Постанова № 68377942, 17.08.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" серпня 2017 р. Справа № 922/1618/17

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Барбашова С.В., суддя Істоміна О.А. , суддя Пелипенко Н.М.

секретар судового засідання Бєлкіна О.М.

за участю представників сторін:

позивача – ОСОБА_1 (довіреність № 10-622/д від 02.11.2016)

відповідача – ОСОБА_2 (довіреність № 007Др-26-1216 від 30.12.2016)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» в особі Нафтогазовидобувного управління «Охтирканафтогаз», м. Охтирка (вх. №2308 Х/3) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 у справі № 922/1618/17

за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» в особі нафтогазовидобувного управління «Охтирканафтогаз», м. Охтирка

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківгаз Збут», м. Харків

про спонукання укласти договір, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, Публічне акціонерне товариство «Укрнафта» в особі Нафтогазовидобувного управління «Охтирканафтогаз», звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківгаз Збут», в якій просив суд визнати укладеним з 01.04.2016 між ПАТ «Укрнафта» в особі НГВУ «Охтирканафтогаз» та ТОВ «Харківгаз Збут» Договір переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами для забезпечення потреб споживачів категорії промислових споживачів та інших суб'єктів господарювання на 2016-2017р. в редакції ПАТ «Укранафта». Судові витрати позивач просив покласти на відповідача.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 по справі № 922/1618/17 (суддя Жельне С.Ч.) в позові відмовлено повністю.

Позивач із даним рішенням суду першої інстанції не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування обставин, ненадання належної правової оцінки наявним у справі доказам, невідповідність висновків суду фактичним обставинам спору, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 по справі № 922/1618/17 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Крім того, позивач просить всі судові витрати, пов'язані із розглядом справи, покласти на відповідача.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на те, що при прийнятті оскаржуваного рішення господарським судом першої інстанції не враховано що внутрішньопромислові трубопроводи НГВУ «Охтирканафтогаз» ПАТ «Укрнафта» не є елементом газотранспортної системи й відповідно господарська діяльність підприємства за договорами з постачальниками природного газу здійснюється поза межами газотранспортної системи, положення законодавства, що визначають правові аспекти транспортування природного газу магістральними трубопроводами та розподільними трубопроводами газотранспортної системи до правовідносин між ПАТ «Укрнафта» в особі НГВУ «Охтирканафтогаз» та ліцензіатами не застосовуються. Це зокрема стосується норм Кодексу газотранспортної системи та норм Закону України «Про ринок природного газу» в частині надання послуг з транспортування газу оператором в межах газотранспортної системи.

Позивач зазначив, що відповідно до статті 1 Закону України «Про трубопровідний транспорт» промисловий трубопровід (немагістральний трубопровід в межах виробництва), яким підприємство переміщує природний газ, не є елементом газотранспортної системи, а відноситься до системи трубопровідного транспорту України й існує як елемент останньої. Згідно з частиною 1 статті 306 Господарського кодексу України транспортування продукції трубопроводами є окремим видом господарської діяльності, що регулюється зокрема нормами зазначеного Кодексу.

При цьому позивач зазначає, що господарським судом першої інстанції не враховано, що Постанова НКРЕКП від 12.01.2015 №9 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом» передбачає провадження господарської діяльності з постачання природного газу за регульованим тарифом при обов’язковому укладенні договорів (контрактів) купівлі-продажу природного газу з власниками газу, договорів на транспортування природного газу магістральними трубопроводами та/або договорів на розподіл природного газу (за умови, що газопостачальне та газорозподільне підприємство - окремі юридичні особи), а також договорів на постачання природного газу, укладені із споживачами, які знаходяться на території ліцензованої діяльності. Обов'язкові умови цих договорів установлені у типових договорах, затверджених в установленому законодавством України порядку (пункт 3.1.(3) розділ III Постанови НКРЕКП від 12.01.2015 №9). Водночас, пунктом 3.2. зазначеної постанови ліцензіат зобов'язаний укладати договори на купівлю-продаж природного газу, постачання природного газу та у передбачених законодавством випадках договори на транспортування та/або розподіл природного газу відповідно до типових договорів, затверджених в установленому законодавством України порядку, а також складати та підписувати разом із споживачами та/або газотранспортними/газорозподільними підприємствами акти про обсяги поставленого природного газу відповідно до укладених договорів.

Крім того, зважаючи на положення пункту 1.3. розділу І Постанови НКРЕКП від 12.01.2015 № 9, де зазначено, що Договір на постачання природного газу укладається відповідно до типового договору, затвердженого в установленому законодавством України порядку, а споживач зобов'язується сплачувати вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором, позивач вважає обов'язковим укладення договору на переміщення природного газу.

Також позивач зазначає, що господарським судом першої інстанції не прийнято до уваги той факти, що позивач, як надавав так і продовжує надавати відповідачеві послуги з переміщення природного газу, а останній продовжує приймати (отримувати) ці послуги.

Водночас, скаржник посилається на те, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що згідно постанови НКРЕКП від 30.09.2015 №2516 керівників газовидобувних підприємств, до яких зокрема, відноситься НГВУ «Охтирканафтогаз» ПАТ «Укрнафта», зобов’язано укладати договори на транспортування (переміщення) природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами. Зокрема, положеннями пунктів 19, 20 Алгоритму розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання постачальників природного газу, на яких покладені спеціальні обов'язки, затвердженому Постановою НКРЕКП від 30.09.2015 №2516 передбачено, що у випадку використання газопостачальним підприємством промислових трубопроводів газодобувних підприємств, з якими газопостачальним підприємством укладено відповідний договір, газопостачальне підприємство здійснює відповідний розрахунок нормативу перерахування коштів на поточні рахунки таких газодобувних підприємств з урахуванням визначених у договорах планових обсягів та плати за використання промислових трубопроводів за кожним газодобувним підприємством окремо. Своєчасність укладення відповідних договорів забезпечують керівники операторів газотранспортної та/або газорозподільних систем, газопостачальних підприємств, оптового продавця природного газу, а у випадку використання газопостачальними підприємствами промислових трубопроводів газодобувних підприємств - керівники газодобувних підприємств (пункт 29 Алгоритму розподілу коштів).

Наявний у справі лист НКРЕКП від 21.07.2016 № 7389/16.2.1/7-16 не носить обов’язкового характеру, а тому на думку позивача суд першої інстанції безпідставно на нього послався у своєму рішенні.

Разом з цим, позивач зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що згідно з пунктом 14 Постанови НКРЕКП від 30.09.2015 № 2516 газопостачальні підприємства зобов'язані надати до НКРЕКП копії діючих договорів з кожним учасником платіжно-розрахункових відносин, для яких будуть розраховуватися та встановлюватися нормативи перерахування коштів. У разі ненадання до НКРЕКП зазначених копій договорів нормативи перерахування коштів не встановлюються. У такому випадку нормативи перерахування коштів можуть бути встановлені лише після надання до НКРЕКП копій необхідних договорів. НКРЕКП не було включено підприємство НГВУ «Охтирканафтогаз» ПАТ «Укрнафта» до нормативів перерахування коштів з поточних рахунків і з спеціальним режимом використання не тому, що НГВУ «Охтирканафтогаз» не має на це правових підстав, а тому, що Регулятору газопостачальним підприємством ТОВ «Харківгаз збут» не було надано копії відповідних договорів. Як наслідок, НКРЕКП не було поінформовано про те, що ТОВ «Харківгаз збут» отримує послуги з переміщення газу від газовидобувного підприємства НГВУ «Охтирканафтогаз» ПАТ «Укрнафта» без існування відповідного договору.

Всі наведені доводи та надані на їх підтвердження докази позивач вважає достатніми для задоволення заявленого ним позову у даній справі та , відповідно, для скасування оскаржуваного ним рішення суду першої інстанції.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу (вх. № 8625 від 16.08.2017) проти її задоволення заперечує, з підстав, що зазначені у відзиві, зазначаючи, що оскаржуване рішення прийняте у повній відповідності з нормами матеріального та процесуального права. Відповідач стверджує, що законодавчі та підзаконні акти, на які посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, не містять таких норм, які б зобов'язували відповідача укласти спірний договір. Правові підстави для укладення договору, який є предметом даного судового розгляду, на думку відповідача відсутні.

Згідно з частиною першою статті 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених розділом ХІІ Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з частинами першою та другою статті 101 та пункту 7 частини другої статті 105 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. У постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши у судовому засіданні 17.08.2017 уповноважених представників позивача та відповідача, які підтримали свої правові позиції у справі, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» в особі Нафтогазовидобувного управління «Охтирканафтогаз», м. Охтирка (вх. №2308 Х/3) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 у справі № 922/1618/17 задоволенню не підлягає, з огляду на нижченаведене.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач 02.02.2017 супровідним листом за вих. № 24юр-01/582 рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення направив на адресу відповідача проект договору на переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами (далі - Договір), відповідно до якого позивач зобов’язується надати відповідачу послуги з переміщення внутрішньопромисловими трубопроводами природного газу, який постачається відповідачем для забезпечення потреб споживачів категорії промислових споживачів та інших суб’єктів господарювання, до пунктів призначення - газорозподільних станцій (ГРС), а відповідач зобов’язується внести плату за надані послуги з переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами в розмірі, у строки та порядку, які передбачені умовами даного договору.

Відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення, проект договору та супровідний лист № 24юр-01/582 від 02.02.2017 отримано відповідачем 09.02.2017 (том 1 аркуші справи 22-23).

В силу положень частини третьої та четвертої статті 181 Господарського кодексу України сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає, один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Матеріалами справи підтверджується, що 22.02.2017 позивачем отримано від відповідача лист № КНZ06-СЛ-1374-0217-0217 від 16.02.2017, в якому відповідач зазначив про те, що він не є замовником послуг по транспортуванню газу внутрішньопромисловими трубопроводами у НГВУ «Охтирканафтогаз» ПАТ «Укрнафта», а тому не має правових підстав для підписання надісланих проектів договорів на переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами. Цим листом відповідач повернув позивачеві не підписаний проект договору, зокрема на переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами для забезпечення потреб споживачів категорії промислових споживачів та інших суб’єктів господарювання на 2016-2017 роки.

Позивач вважає, що відповідач в порушення вимог чинного законодавства та постанови НКРЕКП від 12.01.2015 № 9, ухиляється від укладення відповідного договору та підписання актів прийому-передачі газу, укладення якого, на думку позивача, є обов’язковим, оскільки є необхідною складовою постачання природного газу споживачам, адже ПАТ «Укрнафта» в особі НГВУ «Охтирканафтогаз» є єдиною газотранспортною організацією, що надає послуги з переміщення природного газу до точки виходу до газорозподільної системи відповідача на певній частині території Харківської області власними мережами, що підтверджується Технічною угодою про умови приймання-передачі природного газу, укладеною між позивачем та ПАТ «Харківгаз» № 1/2012/ХТ від 24.12.2012.

Звертаючись до Господарського суду Харківської області із позовом про спонукання відповідача укласти вищезазначений договір позивач послався на те, що обов’язок відповідача з укладення спірного договору випливає з положень частини першої статті 306, статті 638 Цивільного кодексу України, частини третьої статті 179, частину першу статті 187 Господарського кодексу України, пунктами 27, 28 частини першої статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» та статтею 1 Закону України «Про трубопровідний транспорт», а також положення постанови НКРЕКП від 12.01.2015 № 9 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом».

Зокрема, згідно з пунктом 27 частини першої статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» постачальник природного газу суб’єкт господарювання, який на підставі ліцензії здійснює діяльність із постачання природного газу. Відповідно до пункту 28 вищезгаданої статті постачання природного газу господарська діяльність, що підлягає ліцензуванню і полягає в реалізації природного газу безпосередньо споживачам на підставі укладених з ними договорів; НКРЕКП (Регулятор на ринку природного газу) згідно з переліком ліцензіатів з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом, які є єдиними на зазначених територіях, відповідача визначено в якості єдиного постачальника природного газу для населення м. Харків та Харківської області. Вимоги провадження господарської діяльності з постачання природного газу за регульованим тарифом встановлені постановою НКРЕКП від 12.01.2015 року № 9 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом» передбачають, що провадження господарської діяльності з постачання природного газу за регульованим тарифом можливе при укладенні договорів (контрактів) купівлі-продажу природного газу з власниками газу, договори на транспортування природного газу магістральними трубопроводами та/або договори на розподіл природного газу (за умови, що газопостачальне та газорозподільне підприємство - окремі юридичні особи), а також договори на постачання природного газу, укладені із споживачами, які знаходяться на території ліцензованої діяльності. Обов’язкові умови цих договорів установлені у типових договорах, затверджених в установленому законодавством України порядку (пункт 3.1.(3) розділ III постанови НКРЕКП від 12.01.2015 № 9).

Відповідно до пункту 3.2 постанови НКРЕКП від 12.01.2015 № 9, ліцензіат зобов’язаний: 1) укладати договори на купівлю-продаж природного газу, постачання природного газу та у передбачених законодавством випадках договори на транспортування та/або розподіл природного газу відповідно до типових договорів, затверджених в установленому законодавством України порядку; 2) складати та підписувати разом із споживачами та/або газотранспортними/газорозподільними підприємствами акти про обсяги поставленого природного газу відповідно до укладених договорів.

Відповідно до пункту 13 Алгоритму розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання постачальників природного газу, на яких покладені спеціальні обов’язки (далі - Алгоритм), затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 № 2516, при розрахунку нормативів перерахування коштів застосовуються планові обсяги постачання природного газу за кожною категорією споживачів на відповідний розрахунковий період відповідно до умов укладених договорів із оптовим продавцем природного газу, операторами газотранспортної та газорозподільних систем, а у випадку використання газопостачальними підприємствами промислових трубопроводів газодобувних підприємств - згідно з умовами укладених договорів із відповідними газодобувними підприємствами.

Позивач зазначає, що пунктами 19, 20 Алгоритму визначено, що у випадку використання газопостачальним підприємством промислових трубопроводів газодобувних підприємств, з якими газопостачальним підприємством укладено відповідний договір, газопостачальне підприємство здійснює відповідний розрахунок нормативу перерахування коштів на поточні рахунки таких газодобувних підприємств з урахуванням визначених у договорах планових обсягів та плати за використання промислових трубопроводів за кожним газодобувним підприємством окремо. Згідно з пунктом 29 Алгоритму, своєчасність укладення відповідних договорів забезпечують керівники операторів газотранспортної та/або газорозподільних систем, газопостачальних підприємств, оптового продавця природного газу, а у випадку використання газопостачальними підприємствами промислових трубопроводів газодобувних підприємств - керівники газодобувних підприємств.

Крім того, позивач стверджує, що обов’язок для керівників операторів газотранспортної та/або газорозподільних систем, газопостачальних підприємств, оптового продавця природного газу та газодобувних підприємств укладати договори на транспортування (переміщення) природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами випливає з наведених положень Постанови НКРЕКП від 30.09.2015 за № 2516.

Позивач наголошує, що обов’язковість укладення між сторонами договору на переміщення природного газу внутрішньопромисловими газопроводами встановлена постановою Харківського апеляційного господарського суду від 06.12.2016 у справі № 917/1248/16 та постановою Вищого господарського суду України від 16.03.2017 у справі № 917/1248/16.

Зважаючи на наведене, позивач вважає, що відповідно до положень статей 179, 187 Господарського кодексу України наявні правові підстави для визнання укладеним в судовому порядку Договору на переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами для забезпечення потреб споживачів категорії промислових споживачів та інших суб’єктів господарювання на 2016-2017 роки в редакції ПАТ «Укрнафта», що і стало підставою для звернення до суду з позовом у даній справі.

Натомість, в обґрунтування своєї позиції щодо відсутності законних підстав для існування договірних відносин між сторонами відповідач зазначив, що положення статей 179, 187, 306 Господарського кодексу України, статей 627, 631, 638 Цивільного кодексу України, Закону України «Про ринок природного газу», Закону України «Про трубопровідний транспорт» та Постанови НКРЕКП від 21.01.2015 № 9 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом», на які посилається позивач, не містять вказівок, які б зобов’язували відповідача укласти спірний Договір. Відповідач вважає, що при регулюванні господарських взаємовідносин на ринку природного газу слід керуватися Законом України «Про ринок природного газу», Законом України «Про трубопровідний транспорт», Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2015 № 758 та Кодексом газотранспортних систем, затвердженим постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2493, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 06.11.2015 за № 1378/27823.

Також, на підтвердження відсутності правових підстав для укладення договору на переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами для забезпечення потреб споживачів категорії промислових споживачів та інших суб’єктів господарювання на 2016-2017 роки відповідач послався на те, що у ціні газу, за якою відповідач постачав природний газ промислових споживачів та інших суб’єктів господарювання до 31.03.2017 включно та у ціні газу, за якою відповідач постачає природний газ для вказаної категорії споживачів з 01 квітня 2017 року, відсутня така складова ціни як вартість переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами, котра може бути сплачена промисловими споживачами та іншими суб’єктами господарювання постачальнику природного газу, який, в свою чергу, зобов’язаний сплачувати її газовидобувним компаніям.

Приймаючи оскаржуване рішення про відмову в задоволенні заявленого позову господарський суд першої інстанції на підставі правового аналізу чинного законодавства та наявних у справі матеріалів встановив, що для існування договірних відносин між сторонами у справі щодо переміщення/транспортування природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами немає правових підстав, а запропоновані позивачем умови в проекті спірного Договору у певній частині суперечать чинному законодавству.

Викладені вище висновки господарського суду першої інстанції, на думку колегії суддів, повністю відповідають фактичним обставинам спору та матеріалам справи, їм надана правильна та належна правова оцінка, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування прийнятого у справі рішення, зважаючи на наступне.

У статті 19 Конституції України закріплено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Згідно положень статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України, однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Відповідно до статей 626, 627 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам за взаємною згодою визначати умови такого договору, змінювати ці умови також за взаємною згодою або утримуватись від пропозицій про їх зміну.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (статті 628, 629 Цивільного кодексу України).

Статтею 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до частини першої статті 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Частина перша статті 193 Господарського кодексу України визначає, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Господарське зобов’язання виникає, зокрема із господарського договору (стаття 174 Господарського кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 179 Господарського кодексу України, майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями.

Згідно частини третьої статті 179 Господарського кодексу України, укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Проте, приписи статей 179, 187, 306 Господарського кодексу України, статей 627, 631, 638 Цивільного кодексу України, Закону України «Про ринок природного газу», Закону України «Про трубопровідний транспорт» та Постанова НКРЕКП від 21.01.2015 № 9 «Про затвердження ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом», на яких ґрунтується правова позиція позивача, не містять положень щодо обов’язковості укладення відповідачем договору переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами для забезпечення потреб споживачів категорії промислових споживачів та інших суб'єктів господарювання.

Згідно з пунктом 27 частини першої статті 1 Закону України «Про ринок природного газу», що набрав чинності 01.10.2015, постачальник природного газу (далі - постачальник) суб’єкт господарювання, який на підставі ліцензії здійснює діяльність із постачання природного газу.

В даному випадку відповідач є суб’єктом господарювання, основним видом діяльності якого є діяльність з постачання природного газу.

Судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що відповідно до пункту 3 постанови НКРЕКП від 16.02.2017 № 201 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності на ринку природного газу» постанову Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 12.01.2015 № 9 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом», зареєстровану в Міністерстві юстиції України 16.03.2015 за № 289/26734, на яку посилається позивач у позові та в своїй апеляційній скарзі, скасовано.

Таким чином, з 26.03.2017 постанова НКРЕКП від 12.01.2015 № 9 є нечинною, а в Україні діють нові затверджені пунктом 1 постанови НКРЕКП від 16.02.2017 № 201 «Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з постачання природного газу», якими не передбачено обов’язку щодо провадження господарської діяльності з постачання природного газу при укладенні договорів на транспортування природного газу магістральними трубопроводами.

Колегія суддів вважає необхідним зазначити, що скасованою постановою НКРЕКП від 12.01.2015 № 9 також не було передбачено такого обов’язку, оскільки до 25.03.2017 ліцензіат був зобов’язаний укладати договори на купівлю-продаж природного газу, постачання природного газу та у передбачених законодавством випадках договори на транспортування та/або розподіл природного газу відповідно до типових договорів, затверджених в установленому законодавством України порядку, але спірний Договір до таких договорів не належить.

Крім того, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги безпідставні посилання скаржника на те, що обов’язок з укладення спірного Договору встановлено положеннями Алгоритму розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання постачальників природного газу, на яких покладені спеціальні обов'язки, затвердженим Постановою НКРЕКП від 30.09.2015 №2516, оскільки такий Алгоритм, як зазначено в його пункті 1, встановлює порядок розподілу уповноваженим банком коштів з поточних рахунків із спеціальним режимом використання постачальників природного газу, на яких покладені спеціальні обов’язки, а також механізм розрахунку зазначеними постачальниками нормативів перерахування коштів на поточні рахунки операторів газотранспортної та газорозподільних систем, газопостачальних підприємств та на поточні рахунки із спеціальним режимом використання оптових продавців.

Відтак, Алгоритм розподілу коштів, на який посилається скаржник, за своїм призначенням не є нормативно-правовим актом, який регулює питання обов’язковості укладення будь-яких договорів і таких положень взагалі не містить.

В пункті 29 Алгоритму розподілу коштів зазначено не про обов’язковість укладення певних договорів, а про уповноваження керівників операторів газотранспортної та/або газорозподільних систем, газопостачальних підприємств, оптового продавця природного газу на забезпечення своєчасності укладення відповідних договорів, без зазначення яких саме.

Водночас, слід зазначити, що постановою НКРЕКП від 30.09.2015 №2516 не затверджено типового договору, обов’язкового для укладання певними суб’єктами господарювання.

Крім цього, зазначений Алгоритм та постанова НКРЕКП від 30.09.2015 №2516 є підзаконними нормативно-правовими актами, в той час як відповідно до частини третьої статті 179 Господарського кодексу України обов’язковість укладення господарського договору повинна встановлюватися прямою вказівкою закону.

Застосування Алгоритму розподілу коштів можливе лише у разі існування договірних відносин, а тому посилання позивача на його положення є безпідставними.

Відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про ринок природного газу» оператор газотранспортної системи є юридичною особою, яка не є складовою вертикально інтегрованої організації і здійснює свою господарську діяльність незалежно від діяльності з видобутку, розподілу, постачання природного газу, діяльності оптових продавців. Оператор газотранспортної системи не може провадити діяльність з видобутку, розподілу або постачання природного газу.

Згідно статті 4 Закону України «Про ринок природного газу» державне регулювання, формування та реалізацію державної політики на ринку природного газу здійснює Регулятор - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Як вбачається з матеріалів справи, обґрунтовано встановлено судом першої інстанції та підтверджується в ході апеляційного розгляду справи, ПАТ «Укрнафта» є газовидобувним підприємством. Газопроводи Охтирського НГВУ відносяться до внутрішньопромислових трубопроводів, які є складовою частиною технологічного процесу видобутку вуглеводної сировини і не є відокремленим видом господарської діяльності, а тому переміщення внутрішньопромисловими трубопроводами (приєднаними мережами) не відноситься до виду господарської діяльності з транспортування природного газу і позивач не має жодних правових підстав стверджувати, що є єдиною газотранспортною організацією, що надає послуги з переміщення природного газу.

Вартість послуг ПАТ «Укрнафта» з переміщення/транспортування природного газу внутрішньопромисловими газопроводами не затверджується Регулятором ринку природного газу НКРЕКП.

Виходячи з наведеного є вірним висновок суду першої інстанції про те, що відповідач не має правових підстав здійснювати постачання природного газу споживачам з урахуванням вартості послуг з транспортування, що надаються ПАТ «Укрнафта» за тарифом на послуги з транспортування природного газу, установленим НКРЕКП для Оператора газотранспортної системи.

Оскільки ПАТ «Укрнафта» не є Оператором газотранспортної системи, тому застосування тарифу на транспортування природного газу магістральними трубопроводами, що затверджені для іншої юридичної особи - суб’єкта ринку природного газу (ПАТ «Укртрансгаз») до вартості послуг з внутрішньопромисловими мережами є неправомірним, про що обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, вирішуючи даний спір.

Матеріалами справи дійсно підтверджується, що між ПАТ «Укрнафта» в особі НВГУ «Охтирканафтогаз» та ПАТ «Харківгаз» укладена технічна угода про умови приймання-передачі природного газу від 24.12.2012 № 1/2012/ХТ (том 1 аркуші справи 66-72).

Проте наявність цієї угоди жодним чином не спростовує доводи відповідача у справі, оскільки її предметом є визначення порядку приймання-передачі природного газу НГВУ «Охтирканафтогаз» до газопроводів ПАТ «Харківгаз», а підставою укладення даної технічної угоди є постанова НКРЕ від 19.04.2012 року № 420, що втратила чинність на підставі Постанови НКРЕКП № 2494 від 30.09.2015. Наявність у справі підписаних актів приймання-передачі природного газу тільки підтверджує, що через ГРС, які зазначені у додатку 1 до Технічної угоди, здійснювалось приймання-передача природного газу, при цьому, для кого із суб’єктів ринку природного газу здійснюється приймання-передача газу, в технічній угоді не визначається. Відповідно до чинного законодавства України, а саме, Закону України «Про ринок природного газу», принципами функціонування ринку природного газу є вільна торгівля природним газом та рівність суб’єктів ринку природного газу незалежно від держави, згідно із законодавством якої вони створені, а також вільний вибір постачальника природного газу та інші.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» транспортування природного газу - господарська діяльність, що підлягає ліцензуванню і пов’язана з переміщенням природного газу газотранспортною системою з метою його доставки до іншої газотранспортної системи, газорозподільної системи, газосховища, установки LNG або доставки безпосередньо споживачам, але що не включає переміщення внутрішньопромисловими трубопроводами (приєднаними мережами) та постачання природного газу;

газотранспортна система - технологічний комплекс, до якого входить окремий магістральний газопровід з усіма об’єктами і спорудами, пов’язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька таких газопроводів, якими здійснюється транспортування природного газу від точки (точок) входу до точки (точок) виходу.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України Про трубопровідний транспорт:

- магістральний трубопровід - технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об’єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів;

- промислові трубопроводи (приєднані мережі) - всі інші немагістральні трубопроводи в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газорозподільні, водопроводні, теплопроводні, каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.

Регламентом функціонування газотранспортної системи України є Кодекс газотранспортної системи, затверджений постановою НКРЕКП від 30.09.2015 за № 2493. Кодекс також визначає правові, технічні, організаційні та економічні засади функціонування газотранспортної системи України (пункт 2 глави 1 розділу І Кодексу).

Відповідно до пункту 3 глави 3 розділу І Кодексу, експлуатацію газотранспортної системи здійснює виключено оператор газотранспортної системи.

Замовник послуг транспортування - юридична особа або фізична особа - підприємець, яка на підставі договору транспортування, укладеного з оператором газотранспортної системи, замовляє одну чи декілька складових послуг транспортування природного газу (замовлення розподілу потужності, замовлення транспортування природного газу, послуга балансування) пункт 2 глави 1 розділу І Кодексу.

Оператор газотранспортної системи здійснює надання послуг транспортування природного газу з моменту отримання природного газу в точці входу та до моменту передачі природного газу в точці виходу (пункт 7 глави 3 розділу І Кодексу).

Відповідно до пункту 43 статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» точка входу - визначена точка у газотранспортній системі, в якій природний газ надходить до газотранспортної системи від об’єктів, пов’язаних із видобутком природного газу, газосховища, установки LNG, а також від інших газотранспортних або газорозподільних систем.

