Ухвала суду № 68410435, 22.08.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 234/18641/16-ц Номер провадження 22-ц/775/1314/2017

Єдиний унікальний номер 234/18641/16-ц Головуючий у 1 інстанції Михальченко А.О.

Номер провадження 22-ц/775/1314/2017 Доповідач Осипчук О.В.

Категорія 57

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2017 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого-судді Осипчук О.В.

суддів Мальованого Ю.М., Хейло Я.В.,

за участю секретаря Кіпрік Х.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Бахмут цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Український Бізнес Банк» про захист прав споживачів та визнання частково недійсним кредитного договору за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Український Бізнес Банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український Бізнес Банк» Білої Ірини Володимирівни на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 29 травня 2017 року, -

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 29 травня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Український Бізнес Банк» про захист прав споживачів та визнання частково недійсним кредитного договору задоволено. Визнано умову договору споживчого кредиту №КИПНФ47/1007448.1 від 11 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Український Бізнес Банк», щодо обов'язку позичальника сплачувати щомісячну комісію в розмірі 1050 грн., недійсною з моменту укладення договору. Стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у сумі 640 грн.

З вказаним рішенням ПАТ «Український Бізнес Банк», в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український Бізнес Банк» Білої Ірини Володимирівни, не погодилось та подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду від 29 травня 2017 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування скарги відповідач посилається на те, що укладенням договору сторони засвідчили, що в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх намірам. Крім цього, ОСОБА_1 підписаний кредитний договір №КИПНФ47/1007448.1 від 11 грудня 2012 року та Додаток №1 до даного кредитного договору, який містить графік погашення кредиту та оплати комісій, що свідчить про обізнаність позивача та згоду з умовами вищезазначеного кредитного договору. Суд не зважив на те, що при укладенні кредитного договору було дотримано вимог та загальних засад цивільного законодавства, передбачених ст. 3 ЦК України, а також вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлених ст. 203 ЦК України.

В апеляцйному суді представник позивача ОСОБА_4 заперечував проти скарги, просив рішення суду залишити без змін.

Представник відповідача до апеляційного суду не з'явився, від Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Укрбізнексбанк» Білої І.В. надійшло клопотання про розгляд справи у відсутність їх представника(а.с.116).

Відповідно до ч.2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Апеляційний суд вважає, що скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що між ПАТ «Український Бізнес Банк» та ОСОБА_1 11 грудня 2012 року було укладено кредитний договір №КИПНФ/1007448.1 на придбання житлової нерухомості, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 350 000 грн. на строк з 11 грудня 2012 року до 11 грудня 2027 року під 18,2% річних. Пунктом 4.3 кредитного договору передбачений обов'язок позичальника сплачувати банку щомісячно, не пізніше останнього числа поточного місяця комісію за супровід кредитного договору у розмірі 0,3% від суми кредиту, вказаної у п.1.2 договору без ПДВ, яка складає 1050 грн. (а.с.10-16).

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за супровід кредитного договору, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу, при цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Крім того, комісію банку за супроводження кредиту не можна вважати витратами позивача за оформлення кредиту, оскільки такі витрати передбачені кредитним договором.

Апеляційний суд вважає висновки суду першої інстанції законними і обгрунтованими.

Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки.

Цей договір відповідно до ст. 1055 ЦК України укладається у письмовій формі.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення статей 1046-1052 ЦК України.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 11 грудня 2012 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначається Законом України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ( в редакції на час укладання договору) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Пунктом «д» ч.2 цієї статті передбачено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.

Згідно частини 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

У розумінні ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» послуга означає діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

За положеннями ч.5 ст. 11, частин 1,2,5,7 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22,23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

При цьому Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному зверненні питання, виходив, зокрема, з такого.

3.1. Україна як соціальна, правова держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів (стаття 1, частина четверта статті 13, частини перша, четверта статті 42 Конституції України).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

3.3. Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права.

Так, у пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 9 квітня 1985 року N 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року N 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку ( прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Національний банк України в листі від 16.06.2007 року № 40-117/2093-6134 «Про окремі питання практичного застосування Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» звернув увагу на наступне.

При визначенні переліку супутніх послуг банки мають керуватися положеннями ч.1 ст. 509 ЦК України (відповідно до яких об'єктом зобов'язання є дії однієї сторони на користь другої), а також вимогами частини 17 статті 1 Закону, частини 5 статті 1 розділу 1 та статті 4 розділу ІІ Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». У зобов'язанні мають бути чітко визначені його суб'єкти та конкретизований його об'єкт. Відсутність або невизначеність (недостатня визначеність) зазначених елементів зобов'язання може бути підставою для оспорювання (або невизнання) факту виникнення зобов'язальних відносин. У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь якої послуги, споживач має право не тільки знати в деталях предмет задекларованої послуги, а також отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору.

З урахуванням вищезазначеного, до переліку супутніх послуг, які можуть бути надані споживачеві при наданні банком споживчого кредиту, зокрема можуть відноситися: відкриття поточного/карткового рахунку, здійснення розрахунково-касового обслуговування, забезпечення обслуговування кредитної заборгованості, що, наприклад, пов'язано з бажанням позичальника отрмимувати виписки за кредитним/картковим рахунком, здійснення валютно-обмінних операцій, надання консультаційних, у тому числі юридичних, послуг тощо.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про недійсність умови кредитного договору № КИПНФ47/1007448.1 від 11 грудня 2012 року, відповідно до якого позичальник сплачує Банку щомісячно комісію за супровід кредитного договору у розмірі 0,3% від суми кредиту, вказаної в п. 1.2. Договору, що складає 1050 грн.

В додатку № 2 до кредитного договору (а.с.14) приведено інформацію про умови кредитування і орієнтировну сукупну вартість кредиту, з якої вбачається, що до супутніх витрат позичальника віднесено комісію за супровід кредитного договору у сумі 1050 грн., щомісяця. При цьому, за касове обслуговування позивачем було сплачено разово комісію у сумі 3500 грн.( 1% від суми кредиту) у день видачі грошових коштів (п.4.3 договору), платежі за інші послуги банку (валютно-обмінні операції, юридичне оформлення тощо) не передбачені.

Таким чином, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за супровід кредиту, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу ОСОБА_1 При цьому банк нараховував, а позивач сплачував комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позичальника, що є незаконним, тому довід скарги про надання банком споживачеві повної інформації стосовно умов кредитування є безпідставним.

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України є обов'язком банку, відповідно, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія не є самостійною послугою, що підлягає сплаті позичальником. Крім того, оскільки відкриття та введення позичкового рахунку у зв'язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам самої кредитної установи (банку), то такі дії не є послугами, що надаються клієнту -позичальнику.

З огляду на наведені норми закону доводи апеляційної скарги про те, що підписанням кредитного договору ОСОБА_1 засвідчив свою обізнаність з запропонованими умовами банку щодо користування кредитними грошовими коштами, на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо кредитного договору та в подальшому виконував його умови до уваги не приймаються.

Посилання відповідача в скарзі на вимоги статей 3, 627,638 ЦК України, а також на те, що позичальник діяв на власний розсуд та усвідомлював значення своїх дій також не приймаються до уваги, оскільки згідно рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі - Кодекс).

Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Також безпідставним є заперечення відповідача на позовну заяву про те, що в разі незгоди з умовами кредитного договору ОСОБА_1 мав можливість, проте не скористався своїм правом, визначеним ч.6 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якого, споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин, оскільки згідно діючої на час укладення між сторонами кредитного договору редакції Закону України «Про захист прав споживачів» право відкликання згоди не застосовувалося щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою, а також споживчих кредитів на придбання житла.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи до уваги не приймаються, оскільки не спростовують висновків суду та не належать до тих підстав із якими процесуальне законодавство пов'язує можливість зміни або скасування оскаржуваного судового рішення, тому апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 307,308,313,315 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Український Бізнес Банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український Бізнес Банк» Білої Ірини Володимирівни відхилити.

Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 29 травня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий О.В.Осипчук

Судді: Ю.М.Мальований

Я.В.Хейло