Рішення № 68374615, 08.08.2017, Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 183/3410/16

№ 2/183/235/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 серпня 2017 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області, у складі:

головуючої судді Сороки О.В.,

секретаря Демяненка Р.К.,

за участю позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Новомосковського міськрайонного суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, Орлівщинської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області про визнання недійсним договору купівлі-продажу та державного акту,-

в с т а н о в и в :

13.06.2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5, Орлівщинської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області, в якому просить визнати недійним договір купівлі-продажу нерухомості № 000151 від 26.04.1999 року, який був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, посвідчений Новомосковською товарною біржею, а також визнати недійсним та скасувати державний акт на право приватної власності на землю від 23.09.1999 року, виданий на імя ОСОБА_3 Орлівщинською сільською радою.

В обґрунтування свого позову ОСОБА_1 зазначає, що він є власником земельної ділянки по вул.Крива, 3 в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області. Його права, як власника земельної ділянки, порушуються з боку ОСОБА_3, який не визнає його прав, у звязку чим він вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав власника. При цьому позивач посилається на те, що договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку по вул.Крива, 1 (1-а), не був нотаріально посвідчений просить визнати його недійсним та визнати недійсним та скасувати державний акт, виданий на підставі цього договору.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що являється власником двох земельних ділянок по вул.Крива в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області, а саме земельної ділянки кадастровий номер 1223285000:02:020:0012, площею 0,23 га та земельної ділянки кадастровий номер 1223285000:02:017:0221, площею 0,15 га.

29 травня 2015 року державним кадастровим реєстратором управління Держземагенства у Новомосковському районі Дніпропетровської області було прийняте рішення № РВ-1200209112015 про відмову ОСОБА_3 у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, у звязку з перетином його земельної ділянки з земельною ділянкою позивача № 1223285000:02:020:0012 (площа співпадає на 19,1542%).

В липні 2015 року відповідач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому просить скасувати рішення Орлівщинської сільської ради від 04 жовтня 2013 року № 8-30/VI та державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, видану на імя позивача, посилаючись на те, що належна позивачу земельна ділянка кадастровий номер 1223285000:02:020:0012, площею 0,23 га частково перетинається з земельною ділянкою ОСОБА_3, площею 0,1425 га, розташована по вул.Крива, 1-а в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області.

Таким чином, в результаті прийняття рішення № РВ-1200209112015 від 29 травня 2015 року державним кадастровим реєстратором управління Держземагенства у Новомосковському районі Дніпропетровської області та подачею позову ОСОБА_3 оспорюється право власності позивача на його земельну ділянку № 1223285000:02:020:0012. Зазначені обставини змусили позивача звернутися до суду за захистом свого права на підставі ст. 152 ЗК України, ст.ст. 386, 391 ЦК України.

Так на підтвердження права власності на земельну ділянку, площею 0,1425 га, що розташована по вул.Крива, 1-а в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області, ОСОБА_3 посилається на Державний акт від 23 квітня 1999 року, виданий на підставі договору купівлі-продажу нерухомості № 000151 між ОСОБА_6, як продавцем та ОСОБА_3, як покупцем. Зазначений договір був укладений на Новомосковській товарній біржі, нотаріально не посвідчувався, що суперечить вимогам ст. 18 ЗК України, в редакції 1990 року. А тому відповідно до вимог ст. 47 ЦК України в редакції 1963 року, та ст. 114 ЗК України, в редакції 1990 року тягне за собою недійсність договору.

Крім того, ОСОБА_3 в березні 2016 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 (справа № 183/1102/16), в якому просив визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки по вул.Крива в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області за № 000151 від 26 квітня 1999 року між ОСОБА_6, як продавцем та ОСОБА_3, як покупцем дійсним.

Підставою видачі державного акту на землю від 23 вересня 1999 року на імя ОСОБА_3 була саме біржова угода, яка є недійсною, а тому і державний акт на землю також повинен бути визнаний недійсним.

Крім того, зміст державного акту від 23 вересня 1999 року не відповідає змісту договору, на підставі якого він виданий, а саме в договорі зазначено площу земельної ділянки 1428 кв.м., а в державному акті 0,1425; в договорі зазначено, що земельна ділянка розташована за адресою: вул.Крива, 1, а в державному акті вул.Крива, 1-а. А тому, на думку позивача, повинен і з цих підстав бути визнаний недійсним.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2016 року у цивільній справі № 2-4149/07 встановлено, що визначений спір (предметом спору була земельна ділянка площею 0,1425 га по вул.Крива в с.Орлівщина) зачипає права та інтереси ОСОБА_1

В судовому засіданні позивач в повному обсязі підтримав свої позовні вимоги та, посилаючись на ті ж підстави, просив суд задовольнити його в повному обсязі. Також позивачем зазначено, що на його думку, його позовні вимоги повинні бути викладені саме в такому вигляді, а щодо призначення геодезичної експертизи, то зазначив, що в іншому провадженні така експертиза вже призначена,однак ОСОБА_3 не надано жодних документів. А тому вважає, що справа містить достатньо доказів, про його порушене право.

Представник позивача також, посилаючись на ті ж підстави, просив суд задовольнити позов позивача в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 позовні вимоги позивача не визнав та просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. При цьому представник позивача надав пояснення про те, що дійсно на сьогоднішній день в провадженні Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області перебувають справи, на які в своєму позові посилається позивач. Однак вважає, що ОСОБА_3 не порушені права та інтереси позивача, тому як надана позивачем фотокопія рішення Держземкадастру долучалася ОСОБА_3 у іншій справі, а тому є неналежним доказом, а враховуючи, що ухвалою суду від 05 вересня 2016 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі встановлено, що відсутній матеріально-правовий зв'язок між цією справою та справою за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 за № 183/1102/16 та преюдиціального значення тієї справи для розгляду справи за № 183/3410/16. Представник відповідача вважає, що позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів щодо порушеного права на належну йому земельну ділянку, що є підставою для відмови в позові. Крім того, ОСОБА_3 в своєму позові до ОСОБА_1 просить скасувати державний акт на право приватної власності стосовно земельної ділянки по вул.Крива, 1, яка не належить ОСОБА_1, тому як ОСОБА_1 належать земельні ділянки по вул.Крива, 3. У позивача виникло право власності на земельні ділянки по вул.Крива, 3 в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області на 15 років пізніше, ніж у ОСОБА_3 за державним актом по вул.Крива, 1 в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області, а тому є всі підстави вважати, що саме при землевідведенні у власність позивача земельної ділянки у 2014 році допущені порушення, які призвели до перетину його земельної ділянки із земельною ділянкою ОСОБА_3 на 19,15%. Таким чином, представник відповідача вважає, що позивач, який не є стороною в оспорюваному договорі купівлі-продажу № 000151 від 26 квітня 1999 року, не має будь-яких прав чи законних інтересів щодо предмету договору, у нього відсутнє порушене право, що підлягає захисту в судовому порядку, а обраний спосіб захисту не передбачений, на його думку, ст. 16 ЦК України, не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим порушенням. Крім цього позивач звернувся до суду з позовом за спливом строку позовної давності. А за змістом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна.

Суд, заслухавши осіб, що беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи в їх сукупності, приходить до наступних висновків, а саме:

Позивач ОСОБА_1 є власником земельних ділянок, розташованих за адресою: вул.Крива, 3 в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області:

-кадастровий номер 1223285000:02:017:0221, площею 0,15 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); на підставі договору купівлі-продажу від 16 вересня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО ОСОБА_8;

-кадастровий номер 1223285000:02:020:0012, площею 0,23 га, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства; на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, № 25089265, виданого 02 серпня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Новомосковського МРУЮ Дніпропетровської області ОСОБА_9 (а.с. 6-8, 68-69).

Відповідач ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, площею 0,1425 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, за адресою: вул.Крива, 1А в с.Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області, на підставі державного акту на право приватної власності серії ІІ-ДП № 063617 виданого 23 вересня 1999 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 13204 (а.с. 14).

Фотокопією рішення № РВ-1200209112015 державного кадастрового реєстратора Відділу у Новомосковському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області відповідачу ОСОБА_3 відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру з підстав перетину його ділянок з ділянкою 1223285000:02:020:0012 (площа співпадає на 19,1542%) (а.с. 104). Посилання представника ОСОБА_3 на те, що фотокопія рішення є неналежним доказом, не може бути прийнята судом до уваги, тому як цей факт визнається стороною відповідача ОСОБА_3, крім того, в своїх неодноразових письмових запереченнях посилається також на наявність цього факту, а відділ у Новомосковському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області підтвердив наявність такої відмови.

В провадженні Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області перебуває справа № 183/4590/15 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про захист порушеного права на реєстрацію земельної ділянки, якою ОСОБА_3 володіє на підставі державного акту на землю від 23.09.1999 року; а при відведенні земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення сільського господарства у 2014 році були допущені порушення, що привели до перетину ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 Посилання представника ОСОБА_3 на те, що фотокопія позову та ухвали про відкриття провадження є неналежним доказом, не може бути прийнята судом до уваги, тому як цей факт визнається стороною відповідача ОСОБА_3, відомості підветрджуються офіційним веб-сайтом Судова влад. Представник відповідача в своїх неодноразових письмових запереченнях посилається також на наявність цього факту.

Відповідно до ч. 2ст. 57 ЦПК України, докази встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

А згідно вимог ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Аналізуючи вищенаведене, суд приходить до переконання, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 існує спір, щодо меж земельних ділянок, що їм належать, а саме щодо їх перетину.

Однак, відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що неодноразово розяснювалося сторонам у справі в ході судового розгляду. Справа досить тривалий час знаходиться в суді, сторонам розяснювалися, крім іншого, вимоги ст. 143 ЦПК України, сторонами подавалися докази.

Усе вищенаведене не може свідчити про наявність у позивача порушеного права, а саме, що ОСОБА_3 порушене його право на земельну ділянку, тому як відповідне дослідження земельних ділянок спеціалістами в області геодезії не проводилося.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в зясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

При цьому слід виходити з положень ст. 11 ЦК про підстави виникнення цивільних прав і цивільних обовязків. Відповідно до них цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обовязки. Підставами виникнення цивільних прав та обовязків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є обєкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення докористування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом обєктивного і прямо не опосередкований у субєктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним обєктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, субєктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно зі ст. 15 ЦПК України загальні суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Ст. 3 ЦПК передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (ст. 4 ЦПК).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).

ЦК та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. Наприклад, земельне законодавство регулює відносини, у тому числі й цивільні, обєктом яких є земля; сімейне законодавство містить норми щодо захисту цивільних прав, повязаних з сімейними відносинами, тощо. З урахуванням наведеного суд під час розгляду і вирішенні цивільної справи визначає спосіб захисту виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що обумовлюють виникнення цих правовідносин та цього спору.

У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший,ніж визначений ст. 16 ЦК України, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Одночасно можуть застосовуватися положення ст. 16 ЦК України і положення спеціальної норми щодо способу захисту у випадках, коли ці способи тотожні й на них поширюється дія ЦК.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Відповідно до вимог ст.ст. 18, 114 ЗК України, в редакції 1990 , на які посилається позивач, як на підставу своїх позовних вимог придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку. Договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про оплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі державного акта на право власності. Купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсними. А згідно ст. 47 ЦК України, в редакції 1963 року нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Рішенням Орлівщинської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області за № 8-30/VI від 04 жовтня 2013 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0, 23га; а рішенням Орлівщинської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області за № 43-35/VI від 11 липня 2014 року ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0, 23га кадастровий номер 1223285000:02:020:0012.

Таким чином, на час укладання оспорюваного договору купівлі-продажу від 26 квітня 1999 року ОСОБА_10 не був а ні стороною в договорі, а ні особою, права та інтереси якої могла б зачіпати ця угода. А тому вимоги позивача про визнання договору купівлі-продажу недійсним є необґрунтованими в цій частині.

Вимоги позивача щодо недійсності державного акту на землю від 23 вересня 1999 року, є похідними від вимог щодо недійсності договору купівлі-продажу від 26 квітня 1999 року, на підставі якого був виданий цей деравний жакт, а тому вимоги в цій частині також є необґрунтованими.

Оцінюючи позицію позивача про те, що державний акт складений в порушення Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації та зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею та договорів оренди землі, слід звернути увагу на наступне.

Рішенням Європейського Суду з прав людини від 26.03.2013 у справі «Рисовський проти України» Європейський Суд зауважив, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (PincovaandPinc v. theCzechRepublic), заява №36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Отож, державні органи, які не впроваджують або недотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п.74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (PincovaandPinc v. theCzechRepublic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, п.67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (PincovaandPinc v. theCzechRepublic), п.53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (ToscutaandOthers v. Romania), п.38).

Стосовно розглядуваних правовідносин позиція Європейського Суду з прав людини є однозначною. Так, у численних рішеннях, зокрема, рішенні від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства» (Stretch v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що позбавлення права на майно громадянина лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, є непропорційним втручанням у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Оцінюючи позицію відповідача щодо застосування позовної давності, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до вимог ст.ст. 75, 76, 80 УК України, в редакції 1960 року позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. А перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Позивач та його представник посилаються на те, що позивач дізнався про своє порушене право після подачі ОСОБА_3 в липні 2015 року до нього позову. Оскільки в судовому засіданні не встановлено порушення прав позивача, то посилання представника відповідача на застосування строку позовної давності у даному випадку не можуть бути взяті до уваги.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 3, 5-8, 10-11, 27, 31, 57-61, 88, 157, 169, 212-215 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Від мовити ОСОБА_1 у задоволенні його позову до ОСОБА_3, ОСОБА_6, Орлівщинської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області про визнання недійсним договору купівлі-продажу та державного акту.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Дніпропетровської області через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя О.В.Сорока