Рішення № 68475016, 22.08.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/565/2017(м)

264/268/17

Головуючий в 1 інстанції Іванченко А.М.

Доповідач: Зайцева С.А.

Категорія 55

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

„22 серпня 2017 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого: Зайцевої С.А.

суддів: Гаврилової Г.Л., Пономарьової О.М.

за участю секретаря : Герасимової Г.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі Донецької області апеляційну скаргу Донецького державного університету управління на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 червня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Донецького державного університету управління про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати з компенсацією втрати частини доходів у звязку із затримкою виплати, індексації заробітної плати, середнього заробітку за час затримки при розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

В січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом до Донецького державного університету управління,який уточнювала протягом розгляду справи та посилалася на те ,що з 21 жовтня 2004 року до 26 вересня 2016 року працювала у відповідача на посаді бібліотекаря . 26 вересня 2016 року звільнена за власним бажанням,при звільненні з підприємства роботодавець не призвів з нею остаточного розрахунку не виплатив заробітну плату за період з липня 2014 року по серпень 2014 року в розмірі 4 743, 24 грн.,яку просила стягнути з відповідача поряд з компенсацією втрати частини доходів у зв*язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 257, 35 грн. та індексацією заробітної плати в розмірі 276, 36 грн. У зв*язку з невиплатою заробітної плати позивачу спричинена моральна шкода ,вмотивована обсягом та тривалістю душевних страждань від порушення права на оплату праці і необхідності докладання додаткових зусиль для організації свого життя, розмір якої оцінює в 1000 грн. і яку також просила стягнути з відповідача.Крім того,в порядку відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок, просила стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні ,починаючи з 27 вересня 2016 року по день ухвалення рішення суду.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 червня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Донецького державного університету управління на користь позивача заборгованість по заробітній платі в сумі 4743,24 грн., компенсацію втрати частини доходів у зв*язку із порушенням строків виплати заробітної плати в сумі 257,35 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.09.2016 року по 23.06.2017 року в сумі 19 796,85 грн.,з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, моральну шкоду в сумі 500 грн.,судовий збір у сумі 640 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі Донецький державний університет управління ,посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи ,порушення норм матеріального та процесуального права , просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У судовому засіданні апеляційного суду представник Донецького державного університету управління ,що діє на підставі довіреності , ОСОБА_2 підтримала доводи апеляційної скарги.

У судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1,що діє на підставі довіреності, ОСОБА_3 просив апеляційну скаргу відхилити .

У судове засідання апеляційного суду ОСОБА_1 не з*явилася, належним чином була повідомлена про час і місце розгляду справи шляхом отримання 08 серпня 2017 року телефонограми, зареєстрованої в журналі телефонограм № 1 за № 1782 (а.с. 115,117 ).

Відповідно ч.2.ст.305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача,пояснення представників сторін, дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає,що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач в період з 21.10.2004 року по 17.03.2015 року працювала в Маріупольській філії Донецького державного університету управління на посаді бібліотекаря та в період з 18.03.2015 року по 26.09.2016 року в Донецькому державному університеті управління на тій же посаді. Відповідно до наказу № 152-к від 26.09.2016 року позивача звільнено за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України. Згідно довідки, виданої Донецьким державним університетом управління № 178-11 від 25.04.2017 року сума заборгованості по заробітній платі перед ОСОБА_1 за період роботи липень та серпень 2014 року складає 4 743, 24 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач у порушення вимог ст.ст. 47, 116 КЗпП України своєчасно не провів розрахунок при звільненні позивача, не виплативши заборгованість по заробітній платі за період липень-серпень 2014р. в розмірі 4 743,24 грн., і на день ухвалення рішення. Тому, керуючись ст.ст. 117, 237-1 КЗпП України і Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості у вказаній сумі, компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строку її виплати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також відшкодування в частково заявленому розмірі моральної шкоди, спричиненої душевними стражданнями від порушеного права на оплату праці і змушену зміну звичного укладу життя позивача, що потребувало від тієї додаткових зусиль для відновлення своїх прав. Суд визначив до присудження суми по вказаних позиціях з виплати заборгованості по заробітній платі, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку із вказівкою на утримання Донецьким державним університетом з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.

З висновками суду першої інстанції в повній мірі не можна погодитись з огляду на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов*язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплати всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред*явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Компенсація втрати частини заробітної плати у зв*язку з порушенням строків її виплати провадиться підприємством згідно зі ст. 34 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР, Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІП та Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати», у разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток. Компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податку й обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін у відсотках для визначення компенсації.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв*язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької і Луганської областей, а також платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014р. № 595, у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов*язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контороль органів державної влади.

У судовому засіданні апеляційного суду встановлено ,що Донецький державний університет управління з квітня 2014 року по 18 листопада 2014 року знаходився на непідконтрольній державі території, а відновив свою діяльність з 01 грудня 2014 року . Доручення до казначейської служби на виплату заборгованої заробітної плати позивачу не подавали, оскільки документація закладу залишилась на непідконтрольній території.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції в достатньому обсязі встановив обставини справи за позовними вимогами ОСОБА_1 в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації втрати частини доходів у зв*язку із затримкою їх виплати, відшкодування моральної шкоди, відповідні їм правовідносини, наданим доказам в наведеній частині дав належну оцінку.

Суд правильно застосував матеріальний закон, вимоги ст.ст. 212-214 ЦПК України, ухваливши на підставі зібраних доказів обґрунтоване рішення про стягнення заборгованості по заробітній платі в розмірі 4 743, 24 грн., яка утворилась в період фактичної роботи позивача у липні-серпні 2014 року.

Розглядаючи доводи апеляційної скарги , апеляційний суд вважає необхідним навести положення першого Протоколу (Париж, 20.03.1952р.) до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950), практику Європейського суду з прав людини у справах щодо захисту права власності, що є джерелом права в Україні та має застосовуватись органами державної влади, в тому числі і судами, яка в розгляді багатьох заяв ілюструє поняття право власності, захист майнового інтересу.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейським судом з прав людини (далі Суд, ЄСПЛ) у рішенні по справі «Сук проти України» («Suk v. Ukraine» заява 10972/05 від 10.03.2011р.), констатовано порушення статті Першого протоколу до Конвенції. Суд зауважив, що вимога заявника ґрунтувалась на чіткому положенні чинного на той час національного законодавства, відтак заявник міг вважатися таким, що мав обгрунтовані сподівання, якщо не право, отримати відповідну виплату. Однак, національні суди аргументували свої рішення тим, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» не передбачав видатків для виплат, передбачених Указом Президента України, і, відповідно, постановили, що заявник не мав права на такі виплати протягом відповідного періоду згідно із Законом України «Про бюджетну систему України». Відповідно до усталеної практики Суду державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов*язань, тому остаточна відмова національних органів у праві заявника на цю доплату за період, що розглядається, є свавільною і такою, що не грнутується на законі.

Аналогічні висновки містяться в рішенні ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява № 63134/00 від 08.11.2005р.) щодо порушення майнових прав заявника, які полягають у невиплаті надбавки до заробітної плати за виконання службових обов*язків.

У справі «Новоселецький проти України» (заява 47148/99 від 22.02.2005р.) ЄСПЛ наголошує, що у кожній справі, в якій йде мова про порушення вищезгаданого права, Суд повинен перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між загальною суспільною потребою та потребами збереження фундаментальних прав особи.

Якщо враховувати висновки ЄСПЛ у вищезгаданих справах, а також той факт, що з моменту відновлення роботи з грудня 2014 року підприємством не приймалися заходи по виплаті заборгованості ОСОБА_1 , то можна вважати непереконливими доводи апеляційної скарги відповідача, в тій частині, що усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду і посилання на незатвердження Верховною Радою, Урядом порядку виплати бюджетними організаціями боргів по заробітній платі за минулий час, а також посилання на відповіді Міністерства фінансів України та Міністерства соціальної політики України щодо відсутності підстав для виплати позивачу заборгованості по заробітній платі з мотивів початку збройного конфлікту на території м. Донецьк. Такі посилання відповідача , не можуть бути підставою для відмови позивачу в задоволенні її фундаментальних прав щодо оплати праці (лексикою ЄСПЛ: право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу N 1 (Broniowski v. Poland, N 31443/96), задекларованих в статті 1 Першого протоколу до Конвенції і гарантованих Конституцією України прав в ст. 22 (Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані), ст. 43 (Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом).

Оскільки відповідач порушив законодавство про оплату праці та не виплатив позивачу своєчасно належну їй заробітну плату за липень-серпень 2014року , то позивач відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» має право на компенсацію втрати частини заробітної плати, незалежно від її нарахування роботодавцем, в розмірі 257,35 грн., який за обсягом не спростований сторонами .

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції в частині наявності підстав для виплати позивачу вказаної суми.

Доводи апеляційної скарги у вищевказаній частині є безпідставними .

Рішення суду в частині відмови в задоволенні вимог про індексацію заробітної плати ніким із сторін не оскаржується, а тому у вказаній частині апеляційним судом законність та обгрунтованість рішення в цій частині не ревізується .

Апеляційний суд не погоджується із доводами відповідача на пропущення позивачем, яка звільнилась з підприємства 26 вересня 2016 року , тримісячного строку звернення до суду із вимогами про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв*язку з порушенням строків їх виплати, а також з вимогою про відшкодування моральної шкоди, з огляду на наступне.

Компенсація втрати частини доходів у зв*язку з порушенням строків їх виплати, про що просив позивач, є частиною заробітної плати додаткової заробітної плати, яка включає компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством (п. 2.2. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої Наказом Держкомстату України від 13.01.2004р. N 5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004р. за N 114/8713). Тому на ці вимоги не поширюються строки, відзначені у ч. 1 ст. 233 КЗпП України, на що в апеляційній скарзі посилається відповідач.

В даному випадку згідно із ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 1-18/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України визнано, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв*язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Рішенням Конституційного Суду України від 22.02.2012р. у справі № 4-рп/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 Кодексу законів про працю у взаємозв*язку з положеннями статей 117, 237-1цього кодексу вирішено розтлумачити: в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв*язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Враховуючи той факт, що станом на день ухвалення оскаржуваного рішення заборгованість по заробітній платі фактично позивачу не виплачена, то перебіг тримісячного строку на звернення до суду ОСОБА_1 із вимогами про відшкодування немайнової шкоди не розпочався.

Відтак, ствердження представника відповідача про сплив строку звернення позивача із зазначеними вимогами з правової точки зору є неслушними.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції врахував конкретні обставини справи, зокрема : характер порушення прав позивача, період виниклої заборгованості по заробітній платі, розмір заборгованості, що утворилася, істотність вимушених змін у її житті через тривалу невиплату заробітної плати та зусиль, вжитих для відновлення трудових прав, та прийшов до висновку, що достатньою і справедливою буде компенсація моральної шкоди в розмірі 500 грн.

У зменшеному розмірі присудженої немайнової шкоди апеляційний суд вбачає дотримання судом першої інстанції принципу справедливості, розумності та співмірності.

Підстав для скасування рішення в даній частині немає.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності висновків лікаря-психолога з визначенням факту отримання позивачем моральних страждань або акту відповідної експертизи не є слушними з огляду на безумовну триваючу змушену зміну звичного укладу життя позивача, яка не отримувала заробітної плати впродовж двох місяців поспіль і її вимоги не були задоволені роботодавцем в позасудовому порядку тривалий час .

Крім того ,відповідно до вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, до юридичних фактів, які має довести позивач, належить доведення факту завдання моральної шкоди та розміру шкоди.

Доведення цих обставин із боку позивача можливе на підставі доказів, перелічених у статті 57 ЦПК України. До таких доказів належить в тому числі й висновок експертизи, проте він не є як єдиним можливим і достатнім доказом спричинення шкоди, так і підставою визначення її розміру, оскільки згідно з частиною другою статті 212 ЦПК України жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленого значення.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач надала відповідні докази завдання їй шкоди, довела цими доказами певний її розмір і не просила суд про призначення відповідної судової психологічної експертизи, а тому суд першої інстанції не мав підстав для відмови в позові чи призначення експертизи з власної ініціативи, оскільки це не передбачено положеннями ЦПК України (зокрема статтями 10, 143 - 145), які мають суто змагальний характер доказування.

