Рішення № 68367391, 15.08.2017, Апеляційний суд Волинської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Карпук А.К. ,

суддів - Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І.

секретар Галицька І.П.

з участю позивача ОСОБА_2,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Волинській області про визнання наказу незаконним та поновлення на роботі за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29 червня 2017 року,

встановила:

Позивач ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Волинській області про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Покликалася на те, що з 1991 року працювала в МРЕВ ДАІ Ковельського МРВВС. У зв»язку із зміною підпорядкованості та зміною організаційних форм неодноразово переводилась на посади у новостворені установи.

Передостаннім місцем роботи була посада фахівця центру з надання послуг, пов»язаних з використанням автотранспортних засобів із обслуговування м. Ковель, Ковельського, Турійського, Старовижівського, Маневицького, Любомльського районів, яка відносилася до посади державного службовця і на яку була прийнята після проходження конкурсу.

06.11.2015 року її було звільнено з посади у зв»язку з скороченням штату працівників.

Після цього, 22.12.2016 року між нею і новоствореним ОСОБА_4 сервісним центром МВС у Волинській області було укладено строковий трудовий договір, згідно з умовами якого її прийнято на посаду провідного консультанта-адміністратора Територіального сервісного центру 0742 у м. Ковель, на строк з 29.12.2016 по 31.12.2016 року. У наступному строкові договори неодноразово переукладались, останній з них укладений на період з 03.05.2017 року по 31.05.2017 року. Оскільки виконувала роботу постійну, посада передбачена штатним розписом, вважала себе працівником, з яким укладено трудовий договір на невизначений строк. Разом з тим 30.05.2017 року подала роботодавцю заяву про бажання продовжувати роботу, 01.06.2017 року з»явилась на роботу, приступила до виконання своїх посадових обов»язків.

У другій половині дня 01.06.2017 року її було ознайомлено з наказом від 29.05.2017 року про звільнення з посади у зв»язку з закінченням строку трудового договору.

Вважає, що відповідачем при її звільненні порушено вимоги ст. 39-1 КЗпП України, та гарантоване Законами України право на працю, тому просила визнати незаконними наказ про її звільнення, поновити її на роботі. Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, просила стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду від 29.06.2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідач правомірно звільнив позивача з посади у зв»язку із закінченням строку трудового договору, який був укладений між сторонами, рішень щодо продовження його дії не приймалось, укладення строкового договору відповідало волі позивача, неодноразове укладення з позивачем строкового договору не суперечить закону.

Однак такого висновку суд дійшов без повного з»ясування усіх обставин справи, тому він є помилковим.

З наявної у матеріалах справи трудової книжки ОСОБА_2 вбачається, що позивач з 1991 року працювала у системі МВС у Волинські області на різних посадах.

28.12.2016 року у зв»язку з скороченням штату звільнена з посади провідного спеціаліста-адміністратора ОСОБА_4 сервісного центру МВС у Волинській області, яку вона займала на підставі конкурсного відбору, як державний службовець (а.с.43, 44).

Після цього, 22.12.2016 року між нею та відповідачем ОСОБА_4 сервісним центром МВС у Волинській області укладено строковий договір, згідно з яким її прийнято на посаду провідного консультанта – адміністратора на період з 29.12.2016 року по 31.12.2016 року(а.с.5-7).

У подальшому з ОСОБА_2 неодноразово укладались строкові трудові договори, відповідно до яких вона працювала на цій посаді. Зокрема, це договір від 03.01.2017 року строком дії з 03.01.2017 по 31.03.2017 року, договір від 30.03.2017 року на період дії з 01.04.2017 по 29.04.2017 року, договір від 27.04.2017 року на період дії з 03.05.2017 року по 31.05.2017 року(а.с. 8-16).

Апеляційним судом встановлено, що позивач працювала провідним консультантом-адміністратором територіального сервісного центру 0742 УМВС у Волинській області, який є структурним підрозділом ОСОБА_4 сервісного центру МВС у Волинській області і це підтверджується наказами ОСОБА_4 сервісного центру МВС у Волинській області № 172о/с від 22.12.2006 року, № 20о/с від 03.01.2017 року, № 38о/с від 30.03.2017 року № 40о/с від 30.03.2017 року, № 59/о/с від 27.04.2017 року, зазначена посада на даний час не відноситься до посади державного службовця.(а.с.49, 51, 53, 55).

Таким чином, після звільнення ОСОБА_2 з 28.12.2016 року з посади провідного консультанта-адміністратора територіального сервісного центру МВС у Волинській області у зв»язку з скороченням штатів, починаючи з 29.12.2016 року її неодноразово приймали на роботу у цю ж саму установу на цю ж посаду на підставі строкових трудових договорів, у той час, як у територіальному сервісному центрі № 0742 штатним розписом у період з грудня 2016 року по червень 2017 року передбачено 6 посад провідного консультанта - адміністратора, ці посади є постійними, на одну із них і приймали на роботу позивача (а.с. 100, 101).

Відповідно до ч.2 ст. 39-1 КЗпП України, трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною 2 статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Частиною 2 статті 23 КЗпП України передбачено, що строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівників та в інших випадках, передбачених законодавчими актами

У суді апеляційної інстанції представник відповідача не назвала передбачених законом обставин, які б з указували, що трудові відносини на посаді провідного консультанта-адміністратора не могли бути укладені на невизначений строк, пояснивши укладення строкових трудових договорів з позивачем рішенням керівництва.

Про відсутність правових підстав для укладення строкових трудових договорів з позивачем указують такі докази.

З довідки без номера і дати видачі, за підписом завідувача сектором персоналу та зв»язків з громадськістю регіонального сервісного центру МВС у Волинській області та витягу з «Переліку змін у штатах», затвердженому наказом МВС від 19.10.2016 року № 1097 вбачається, що двоє із шести працівників працювали на цій посаді у період з грудня 2016 року по червень 2017 року на постійній основі (а.с.100-101).

Аналізуючи зміст посадової інструкції провідного консультанта-адміністратора та умов строкових трудових договорів колегія суддів приходить до висновку, що при прийнятті на роботу ОСОБА_2 не передбачалося виконання короткочасної роботи, завдання чи окремих доручень, її трудові обов»язки визначені посадовою інструкцією, правилами внутрішнього трудового розпорядку, тобто, були конкретно визначеними і постійними ( п. 1.3, п.2.2.2 строкових договорів, а.с. 5-16, 57-59).

Оскільки строкові трудові договори переукладались з ОСОБА_2 декілька разів, на підставі ч.2 ст. 39-1 УЗпП України колегія суддів приходить до висновку, що з ОСОБА_2 був укладений трудовий договір про прийняття її на посаду на невизначений строк, тому наказ № 66о/с від 29.05.2017 року про звільнення позивача з посади у зв»язку з закінченням строку трудового договору суперечить нормам ч.2 ст. 23, ч.І ст. 39-1 КЗпП України і його слід визнати незаконним, задовольнивши вимоги позивача про поновлення на роботі.

У мотивувальній частині рішення суд першої інстанції в обгрунтування своїх висновків про відмову у позові зазначив, що позивач сама у заяві просила прийняти її на роботу на визначений строк, тобто, усвідомлювала термін свого працевлаштування.

Разом з тим, в апеляційному суді ОСОБА_2 пояснила, що такою була вимога керівництва, та у разі її відмови зазначати у заявах про прийняття на роботу про строковість договору, їй відмовили б у працевлаштуванні. Таких пояснень відповідач не спростовував.

Об»єктивність доводів позивача підтверджується неодноразовим і завчасним написанням заяв про прийняття на роботу на визначений строк у переддень закінчення кожного із строкових договорів, за якими слідувало укладення строкового договору та видача наказів про прийняття на роботу, поясненнями представника відповідача, який обґрунтував необхідність укладення строкових договорів рішенням керівництва. Вихід ОСОБА_2 на роботу 01.06.2017 року, висловлена при ознайомленні наказу про звільнення незгода з його змістом (а.с.27), написання заяв від 03.05.2017 року до Ковельського відділу поліції про недопущення її до роботи, оскарження свого звільнення свідчить про те, що остання вважала себе діючим працівником і бажала продовження трудових відносин.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що двоє працівників у період з грудня 2016 по червень 2017 року працювали на аналогічних посадах постійно, відповідач не надав правового обґрунтування необхідності укладення строкового трудового договору з ОСОБА_2 Наведене свідчить про надання відповідачем переваг одним працівникам перед іншими при укладенні трудового договору. Тому висновок суду про правомірність неодноразового укладення строкових договорів з позивачем не узгоджується з нормами ч.2 ст. 23 КЗпП України, якою заборонено будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, а також не відповідає положенням ст.2-1 цього Кодексу, якими гарантовано рівність трудових прав громадян України.

Представник відповідача у своїх поясненнях, а суд першої інстанції – у мотивувальній частині рішення також посилався на План заходів з реалізації стратегії розвитку територіальних органів з надання сервісних послуг МВС, затвердженого ГСЦ МВС від 17.08.2016 року (далі - План), як на доказ законності укладення строкових трудових договорів.

У листі Головного сервісного центру МВС України від 21.04.2017 року № 31/5900/1, з посиланням на План, надано рекомендації щодо відбору персоналу на заміщення вакантних посад, з метою запровадження нового підходу в доборі кадрів і збільшення частки молодих фахівців.

Відповідно до ст. 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього, і саме це законодавство підлягає застосуванню у сфері трудових правовідносин, у тому числі, при вирішенні даного трудового спору.

Ні План, ні зазначений лист, у якому йдеться про заміщення вакантних посад, яких на час видачі оспореного наказу не було, не відноситься до законодавства у сфері трудових правовідносин, тому ніяким чином не спростовує доводів позивача про незаконність її звільнення.

