Рішення № 68829891, 12.09.2017, Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області

Справа № 139/791/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2017 року Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області в складі: головуючої - судді Тучинської Н.В.,

з участю:

позивача ОСОБА_1,

представника позивачів ОСОБА_2,

представника відповідача – приватного підприємства «Бонас» - ОСОБА_3,

секретаря судового засідання Хонькович Л.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт Муровані Курилівці справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_4 до приватного підприємства «Бонас» та відділу Держгеокадастру у Мурованокуриловецькому районі про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, їх розірвання, скасування реєстрації та витребування земельних ділянок, -

в с т а н о в и в:

Позивачам на підставі державних актів на праві власності належать земельні ділянки, що розташовані на території Морозівської сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області, які призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Позивачі стверджують, що у 2016 році їм стало відомо, що земельні ділянки без їх відома та згоди діти передали в оренду ПП «Бонас» с. Морозівка строком на 15 років.

Вважаючи що даними договорами порушуються права власника на вільне володіння, користування та розпорядження своєю власністю, позивачі звернулися до суду з позовом та просять: визнати недійсними договори оренди б/н від 11 квітня 2011 року, укладені від їх імені з ПП «Бонас» і зареєстровані у відділі Держкомзему у Мурованокуриловецькому районі Вінницької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено відповідні записи від 19 грудня 2011 року, скасувати цю реєстрацію, та зобов’язати ПП «Бонас» повернути їм земельні ділянки.

Позовні вимоги позивачів ухвалою суду від 20 грудня 2016 року (т. 1, а.с. 94) об’єднані в одне провадження.

Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні 11 серпня 2017 року свою позовну вимогу підтримав, пояснення доручив надати своєму представнику - адвокату ОСОБА_2

Позивач ОСОБА_4 в судові засідання не з’являлася, її інтереси представляла адвокат ОСОБА_2

Представник позивачів за угодами про надання правової допомоги (т. 1, а.с. 16-17, 122-124) ОСОБА_2 у судовому засіданні повністю підтримала позовні вимоги своїх довірителів з підстав, наведених у них. Зокрема, суду пояснила, що кожен із позивачів на підставі відповідних Державних актів на право власності на землю є власником двох земельних ділянок. У певний час позивачі, які є подружжям, вирішили передати свої земельні ділянки в користування своїм трьом дітям, аби вони самостійно вирощували на них сільськогосподарські культури для відгодівлі худоби та іншого господарства. Однак, у 2016 році позивачам стало відомо, що діти без їх відому у 2011 році передали їх земельні ділянки в оренду ПП «Бонас» с. Морозівка строком на 15 років. Позивачі ці договори від 11 квітня 2011 року не підписували, не отримували за ними орендної плати. Після ознайомлення з текстом договорів стало відомо, що вони вчинені з порушенням статей 15, 22, 23 Закону України «Про оренду землі», а тому є підстави вважати їх недійсними, а, як наслідок, вони мають бути розірвані. Оскільки відділ Держкомзему під час реєстрації договорів оренди не виявив відсутність у договорах істотних умов, було порушено вимоги ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державний земельний кадастр», а тому реєстрація їх проведена незаконно.

Одночасно, у судових дебатах представник позивачів викладені вище обґрунтування позову назвала лише супутньою підставою для визнання договорів оренди недійсними, а основною підставою - відсутність волевиявлення позивачів на укладення договорів оренди з відповідачем, що підтверджено висновком судово-почеркознавчої експертизи, відповідно до якої, підписи у спірних договорах оренди, додатках до них та у відомостях на отримання орендної плати вчинені не позивачами, а іншими особами. З цієї підстави просила задовольнити позовні вимоги в повному об’ємі.

Представник відповідача – приватного підприємства «Бонас» - ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 31) у судовому засіданні позов не визнав та пояснив, що викладені у позові факти не відповідають дійсності. Так, з матеріалів справи вбачається, що 11 квітня 2011 року між позивачами і відповідачем укладено по два договори оренди землі з кожним. Договорами визначено середню грошову оцінку земельної ділянки та встановлено її на рівні 21 986 гривень 79 копійок кожна. Орендна плата за умовами договору складає 3 % від проіндексованої грошової оцінки земельної ділянки, яка вноситься до 10 серпня та 10 листопада кожного року після збору урожаю. Договір укладено на 15 років. Посилання позивачів на те, що підприємство сплачувало їм орендну плату в натуральній, а не в грошовій формі спростовується п. 9 Договорів. Разом з тим у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що позивач звертався до підприємства з пропозицією внести зміни до Договорів в частині зміни розміру або форми орендної плати. Відомостями на видачу зерна на земельні паї ПП «Бонас» за 2011-2015 роки стверджується, що підприємство здійснювало своєчасні виплати орендної плати позивачам щороку. Відсутність у договорах оренди землі такої істотної умови, як умови передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки в даному випадку жодним чином не порушує права орендодавця, не являється істотним чи принциповим, оскільки підприємство не претендує на таке право, не використало та не збирається його використовувати взагалі, а тим більше без відома орендодавця. Більше того, підприємство згодне укласти із позивачами додаткові угоди до Договорів в частині узгодження умови передачі в заставу та несення до статутного фонду права оренди земельної ділянки на будь-яких вигідних для них умовах. Враховуючи, що за нормами цивільного судочинства лише порушене право підлягає захисту, а не ті права та інтереси, які в майбутньому будуть порушені, відсутні підстави для задоволення вимоги позивачів про розірвання договорів. Посилання позивачів на відсутність таких істотних умов договору оренди землі як план та схема земельної ділянки, акт визначення меж земельної ділянки в натурі, у відповідності з рішенням Верховного Суду України від 09.12.2015 у справі № 6-849цс15 не є підставою для визнання договорів недійсними.

Одночасно, із змісту позовної заяви вбачається, що позивачам стало відомо про спірні договори нещодавно, тобто без конкретно встановленого часу. Однак із матеріалів справи вбачається, що щонайменше протягом п’яти останніх років вони отримували орендну плату за їх використання, а це означає, що за сукупністю суб’єктивних моментів право на позов у позивачів виникло щонайпізніше 31 грудня 2011 року (момент отримання орендної плати за 2011 рік) і закінчилося щонайпізніше 31 грудня 2014 року. Твердження позивачів про відсутність їх волевиявлення при укладенні договорів не заслуговують на увагу, оскільки спірні земельні ділянки перебувають в оренді з 2007 року, за весь цей час позивачі вчасно отримували орендну плату і жодних нарікань від них з приводу їх оренди не було.

Представник відповідача ОСОБА_3 заявив, що в порушення вимог Закону України «Про судову експертизу» та науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, експертом безпідставно, без достатніх для того доказів зроблено висновок про неналежність позивачам підписів у договорах оренди та відомостях на видачу орендної плати, і в той же час визнано недостатніми докази для дачі відповіді на інші питання, поставлені судом в ухвалі про призначення експертизи. Просив до такого висновку віднестися критично і не брати його до уваги.

Найймовірнішою причиною звернення до суду із цими позовами ОСОБА_3 назвав бажання позивачів самостійно обробляти спірні земельні ділянки, що не являється підставою для задоволення їх позовних вимог. Просив відмовити у задоволенні позову з підстав пропущення строку звернення до суду.

Представник відповідача - відділу Держгеокадастру у Мурованокуриловецькому районі Вінницької області – ОСОБА_5 (т. 1, а.с. 18), будучи належним чином повідомленою про час і місце розгляду справи (т. 2, а.с. 87, 112) в судові засідання, зокрема, 11 серпня та 12 вересня 2017 року не з’явилася і не повідомила суд про причину неявки.

З урахуванням думок учасників судового розгляду судом ьуло ухвалено про розгляд справи за відсутності представника відділу Держгеокадастру у Мурованокуриловецькому районі Вінницької області.

Розглянувши справу в судовому засіданні, дослідивши та оцінивши подані сторонами докази на ствердження своїх вимог та заперечень, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 до задоволення не підлягають, виходячи з наступного:

Судом безспірно встановлено:

ОСОБА_1 на підставі державних актів серії ЯА № 816305 (реєстраційна справа на земельну ділянку № 354) та серії ЯД № 400075 (т. 1, а.с. 8-9) є власником земельних ділянок № 354 (кадастровий номер 0522884300:02:001:0342) площею 2,4695 га та № 352 (кадастровий номер 0522884300:02:001:0340) площею 3,0327 га, що розташовані на території Морозівської сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області. ОСОБА_4 на підставі державник актів серії ЯИ № 935642 (т. 1 а.с. 102) та серії ЯА № 816302 (т. 1, а.с. 107) володіє земельними ділянками, відповідно, № 353 (кадастровий номер 0522884300:02:001:0341) площею 2,7388 га та № 351 (кадастровий номер 0522884300:02:001:0339) площею 3,0854 га, що розташовані на території Морозівської сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області.

Стаття 41 Конституції України визначає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є абсолютним і найширшим із існуючих прав. Непорушність права приватної власності є загальним принципом, на підставі якого законами України передбачаються конкретні норми та механізми, що забезпечують дієвість цих гарантій. Ця конституційна гарантія втілюється у заборону протиправного позбавлення власності.

Відповідно до договорів оренди землі від 11 квітня 2011 року (реєстраційна справа на земельну ділянку № 354, а.с. 5-7, 100-101, 105-106), які 19 грудня 2011 року зареєстровані у відділі Держкомзему у Мурованокуриловецькому районі, земельні ділянки позивачів перебувають в оренді ПП «Бонас» с. Морозівка Мурованокуриловецького району Вінницької області на строк п’ятнадцять років.

Законом України «Про оренду землі» визначено, що оренда - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Об’єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян (статті 1, 3 Закону України «Про оренду землі»).

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

За змістом ст. ст. 16, 18, 19, 20 вказаного Закону договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст.ст. 124, 125, 126 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Позивачі у позовних заявах та їх представник у суді стверджують, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не підписували договори оренди землі із ПП «Бонас». Зокрема, вони усно домовилися, що передають землю в особисте користування своїм трьом дітям, але вони не надавали дітям згоди укладати від їх імені договори оренди з ПП «Бонас» та з 2011 року не отримували орендної плати від ПП «Бонас» за оренду землі.

Відповідно до цивільного та земельного законодавства, судової практики та позиції Верховного Суду України, відсутність волевиявлення на укладення договору є підставою для визнання такого договору недійсним.

За приписами ч. 3 ст. 10 та ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відсутність волевиявлення на укладення у 2011 році договорів оренди землі з ПП «Бонас» позивачі обґрунтовують своїми позовними вимогами (т. 1, а.с. 2-4, 97-99), поясненнями в суді допитаної як свідка їх дочки ОСОБА_6 та висновком експерта № 106-П від 01 червня 2017 року (т. 2, а.с. 4-19). Належність підпису органу юридичної особи чи фізичної особи є домінуючою умовою при констатації волевиявлення сторони щодо визначеного договором кола істотних умов.

Так, свідок ОСОБА_6 суду пояснила: Їй відомо, що її батьки мають земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, і що ці землі раніше перебували в оренді ПП «Бонас». Припускає, що після ДТП у 2008 році, коли постраждав ОСОБА_1, а директор ПП «Бонас» ОСОБА_7 звільнив його з роботи, її батьки ніколи б не уклали договір з ПП «Бонас». Вона не пам’ятає, щоб батьки давали їй чи іншим дітям в користування свої земельні ділянки, сама вона не підписувала договори оренди замість батьків, але іноді забирала зерно, хоча й не розуміла, що то є орендна плата приватного підприємства «Бонас» за оренду земельних ділянок батьків.

Суд критично відноситься до таких пояснень свідка ОСОБА_6, оскільки вони абсолютно не узгоджуються із простою логікою, не відповідають рівню освіченості і мають ознаки введення суду в оману. В той же час такі показання свідка ОСОБА_6 спростували твердження позивачів і їх представника про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за усною домовленістю передали земельні ділянки в особисте користування своїм дітям.

Відповідно до висновку експерта № 106-П від 01 червня 2017 року (т. 2, а.с. 4-19), підписи від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в договорах оренди землі від 11 квітня 2011 року, у відповідних актах визначення меж земельної ділянки, актах прийому-передачі земельної ділянки та відомостях на видачу орендної плати за 2011-2015 роки виконані не ними, а іншими особами.

Таким чином експерт дала відповідь на три питання, поставлені судом в ухвалі про призначення судово-почеркознавчої експертизи (т. 1, а.с. 186-187). На інші шість питань експерт відповіді не дала через малий об’єм графічного почеркового матеріалу та відсутність комплексу ознак для будь-якого висновку.

В той же час, відповідно до ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об'єктивності і повноти дослідження. Судовий експерт зобов'язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок (п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про судову експертизу»).

Оцінюючи цей доказ, суд прийшов до висновку, що він не відповідає критеріям беззаперечного доказу, оскільки викликає сумнів. Так, експерт, не обґрунтовуючи таке своє рішення, визнала за достатнє об’єм наданого їй графічного почергового матеріалу для дачі відповіді на одні запитання, і цього ж об’єму графічного почеркового матеріалу їй виявилося недостатнім для дачі відповіді на інші запитання. Крім того, експерт, на власний розсуд вибрала з матеріалів цивільної справи для порівняння зразки підписів позивачів, хоча вони не відповідають критеріям вільних підписів, а є умовно-вільними, тобто такими, що вчинені до або після відкриття провадження у цій справі, але пов’язані з обставинами цієї справи.

Одночасно, відповідач у цій справі - приватне підприємство «Бонас» частково визнає обставину, що у відомостях на виплату орендної плати могли розписуватися не орендодавці.

Так, за клопотанням представника відповідача ОСОБА_3 у судовому засіданні було допитано як свідка завідуючого складом ОСОБА_8 (т. 2, а.с. 125). Свідок пояснив: Завскладом в ПП «Бонас» він працює з 2004 року. Кожного року приблизно в серпні місяці ОСОБА_1 приїжджає на своєму мотоблоці забирати свій і дружини пай (орендну плату за здачу в оренду земельної ділянки). Зокрема, він добре пам’ятає, що в 2016 році ОСОБА_1 приїхав на тік зі своєю старшою дочкою ОСОБА_9 і за два-три рази забрав свій і дружини пай. За отримання паю у відомості розписалася дочка за обох власників.

При поверхневому дослідженні судом підписів у відомостях на отримання плати за оренду землі за 2011-2015 роки (т. 1, а.с. 52-56) встановлено, що і за ОСОБА_1 і за ОСОБА_4 розписувалася одна особа, при чому в різні роки підписи різні.

Сторона позивачів як на підставу визнання договорів недійсними вказує на обставину, що в договорах оренди відсутні такі істотні умови договору як існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки та умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Суд не в повній мірі погоджується з такою позицією, оскільки:

по-перше, у п. 26 Договорів визначено, що на орендовані земельні ділянки відсутні обмеження чи обтяження щодо використання земельної ділянки;

по-друге, станом на виникнення цього спору щодо права оренди земельними ділянками позивачів, вимога про обов’язкову істотну умову договору оренди землі про умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки виключена і не була актуальною, а тому не може бути підставою для визнання сьогодні цих договорів недійсними.

Вимога про визнання недійсними договорів оренди з підстави, що відсутня їх невід’ємна частина, зокрема, план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду, також не ґрунтується на вимогах законодавства. Так, відповідно до приписів ст. 360-7 ЦПК України, суди загальної юрисдикції при прийнятті рішень мають враховувати висновки, що викладені у постановах Верховного суду України. У постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року в справі № 6-849цс-15 висловлена позиція, що оскільки інші документи, додані до договору оренди, містять необхідну інформацію, відсутність плану або схеми земельної ділянки як окремого документа не порушують права сторін договору, а тому не можуть бути підставою для визнання договору недійсним.

Доказування в цивільному судочинстві здійснюється на основі законів логіки і за допомогою доказів, якими є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі, зокрема, пояснень сторін, їх представників, показань свідків, письмових доказів, висновків експертів (стаття 57 ЦПК України).

Оцінюючи надані стороною позивачів докази на ствердження своїх позовних вимог в сукупності, суд прийшов до висновку, що єдиною підставою для визнання договорів недійсними може бути відсутність їх волевиявлення на укладення договорів оренди землі від 11 квітня 2011 року. Цю обставину сторона позивачів доводить висновком експерта № 106-П від 01 червня 2017 року (т. 2, ст. 4-19). Однак, суд не може прийняти цей доказ як повний і беззаперечний, оскільки він містить суперечливу інформацію про достатність наданих позивачами матеріалів для одних висновків та їх недостатність для інших, що дає підстави сумніватися в правильності такого висновку.

