Ухвала суду № 68273326, 07.08.2017, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Шевцової Н.В.

Суддів: Мінаєвої О.М. , Макаренко Я.М.

за участю секретаря судового засідання Шалаєвої І.Т. Ш

представника позивача ОСОБА_4

представника відповідачів Вишневського О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.06.2017р. по справі № 820/1204/17

за позовом ОСОБА_3

до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення та наказу, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - перший відповідач), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - другий відповідач), в якому просив суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 10.02.2017р. № 5-17;

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 19.09.2016р. № 153;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_3

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15.06.2017 р. у задоволенні зазначеного позову відмовлено.

Позивач, не погодившись з постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: Конвенції про статус біженців, ст. ст. 6, 19, 129 Конституції України, ст. ст. 1, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 28 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", п. п. 5.1, 6.1, 6.2 Наказу Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011р. "Про затвердження Правил розгляду та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", ст.ст. 10, 71, 159 Кодексу адміністративного судочинства України, що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що особа без громадянства ОСОБА_3 проживав на території Лівії, уродженець Палестини, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні проживання - Лівії, з 2011 року почалась війна та революція, що спричинило погіршення ситуації з безпекою. За словами позивача, Лівія розколота на кілька частин, якими керують групи озброєних людей, в тому числі терористичні угрупування. Додатково позивач зазначив, що не дивлячись на те, що він має палестинський документ , ніколи не був в цій країні та не має права проживання у Палестині.

Вказане, за його судженням, є підставою для отримання ним в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

29.08.2016 року ОСОБА_3 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом від 19.09.2016 року Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який було оскаржено до Державної міграційної служби України.

В повідомленні № 7 від 27.02.2017 року Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області зазначено, що Державною Міграційною службою України прийнято рішення від 10 лютого 2017 року № 5-17 про відхилення скарги ОСОБА_3

Судом першої інстанції також встановлено, що на момент подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач перебував на території України нелегально, посвідка на тимчасове проживання в Україні була скасована 26.05.2016 року, було складено протокол про адміністративне правопорушення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із законності та обґрунтованості рішення Державної міграційної служби України Державної міграційної служби України від 10.02.2017р. № 5-17.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з наступних підстав.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення ст. 1 Закону, небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Відповідно до Міжнародної Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Як вбачається з протоколу співбесіди, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що свої побоювання повертатися до Лівії пов'язує з тим, що за національністю він є палестинцем. Також згідно анкети та протоколу співбесіди заявник зазначає, про неможливість повернутися в Лівію через війну та відсутність захисту прав людини.

Пунктом 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом п.45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Разом з цим, матеріалами справи не підтверджено наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Твердження позивача про загрозу його життю та здоров'ю у разі повернення на батьківщину не знайшли підтвердження під час співбесіди з посадовою особою міграційної служби. Одночасно встановлено, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не відноситься.

З матеріалів справи колегією суддів встановлено, що згідно протоколу співбесіди ОСОБА_3 повідомив, що в Україну приїхав з метою навчання. У 2000 році отримав середню освіту у «Аль Враіт» (Лівія), з 2000 р. по 2005 р. навчався на медичному факультеті університету «Аль Фатах», з якого був відрахований в 2005 році. З 2005 р. по 2014 р. працював продавцем та в готелях. До України приїхав вперше у квітні 2014 року та вступив на навчання до Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна на підготовчий факультет для вивчення російської мови. З вересня 2014 року розпочав навчання у вищезазначеному університеті, але вже за спеціальністю. Через фінансову заборгованість був відрахований з вищевказаного навчального закладу 16.05.2016 р. Також під час співбесіди позивач працівникам міграційної служби повідомив, що участі у бойових діях чи в їх організаціях позивач та члени його родини не брали, причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які б були пов'язані із національною, релігійною приналежністю та політичними переконаннями не був. За твердженням позивача його близькі родичі проживають в Лівії, з ними він підтримує зв'язок.

Разом з тим, позивачем не було надано до органу міграційної служби достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, до суду позивачем також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що він потребує захисту.

Як вбачається з заяви позивача від 29.08.2016 р. та протоколу співбесіди від 14.09.2016 р., причиною виїхати з Лівії позивач зазначає інцидент пов'язаний з його викраденням та побиттям, він зазначив, що вищезазначений випадок відбувся 22.09.2013 року.

При цьому, слід зазначити, що з моменту цього інциденту та виїзду з Лівії пройшло чимало часу, а саме 7 місяців, оскільки позивач приїхав до України в квітні 2014 року.

Також необхідно відмітити розбіжності стосовно того, ким він був викрадений та побитий. У заяві позивач зазначив, що це була міліція, а у співбесіди стверджував, що терористи.

Аналіз матеріалів справи дозволяє зробити висновок, що ОСОБА_3 не обґрунтував неможливість повернення до країни походження через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності, оскільки після інциденту з його побиттям, він ще 7 місяців знаходився в Лівії, а після того поїхав в Україні з метою навчання.

Згідно протоколу співбесіди позивач отримав новий паспорт громадянина Палестини в лютому 2015 року, що свідчить про те, що позивач добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності.

Викладене є підтвердженням того, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує йому права, а позивач користується захистом органів офіційної влади країни, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а тому він не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Факт добровільно прийняття заявником захисту з боку своєї країни, свідчить про те, що він не потребує міжнародного захисту.

В Україні позивач намагається легально залишитись з метою подальшого проживання, а пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України "Про імміграцію" з відповідним правовим статусом, який набувається відповідно до цього закону. Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, мігрант - це особа, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місті, а його дії мотивуються особистим бажанням, отже позивач є мігрантом, а не біженцем.

Відповідного п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.

З аналізу наявних у матеріалах справи доказів, колегією суддів встановлено, що позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках легалізації перебування на території України з метою покращення соціально-економічних умов.

Відповідно до абз.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи позивача, викладені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та в позовній заяві, є необґрунтованими.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області в порушення вимог не здійснено заходів для дослідження і вивчення всіх документів і матеріалів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на те, що приписами 6.1, 6.2 Правил розгляду та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачено лише право Державної міграційної служби збирати додаткову інформацію, уточнювати відомості, наведені в заяві особи у разі такої необхідності, якщо встановлені раніше факти та отримані документи не дають змоги прийняти обґрунтоване рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Між тим, позивач приїхав до України у квітні 2014 року, із заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту звернувся лише 29.08.2017 р. після відрахування з університету. Також позивач не довів, що з моменту його приїзду в Україну на навчання та подання заяви до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області в країні його походження сталися якісь зміни.

Доводи апелянта, з посиланням на інформацію по країні походження, колегія суддів не бере до уваги, оскільки така інформація свідчить лише про загальновідому ситуацію в країні і не містить інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його походження.

Повідомлені позивачем побоювання повернення до країни його походження, не дають підстав визначити заявника біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених в Законі України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

Отже, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України відповідає вимогам, наведеним в ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_3 є необґрунтованими та підстави для їх задоволення відсутні.

Отже, переглянувши постанову суду першої інстанції, колегія суддів, підтверджує, що при прийнятті судового рішення у справі суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми права.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, п. 1 ч. 1 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.06.2017р. по справі № 820/1204/17 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлений 14.08.2017 р.