Також безпідставним є посилання суду та представника відповідача на висновок за результатами перевірки службової діяльності регіонального та територіального сервісного центрів МВС у Волинській області від 31.05.2017 року, у якому рекомендовано не укладати з ОСОБА_2 строкових трудових договорів у зв»язку з допущеними порушеннями у роботі, оскільки роботодавець – ОСОБА_4 сервісний центр МВС у Волинській області не пов»язував звільнення ОСОБА_2 із вчиненням дисциплінарного проступку, та звільнив позивача на підставі п.2 ст.36 КЗпП України (а.с. 56). Крім цього, рекомендація щодо непродовження чи неукладення трудового договору з працівником у зв»язку з допущеними порушеннями у роботі суперечить ст. 147 КЗпП України, якою передбачено, що за порушення трудової дисципліни може бути застосовано тільки один із заходів – догана або звільнення.

Разом з тим, не підтверджені належними доказами пояснення позивача про те, що 01.06.2017 року вона приступила до виконання трудових обов»язків та проти цього ніхто не заперечував. ЇЇ прихід на роботу цього дня не є доказом виконання трудових обов»язків. Встановлено, що пароль доступу до бази даних «НАІС МВС», з якою працювала позивач, був заблокований 31.05.2017 року, виконуючий обов»язки керівника пропонував ОСОБА_2 залишити робоче місце, тобто, не погоджувався на продовження позивачем своєї роботи.

З урахуванням вище викладеного колегія суддів приходить до висновку, що у зв»язку з незаконним звільненням позивач ОСОБА_2 підлягає поновленню на роботі з 01.06.2017 року на посаді провідного консультанта-адміністратора територіального сервісного центру № 0742 регіонального сервісного центру МВС у Волинській області.

Відповідно до ч.2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач працювала на умовах 5-денного робочого тижня.

Виходячи із заробітку за два повні місяці роботи середньоденний заробіток становитиме: 329.27 грн. ( 7500 грн. + 6300 грн.=13500 грн. : 41 робочий день).

Час вимушеного прогулу за період з 01.06.2017 року по 15.08.2017 року становить 52 робочих дні, тому 329.27 грн.х52 р.д. =17122.04 грн. – розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Відповідно до положень статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалене рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати.

Згідно з частиною 3 цієї статті якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду позивач судового збору не сплачувала, оскільки вважала, що звільнена від сплати судових витрат як за вимогою про визнання наказу незаконним і поновлення на роботі так і за вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання фізичною особою позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову але не менше 640 гривень. Згідно з п.2 ч.2 ст.4 цього ж Закону, ставка судового збору за подання позову немайнового характеру фізичною особою становить 640 гривень.

Позивачем заявлено вимогу немайнового характеру – про визнання наказу незаконним та поновлення на роботі та вимогу майнового характеру – стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тому при зверненні до суду за вимогу немайнового характеру підлягав сплаті судовий збір у розмірі 640 грн., також за вимогу майнового характеру з урахуванням ціни позову підлягав сплаті судовий збір у мінімально встановленому розмірі – 640 грн., всього 1280 гривень.

Крім цього, при подачі апеляційної скарги позивачем сплачено судовий збір у розмірі 704 гривні за вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (110% від ставки, що підлягала сплаті при зверненні до суду, 640 грн.х110% = 704 грн.( а.с.152) . За подання апеляційної скарги за вимогами про визнання наказу незаконним та поновлення на роботі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 704 гривні (640 грн.х110%), однак ОСОБА_2 звільнена від сплати судового збору на підставі п.І ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

У зв»язку з тим, що апеляційним судом ухвалене рішення на користь позивача, подана ОСОБА_2 апеляційна скарга задоволена, відповідно до положень статті 88 ЦПК України з відповідача необхідно стягнути у дохід держави судовий збір у розмірі 1984 гривні , а саме: 1200 гривень за розгляд справи судом першої інстанції, 704 гривні судового збору за вимогами про поновлення на роботі, від сплати якого позивач звільнена. На користь позивача ОСОБА_2 підлягає стягненню з відповідача сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 704 гривні.

Керуючись статтями 303, 304, 307, 309, 314, 315, 317 ЦПК України , колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 29 червня 2017 року в даній справі скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити.

Визнати незаконним наказ №66 о/с від 29.05.2017 р. виданий в.о. начальника ОСОБА_4 сервісного центру у Волинській області про звільнення ОСОБА_2 з посади провідного консультанта-адміністратора територіального сервісного центру №0742 ОСОБА_4 сервісного центру МВС у Волинській області.

Поновити ОСОБА_2 на посаді провідного консультанта-адміністратора територіального сервісного центру №0742 ОСОБА_4 сервісного центру МВС у Волинській області з 01.06.2017 року.

Стягнути з ОСОБА_4 сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Волинській області на користь ОСОБА_2 17451 (сімнадцять тисяч чотириста п’ятдесят одну)грн. 31 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01.06.2017 року по 15.08.2017 року.

Стягнути з ОСОБА_4 сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Волинській області на користь ОСОБА_2 704 (сімсот чотири) грн. судового збору, та в дохід держави 1984 (тисяча дев’ятсот вісімдесят чотири) грн. судового збору.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.

Головуючий:

Судді: