05.2014 № 160 Кабінет Міністрів України утворив Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів України шляхом перетворення.

Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074, орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.07.2014 № 651-р погоджено пропозицію Голови Державної фіскальної служби України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної Служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняється.

Після отримання копії вказаного наказу позивачем було направлено до Державної фіскальної служби України засобами електронної пошти заяву від 24.03.2016 про проведення розрахунку.

У той же день Державною фіскальною службою України виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2014 по 23.04.2015, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24.04.2015 по 09.03.2016 та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19.08.2015 по 18.08.2016, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2016 у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2016, визнано протиправним вказаний наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов'язано Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 09.03.2016 № 21-о, вказавши:

«Звільнити 09 березня 2016 ОСОБА_3 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України».

Стягнути з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.

Вказану вихідну допомогу виплачено позивачу 28.12.2016 у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів - 21 020,26 грн.

Позивач ОСОБА_3, у зв'язку з затримкою у виплаті вихідної допомоги при звільненні, що тривала, на його думку, з 25.03.2016 (дня наступного за днем отримання відповідачем заяви позивача про проведення розрахунку) по 28.12.2016 (день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2016 у справі №826/5898/16), звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з прийняттям судових рішень статті 116 та 117 КЗпП не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Даючи правову оцінку обставина справи, суд апеляційної інстанції виходить з такого.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною 1 ст.117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Як вбачається з матеріалів справи, право позивача на вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку виникло у нього після внаслідок прийняття судами рішень у справі №826/5898/16. Так, зі змісту рішень Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2016 у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2016 вбачається, право позивача на вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку виникло у нього згідно статті 44 КЗпП України, якою передбачено таку виплату при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю.

Враховуючи приписи статі 254 КАС України, колегія суддів приходить до висновку, що право позивача на вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку виникло у нього з набранням законної сили рішення у справі №826/5898/16, а саме 17.11.2016, а не у зв'язку із подачею заяви про розрахунок від 24.03.2016, як зазначає позивач. Крім того, у вказаній заяві позивач не просив стягнути з відповідача вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.

Даючи правову оцінку доводам позивача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень статей 116, 117 КЗпП України, колегія суддів зазначає, що вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку, присуджена судом за наслідками встановлення під час розгляду трудового спору факту порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, має іншу правову природу і за своєю суттю є відповідальністю роботодавця перед працівником за порушення його трудових прав, та стягнення коштів, присуджених позивачу судовим рішенням в адміністративній справі №826/5898/16, має здійснюватись на загальних підставах, зокрема, добровільно або якщо боржник відмовляється здійснити перерахунок відповідних сум - у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». У порядку цього ж Закону має вирішуватись питання відповідальності боржника за несвоєчасне виконання (виконання не у повному обсязі) рішення суду про стягнення середнього заробітку.

Отже, після ухвалення судом рішення про стягнення вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку та звернення його до виконання відносини щодо виплати присудженої судом суми регулюються Законом України «Про виконавче провадження» і положення ст.117 КЗпП України до таких правовідносин застосовуватись не можуть.

У своїй апеляційній скарзі позивач посилається на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 14 грудня 2016 року №428/7002/14-ц, відповідно до якого невиконання рішення суду про стягнення на користь звільненого працівника недоплаченої заробітної плати є підставою для покладення на власника або уповноважений ним орган відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, за весь період невиплати цієї заробітної плати, оскільки вимоги звільненого працівника щодо її виплати є трудовим спором і регулюються нормами трудового права, та у постанові від 15 вересня 2015 року №21-1765а15, відповідно до якого у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

В силу ч.1 ст.244-2 КАС України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Колегія суддів зазначає, що предметом розгляду у справах, які переглядались Верховним Судом України, було застосування до роботодавця відповідальності у вигляді покладення обов'язку виплатити звільненому працівникові компенсацію за невиконання рішення суду, яким з установи (організації) було стягнуто заборгованість із заробітної плати, що цілком охоплюється правовим регулюванням, закріпленим у ч.2 ст.117 КЗпП України.

В той же час, предметом розгляду у даній справі є застосування до відповідача положень ст.117 КЗпП України за невиконання рішення суду справі №826/5898/16 щодо виплати позивачу вихідної допомоги . При цьому, в рамках адміністративної справи №826/5898/16 судом не вирішувався спір про стягнення заборгованості по нарахованій сумі, належній звільненому працівникові (як то заробітній платі, компенсації за невикористані відпустки, матеріальної допомоги тощо).

Колегія суддів зазначає, що поняття «заробітна плата», яка відноситься до належних звільненому працівникові сум, та поняття «вихідна допомога», що в даному випадку є відповідальністю роботодавця за порушення законодавства про працю, не є тотожними та мають різну правову природу.

Отже, фактичні обставини, яким надавав правову оцінку Верховний Суд України у постановах від 14 грудня 2016 року №428/7002/14-ц та від 15 вересня 2015 року №21-1765а15 не є подібними до фактичних обставин, що розглядаються в рамках даної адміністративної справи, а тому правова позиція Верховного Суду України, на яку посилається апелянт не підлягає застосуванню у спірних правовідносинах.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що дія ст.117 КЗпП України у спірних правовідносинах застосуванню не підлягає, оскільки вихідна допомога не є заробітною платою та не є виплатою, яка була нарахована позивачеві, але не була виплачена при його звільненні.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Частиною 1 статті 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно із частиною 2 цієї статті під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітну плату (грошове забезпечення) та інші.

Питання пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати врегульовані Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159.

Відповідно до пункту 1 Порядку № 159 його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Пунктом 2 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).

З викладеного вбачається, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушення власником встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати нарахованого доходу проводиться незалежно від вини органу, що здійснює відповідні виплати та незалежно від порядку і підстав нарахування цього доходу чи його частини: самим підприємством добровільно чи на виконання судового рішення.

Така правова позиція викладена Вищим адміністративним судом України в рішеннях по справі № 821/3025/14 від 12.04.2017 та № 822/1615/16 від 07.12.2016.

При цьому, статтею 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" передбачено, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг; індекс споживчих цін - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання; поріг індексації - величина індексу споживчих цін, яка надає підстави для проведення індексації грошових доходів населення.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, у тому числі й оплата праці (грошове забезпечення).

Відповідно до статті 6 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, здійснюється перегляд розмірів: заробітної плати; пенсій; державної соціальної допомоги; стипендій, що виплачуються студентам державних та комунальних вищих навчальних закладів. Перегляд зазначених у частині першій цієї статті гарантій здійснюється у розмірах, що визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи вищевикладені норми законодавства, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального та матеріального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали складено та підписано 14.09.2017.

Головуючий суддя: В.Ю.Ключкович

Судді: І.О. Грибан

О.А. Губська

Головуючий суддя Ключкович В.Ю.

Судді: Грибан І.О.

Губська О.А.