Представник відповідача ОСОБА_3 стверджує, що про спірні договори оренди позивачам було відомо з моменту їх укладення, оскільки протягом останніх п’яти років вони отримували від ПП «Бонас» орендну плату за їх використання. Вважає, що за сукупністю суб’єктивних моментів право на цей позов у позивачів виникло з моменту отримання орендної плати за 2011 рік, а тому просив відмовити у позові з підстави спливу позовної давності.

За змістом ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

У правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, яка в силу положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для застосування всіма судами України, зазначено, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналась або повинна була дізнатись про це порушення) моменти.

Чи був факт порушення права позивачів на володіння та користування належними їм земельними ділянками?

Як вбачається із договорів оренди землі за 2007 рік (т. 1, а.с. 57-58, 141-142), земельні ділянки позивачів перебували в оренді ПП «Бонас» с. Морозівка терміном на п’ять років. Такий факт не заперечується позивачами. Таким чином, позивачі не могли не знати, що станом на 2011 рік їх земля перебуває в оренді ПП «Бонас», і, в той же час, їх права власників ніяким чином такою обставиною не порушувалися.

Стверджуючи, що мала місце домовленість між ними, як власниками, і їх спільними дітьми щодо користування останніми земельними ділянками, позивачі не довели перед судом, коли мала місце така домовленість. А їх дочка ОСОБА_6, яка була допитана судом як свідок, взагалі спростувала факт такої домовленості, та висловилася, що припускала, що земля перебуває в оренді ПП «Бонас», оскільки отримувала орендну плату у вигляді зерна.

Право власності - це право на власний розсуд користуватися і розпоряджатися належним майном. Навіть якщо припустити, що дійсно мала місце домовленість між власниками та їх дітьми про користування земельними ділянками, то, знову ж таки, ця обставина не вказує на порушення прав позивачів як власників: таким чином, позивачі добровільно відмовилися від права користування землею і передали її в безоплатне користування третім особам, а ті, як вказують у позовних заявах ОСОБА_1 та ОСОБА_4, на свій розсуд передали їх в оренду ПП «Бонас» і отримували орендну плату.

Європейський суд з прав людини у пункті 51 рішення від 22 жовтня 1996 року в справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» та у пункті 570 рішення від 20 вересня 2011 року в справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» наголосив, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав.

Таким чином, саме позивачі мають довести той факт, що вони про порушення свого права довідалися лише «нещодавно» (так вказано у позовах), а також обставину, що вони не мали змоги дізнатися про порушення свого цивільного права раніше. Такий їх обов’язок випливає також із загального правила, встановленого ст. 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог.

Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

В судовому засіданні показаннями свідка ОСОБА_8 було встановленою, що ОСОБА_1 щороку своїм мотоблоком перевозив отримане за здачу в оренду своєї і дружини землі зерно, і що у відомостях про отримання орендної плати розписувалася одна особа, в тому числі, зокрема у 2016 році, старша донька позивачів ОСОБА_9.

На запитання з цього приводу до ОСОБА_1, той не спростував такий факт, а лише відповів: «мало кому я забирав пай».

Таким чином, суд переконаний, що позивачі з 2011 року достеменно знали, що їх земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва перебувають в оренді ПП «Бонас», а також, враховуючи презумпцію обов’язку знати про свій майновий стан та стан свого майна, вони зобов’язані були знати про обставину, що ПП «Бонас» з 2011 року до даного часу орендує їх земельні ділянки.

Позивачі звернулися з позовом до суду 30 серпня 2016 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про поновлення якого суду не заявляли. Доказів, які б свідчили, що позивачі, будучи власниками спірної земельної ділянки, не мали можливості дізнатися про порушення свого права у межах строку позовної давності, останні не навели.

З врахуванням викладених вище обставин та наслідків спливу позовної давності, визначених цивільним законодавством, суд приходить до висновку про відмову в позові у зв’язку зі спливом позовної давності.

Керуючись статтями 256, 257, 261, 267 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 57, 59, 60, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 відмовити в позові до приватного підприємства «Бонас» та відділу Держгеокадастру у Мурованокуриловецькому районі про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, їх розірвання, скасування реєстрації та витребування земельних ділянок у зв’язку зі спливом позовної давності.

Рішення може бути оскаржено сторонами протягом десяти днів з моменту проголошення до Апеляційного суду Вінницької області через Мурованокуриловецький районний суд.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: _______