Згідно з пунктом 42 статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» точка виходу - визначена точка у газотранспортній системі, в якій оператор газотранспортної системи доставляє природний газ, що знаходиться у газотранспортній системі, до іншої газотранспортної або газорозподільної системи, газосховища, установки LNG або споживача, приєднаного до газотранспортної системи, або до об’єкта, пов’язаного із видобутком природного газу.

Відповідно до наявних у справі копій договорів купівлі-продажу природного газу на 2016-2017 роки, укладених відповідачем з продавцем природного газу ТОВ «РГК Трейдінг» (том 1 аркуші справи 118-123), продавець передає газ у віртуальній точці в газотранспортній системі, в якій здійснюється передача газу. Право власності на природний газ переходить від продавця до ТОВ «Харківгаз збут» у віртуальній точці в газотранспортній системі, в якій здійснюється передача природного газу. Згідно умов цих договорів придбання/передача природного газу здійснюється у загальному потоці у точках входу/виходу в/з ГТС/ГРМ та підземних сховищах газу.

Як обґрунтовано зазначає відповідач, оскільки право власності на газ переходить від продавця до покупця у точках входу/виходу ГТС/ГРМ або у підземних сховищах газу, тому відсутня необхідність замовляти послугу з переміщення до пунктів призначення – ГРС, оскільки передача природного газу здійснюється продавцем саме на ГРС, і як, наслідок, відповідач, оплачує ціну природного газу в даному випадку з доставкою до ГРС. Виходячи із таких умов договорів купівлі-продажу природного газу, які укладені відповідачем з контрагентами, при переміщенні природного газу до ГРС природний газ не є власністю замовника, а тому замовляти послугу у позивача не має правових підстав. Для категорії споживачів, по яких отримано проект договору, відповідач є суб’єктом ринку природного газу зі спеціальними обов’язками і законних підстав для укладення договору і проведення оплат позивачеві немає.

У відповідності до пункту 5 розділу 1 глави І Кодексу газотранспортної системи віртуальна торгова точка (віртуальна точка, на якій відбувається передача природного газу) це точка входу/виходу в газотранспортній системі з невизначеним фізичним розташуванням, на якій здійснюються торгові та інші комерційні операції на ринку природного газу між оптовими продавцями та оптовими покупцями/постачальниками природного газу та відносно якої оператор газотранспортної системи здійснює адміністрування таких точок.

Враховуючи вищезазначене, а також те, що надання послуг ПАТ «Укрнафта» з транспортування природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами безпосередньо покупцям природного газу (замовникам послуг з транспортування), які придбавають природний газ для подальшої реалізації споживачам, суперечить чинному законодавству України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку що для існування договірних відносин між сторонами у справі щодо переміщення/транспортування природного газу внутрішньопромисловими газопроводами немає правових підстав.

Доводи відповідача щодо відсутності законних підстав для існування договірних відносин між постачальником газу та газовидобувною компанією підкріплено відповіддю регулятора ринку природного газу НКРЕКП, до якого звернувся відповідач із запитом щодо правомірності оплати постачальниками природного газу, в тому числі ТОВ «ХАРКІВГАЗ ЗБУТ», газовидобувним підприємствам вартості транспортування природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами, що знаходяться між газодобувною установкою та точкою їх підключення до газотранспортної чи газорозподільної системи та чи зобов’язані учасники ринку природного газу укладати/продовжувати дію договорів на транспортування видобутого природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами.

Так, на запит ТОВ «ХАРКІВГАЗ ЗБУТ» Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг надано роз’яснення (лист від 21.07.2016 № 7389/16.2.1/7-16; том 1 аркуші справи 91-92), в якому зазначено, що газопроводи газовидобувного підприємств відносяться до внутрішньопромислових трубопроводів, які є складовою частиною технологічного процесу видобутку природного газу і не є відокремленим видом господарської діяльності. Вартість переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами має відноситись на собівартість видобутку природного газу і враховуватися у ціні природного газу власного видобутку. Повна собівартість видобутого природного газу формується з урахуванням витрат, зокрема, пов’язаних з операційною діяльністю по видобутку природного газу ,у тому числі – витрат на утримання та обслуговування внутрішньопромислових трубопроводів. Таким чином, вартість переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами не входить до вартості послуг, які сплачує споживач за транспортування природного газу.

Колегія суддів вважає, що хоча зазначений лист має інформативний характер і не є обов’язковим до виконання, проте повністю підтверджує правову позицію відповідача у справі, а зазначена в цьому листі інформація жодним чином позивачем не спростована.

Також, як правомірно зазначив господарський суд першої інстанції, запропоновані позивачем в проекті договору умови не узгоджуються з вимогами чинного законодавства.

Згідно пункту 1.3 проекту договору, що є предметом спору, споживач замовника - це юридична або фізична особа-підприємець, якій замовник надає послугу з постачання природного газу на підставі відповідного договору, а у пункті 2.1 запропонованого проекту договору виконавець зобов’язується надати замовнику послуги з переміщення внутрішньопромисловими трубопроводами природного газу вже для забезпечення потреб споживачів категорії населення та релігійних організацій (далі - споживачів) до пунктів призначення - газорозподільних станцій (далі - ГРС), а замовник зобов’язується внести плату за надані послуги з переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами в розмірі, у строки та порядку, які передбачені умовами даного договору. Пунктом 2.5 проекту договору передбачається, що виконавець здійснює переміщення газу замовника на території України до ГРС, де передає його в загальному потоці в газорозподільні мережі.

Однак, як було зазначено вище, при переміщенні природного газу від продавця до газорозподільної станції природний газ не є власністю замовника, в зв’язку з чим необхідність замовлення послуги з переміщення газу до пунктів призначення ГРС у відповідача відсутня.

Відповідно до пунктів 6.1, 6.2, 6.6. додатку проекту договору, вартість послуг/тариф на переміщення прирівнюється до тарифу, встановленого постановою НКРЕКП № 2259 від 15.12.2016 «Про внесення змін додатка до постанови НКРЕКП від 29.12.2015 № 3159». Однак зі змісту вказаної постанови НКРЕКП, вбачається, що викладений у новій редакції додаток містить тарифи на транспортування природного газу магістральними трубопроводами для ПАТ «Укртрансгаз» відповідно до ліцензованої діяльності газорозподільних підприємств.

Згідно статті 4 Закону України «Про ринок природного газу» державне регулювання, формування та реалізацію державної політики на ринку природного газу здійснює Регулятор - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Вартість послуг ПАТ «Укрнафта» з переміщення/транспортування природного газу внутрішньопромисловими газопроводами не затверджується Регулятором ринку природного газу НКРЕКП, а тому відповідач не має правових підстав здійснювати постачання природного газу споживачам з урахуванням вартості послуг з транспортування, що надаються ПАТ «Укрнафта», за тарифом на послуги з транспортування природного газу, установленим НКРЕКП для Оператора газотранспортної системи.

Наведеним у повній мірі підтверджується обґрунтованість висновку суду першої інстанції щодо неправомірності застосування позивачем тарифу на транспортування природного газу магістральними трубопроводами, які затверджені для іншої юридичної особи - суб’єкта ринку природного газу ПАТ «Укртрансгаз» до вартості послуг з внутрішньопромисловими мережами, оскільки ПАТ «Укрнафта» не є Оператором ГТС.

Згідно з частиною другою статті 187 Господарського кодексу України день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Згідно з частиною третьою статті 84 Господарського процесуального кодексу України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Зазначені норми не суперечать одна одній, оскільки суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов'язані укласти договір, але одна із сторін ухилилася від цього (пункт 36 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»), тому в резолютивній частині рішення, яким задовольняється позов про спонукання укласти договір слід вказувати на те, що спірний договір є укладеним.

Підсумовуючи вищенаведене, а також те, що надання послуг ПАТ «Укрнафта» з транспортування природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами безпосередньо покупцям природного газу (замовникам послуг з транспортування), які придбавають природний газ для подальшої реалізації споживачам, є таким, що суперечить чинному законодавству України, колегія суддів апеляційної інстанції повністю погоджуючись із висновками місцевого господарського суду, не знаходить жодних правових підстав для існування договірних відносин між сторонами у справі щодо переміщення/транспортування природного газу внутрішньопромисловими газопроводами.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 34 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, обов’язковість доказування та подання належних та допустимих доказів розподіляється між сторонами.

Позивачем не підтверджено існування правових підстав для спонукання відповідача укласти з ним Договір переміщення природного газу внутрішньопромисловими трубопроводами для забезпечення потреб споживачів категорії промислових споживачів та інших суб'єктів господарювання на 2016-2017 роки в редакції ПАТ «Укранафта», як і не доведено порушення його прав та законних інтересів відповідачем, а тому підстави для задоволення заявленого у даній справі позову відсутні.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на наведене апеляційна скарга позивача є безпідставною та не спростовує висновків Господарського суду Харківської області у даній справі по суті спору, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Рішення місцевого господарського суду у даній справі є законним та обґрунтованим, прийнятим при всебічному з'ясуванні всіх суттєвих обставин справи та оцінки доказів, що мають юридичне значення для її розгляду і правильного вирішення спору по суті, а тому залишається без змін.

На підставі викладеного та керуючись статтями 32, 33, 34, 43, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтями 105, 110 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» в особі Нафтогазовидобувного управління «Охтирканафтогаз», м. Охтирка залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 у справі № 922/1618/17 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Барбашова С.В.

Суддя Істоміна О.А.

Суддя Пелипенко Н.М.