Ухвала суду № 68415103, 10.08.2017, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/3682/17Головуючий у 1-й інстанції Сливка Л.М. Провадження № 22-ц/789/1016/17 Доповідач - Щавурська Н.Б.Категорія - 57

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 серпня 2017 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Щавурської Н.Б.

суддів - Фащевська Н. Є., Ходоровський М. В.,

при секретарі - Панькевич Т.І.

з участю сторін - представника позивача ДВНЗ "Тернопільський

державний медичний університетм.І.Я.Горбачевського

МОЗ України" Бориса Т.Т., представника відповідача

ОСОБА_3 - адвоката Мельника Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою Державного вищого навчального закладу "Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України" на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 липня 2017 року в справі за позовом Державного вищого навчального закладу "Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України" до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 11 липня 2017 року у задоволенні вказаного позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України" просить скасувати рішення суду, вважаючи його ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

В обгрунтування доводів апеляційної скарги посилається на безпідставне незастосування до спірних правовідносин вимог ч.3 ст.5 ЦК України, яка регулює питання дії актів цивільного законодавства у часі й передбачає, зокрема, застосування нового акту цивільного законодавства до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Разом з тим, оскільки цивільні відносини між сторонами у справі виникли раніше, то, на думку позивача, до них повинні застосовуватися, як положення ст.52 ЗУ "Про освіту" (чинної на момент їх виникнення), що передбачали відповідальність у вигляді відшкодування коштів за навчання у випадку невідпрацювання студентом трьох років за місцем направлення, так і Порядок працевлаштування випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений наказом МОЗ України № 367 від 25.12.1997 року (п.21), Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (п.14), затверджений постановою КМУ від 22.08.1996 року № 992, а також Указ Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» № 77/96 від 23.01.1996 року (п.2) із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 342/96 від 16.05.1996 року.

Такими, що не відповідають вимогам закону (ч.1 ст.8 ЦК України) вважає й висновки суду в частині відсутності правових підстав для відшкодування відповідачем вартості навчання у зв'язку з відсутністю відповідного Порядку визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування, що мав бути розробленим Мінфіном разом з Міносвіти, Мінекономрозвитку і Нацбанком на виконання п.4 постанови КМУ від 22.08.1996 року № 992, оскільки за умови відсутності відповідних норм права в ЦК України цивільні відносини регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У зв'язку з цим вважає, що до моменту розроблення законодавцем механізму вирішення питання щодо визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування, Університет при нарахуванні фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску повинен застосовувати аналогію закону - визначати вартість навчання, використовуючи дані бухгалтерської звітності Університету та чинні нормативно-правові акти, а саме: «Методику розрахунку орієнтовної середньої вартості підготовки одного кваліфікованого робітника, фахівця, аспіранта, докторанта», затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2013 № 346, «Нормативи чисельності студентів (курсантів), аспірантів (ад'юнктів), докторантів, здобувачів наукового ступеня кандидата наук, слухачів, інтернів, клінічних ординаторів на одну штатну посаду науково-педагогічного працівника у вищих навчальних закладах III і IV рівня акредитації та вищих навчальних закладах післядипломної освіти державної форми власності», затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 № 1134, наказ Міністерства освіти і науки України, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України від 23.07.2010 за № 736/902/758 «Про затвердження порядків надання платних послуг державними та комунальними навчальними закладами», що й було зроблено.

Окрім цього, на думку позивача, суд безпідставно не взяв до уваги умови укладеної між сторонами угоди, яка чітко передбачає відповідальність студента у вигляді відшкодування відповідно до державного або місцевого бюджетів вартості навчання в установленому порядку за відмову їхати за призначенням після закінчення навчання, до якої не було внесено будь-яких змін шляхом підписання додаткових угод і яка недійсною не визнавалася.

Такими, що не відповідають наявним у справі доказам вважає й висновки суду про відсутність відомостей, що відповідач відмовився їхати за призначенням, оскільки з листа Управління охорони здоров'я Житомирської обласної державної адміністрації № 2793-10 від 05.09.2016 та інформації Коростенської центральної міської лікарні № 428 від 24.02.2017 року вбачається, що після закінчення навчання в інтернатурі Відповідач не приступив до роботи за місцем призначення без поважних причин. Також, судом не враховано та не взято до уваги, що 13 лютого 2017 року Університетом надіслано Відповідачу вимогу про виконання зобов'язання (яка була подана до суду як додаток до позовної заяви та міститься в матеріалах справи), проте станом на день подання позовної заяви жодної письмової відповіді від Відповідача на адресу Університету не надходило.

У судовому засіданні представник позивача ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет ім.І.Я.Горбачевського МОЗ України" Борис Т.Т. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на доводи, викладені в ній.

Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Мельник Ю.О. апеляційної скарги не визнав, вважаючи ухвалене у справі рішення законним і обгрунтованим, таким, що скасуванню не підлягає з підстав, викладених у письмових запереченнях.

Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з урахуванням наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що норми законів, на які посилається позивач, як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, в зв'язку з чим у силу вимог ст.58 Конституції України відсутні правові підстави для відповідальності у вигляді відшкодування вартості навчання за відмову їхати за призначенням після закінчення такого, а також з відсутності в матеріалах справи доказів віщдмови відповідача їхати на навчання за місцем призначення.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, як таким, що відповідає вимогам закону й зроблений на підставі наявних у справі доказів.

Так, судом установлено, що 31 липня 2008 року ОСОБА_3 зараховано студентом першого курсу медичного факультету Тернопільського медуніверситету (а.с.10).

01 вересня 2008 року між Університетом та ОСОБА_3 укладено Угоду № 106 про підготовку фахівців з вищою освітою, згідно умов якої останній зобов'язався прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку (а.с.11).

16.01.2014 року комісією з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Університет в червні 2014 року постановлено направити ОСОБА_3 як молодого спеціаліста 2014 року на роботу в Коростенську центральну району лікарню Департаменту охорони здоров'я Житомирської обласної державної адміністрації на посаду лікаря - терапевта (а.с.14-18).

Із пропозицією щодо працевлаштування відповідач був ознайомлений 26.06.2014 року під розписку та згідний (а.с.24-25).

Направлення на роботу № 02010830/06 було вручено ОСОБА_3 особисто під розписку (а.с.26-29).

26 червня 2016 року на підставі результатів державних екзаменів і відповідно з рішенням Державної екзаменаційної комісії ОСОБА_3 присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом (а.с.30).

Наказом № 72 від 01 серпня 2014 року головного лікаря Коростенської центральної міської лікарні Житомирської області ОСОБА_3 був прийнятий на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності "Терапія" з 01 серпня 2014 року по 31 липня 2016 року (а.с.32).

Наказом № 67А від 31 липня 2016 року ОСОБА_3 звільнений із займаної посади лікаря-інтерна по закінченню заочного циклу з інтернатури (а.с.33).

Після закінчення навчання в інтернатурі в установлений строк - 01 серпня 2016 року відповідач не приступив до роботи за місцем направлення - у Коростенській центральній міській лікарні (а.с.34-35).

Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2014 року, зробленого позивачем, вартість навчання відповідача становила 76725,86 грн. (а.с.36).

Також, за період навчання в Університеті з вересня 2008 року по липень 2014 року ОСОБА_3 було нараховано та виплачено стипендію в розмірі 58740,89 грн. (а.с.37)

Загальна сума коштів, затрачених на навчання ОСОБА_3 за розрахунками позивача становить 135466,75 грн.

Згідно вимог ч.1 ст.8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч.2 ст.52 Закону України "Про освіту" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у зв'язку з закінченням навчання, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На виконання вимог ч.2 ст.52 ЗУ "Про освіту" прийнято Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ " 992 від 22.08.1996 року.

Виходячи із положень п.п.8, 14 Порядку випускник вищого навчального закладу зобов'язаний відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років, а в разі неприбуття за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його за ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання.

Обов'язок випускника відшкодувати до Державного бюджету повну вартість навчання встановлений також ст.2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», відповідно до якого особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації відпрацювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Законом України від 01.07.2014 року № 1556-УІІ "Про вищу освіту" частина 2 зі статті 52 ЗУ «Про освіту» виключена.

Також, постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 року № 216 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 року № 992» відмінена норма щодо обов'язковості відпрацювання в секторі економіки особами, які навчалися за рахунок державного бюджету, що містилась у п.8 Порядку Кабінету Міністрів України.

Крім цього, Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2017 року № 376 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України" визнано такими, що втратили чинність, постанови Кабінету Міністрів України згідно з переліком, а саме: Постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (ЗП України, 1996 р., № 17, ст.460); Постанови Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 р., № 216 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992 (офіційний вісник України, 2015 р., № 33, ст.965).

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Згідно вимог ч.2 ст.5 ЦК України та ст.58 Конституції України акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Отже, Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Таким чином, встановивши, що закон, який передбачав цивільно-правову відповідальність студента у вигляді відшкодування до державного або місцевого бюджетів вартості навчання за відмови відпрацювання за призначенням після закінчення навчання, в силу вимог ст.58 Конституції України втратив чинність, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, прийшов до вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги в частині незастосування судом першої інстанції до спірних правовідносин норм матеріального права, що на думку позивача, підлягали застосуванню, а саме - ч.3 ст.5 ЦК України, яка регулює питання дії актів цивільного законодавства в часі, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки не зважаючи на те, що новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності, оскільки Законом України "Про вищу освіту" від 01.07.2014 року скасовано цивільну відповідальність особи у вигляді відшкодування коштів за відмову відпрацювання трьох років за місцем направлення, то даний закон відповідно до ст.58 Конституції України, ч.2 ст.5 ЦК України, як такий, що має зворотню дію в часі підлягає застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами до його прийняття.

Крім цього, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що положення ст.52 ЗУ "Про освіту" (в редакції, що існувала на час укладення типової угоди з відповідачем) порушує норму конституційного права на вільний вибір місця роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги Тернопільського медуніверситету в частині незастосування до спірних правовідносин ст.2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», яка передбачала аналогічний обов'язок відшкодування вартості навчання за відмову відпрацювання не менше трьох років за місцем направлення, однак, яка не була скасована після вступу в дію нового ЗУ "Про вищу освіту", оскільки вищевказаний нормативний акт суперечить ст.58 Конституції України, що має найвищу юридичну силу, та ч.2 ст.5 ЦК України, який в силу вимог ч.2 ст.4 ЦК, є основним актом цивільного законодавства України.

Безпідставними, на думку колегії суддів, є доводи апеляційної скарги позивача в частині не врахування судом умов укладеного між сторонами договору, якими чітко передбачено відповідальність студента у вигляді відшкодування відповідно до державного або місцевого бюджетів вартості навчання в установленому порядку за відмову їхати за призначенням після закінчення навчання, до якого не було внесено будь-яких змін шляхом підписання додаткових угод і який недійсним не визнавався, і як наслідок - вимог закону, що передбачають презумпцію правомірності правочину, оскільки умовами укладеної між сторонами угоди відповідальність у вигляді відшкодування вартості навчання передбачено лише за відмову їхати за призначенням (а.с.11), а не за відпрацювання менше тьох років. Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи після отримання диплома спеціаліста у 2014 році ОСОБА_3 не відмовлявся їхати за місцем призначення, а саме - у Коростенську ЦРЛ, куди з 01.07.2014 року був прийнятий на роботу на посаду лікаря-інтерна строком на два роки й 31.07.2016 року був звільнений з займаної посади за закінченням заочного циклу інтернатури (а.с.16, 32-33).

З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення в даній справі, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, скасуванню з підстав, наведених у ній, не підлягає.

Керуючись ст.ст.305 ч.2, 307 ч.1 п.1, 308 ч.1; 313 ч.1, 314 ч.1 п.1, 315 ч.ч.1,2; 317 ч.1, 319 ч.1, 324 ч.1 п.1, 325 ч.1 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Державного вищого навчального закладу "Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України"- відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 липня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Н.Б. Щавурська

Судді : М.В. Ходоровський

Н.Є. Фащевська