Відповідач, який не погоджувався з доводами позивача про розмір моральної шкоди, визначеної позивачем , відповідно до вимог статей 10, 60 ЦПК України не був позбавлений можливості заявити клопотання про призначення такої судової експертизи. Проте таким правом не скористався, а тому доводи апеляційного скарги щодо недоведеності факту спричинення моральної шкоди та її розміру є безпідставними, правильності висновків суду першої інстанції у вищенаведеній частині не спростовують .

Разом з тим, апеляційний суд не може погодитись із рішенням суду, в частині застосування ст. 117 КЗпП України та стягнення на користь позивача за рахунок відповідача середнього заробітку за весь час затримки у розрахунку при звільненні по день ухвалення рішення, у зв*язку з невиплатою ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі з вини роботодавця.

Суд першої інстанції посилався на роз*яснення у п. 20 постанови Пленуму Верховного суду України №13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», що сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Суд зазначив про відсутність підстав для зменшення нарахованого сукупного розміру середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні.

Як вбачається з матеріалів справи, Донецький державний університет управління з початком озброєного конфлікту на території держави України в період з липня 2014 року по 18 листопада 2014 року знаходився на тимчасово непідконтрольній України території.

За положеннями ст. 117 КЗпП України обов*язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов*язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов*язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов*язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.

Відповідно до статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб*єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб*єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об*єктивно унеможливлюють виконання зобов*язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов*язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Згідно листа Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 5 лютого 2015 року з 14 квітня 2014 року суб*єктами боротьби з тероризмом вживаються активні заходи з проведення АТО на території Донецької та Луганської областей. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» наказом Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» територія Донецької та Луганської областей з 07 квітня 2014 року визначена районом проведення АТО. Проведення АТО триває, рішення про її припинення до теперішнього часу не прийнято.

Відповідно до наданого суду апеляційної інстанції сертифіката Донецької торгово-промислової палати від 18 серпня 2016 року за № 6695 засвідчено настання для Донецького державного університету управління, місцезнаходження якого м. Донецьк, форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), зокрема: акти тероризму на території Донецької області, які унеможливили сплату податків і зборів у періоді з 01 липня 2014 року по 19 грудня 2014 року (а.с.93 ) .

На момент видачі сертифіката і до моменту вирішення справи судом на територорії міста Маріуполя, де відновив свою работу університет, і юридичного місцезнаходження відповідача м. Донецьк, триває антитерористична операція.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що затримка виплати належних позивачу сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, відбулася не з вини відповідача, бо належному виконанню роботодавцем своїх обов*язків у липні-серпні 2014 року перед звільненим працівником перешкоджали обставини непереборної сили, пов*язані з проведенням антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, настання яких для відповідача доведено у встановленому законом порядку. Тому підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку відсутні.

Зазначена правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України № 6-2159цс15 від 11.11.2015р., яка є обов*язковою для всіх судів, а також в постановах аналогічного змісті у справі № 6-364цс16 від 23.03.2016р., № 6-383цс16 від 11.05.2016р.

У зв*язку з цим рішення суду в порядку ст. 309 ЦПК України в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.09.2016 року по 23.06.2017 року в сумі 19 796 , 85 грн. підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у вказаній частині про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до Донецького державного університету управління про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 27.09.2016 року по день ухвалення рішення.

В решті рішення в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 307, 309,316 ЦПК України, апеляційний суд

В И Р І Ш И В :

Апеляційну скаргу Донецького державного університету управління задовольнити частково .

Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 червня 2017 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.09.2016 року по 23.06.2017 року в сумі 19 796,85 грн. скасувати .

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Донецького державного університету управління про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 27.09.2016 року по день ухвалення рішення відмовити .

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді: