Рішення № 68201203, 03.08.2017, Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/5787/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 серпня 2017 року Залізничний районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді: Бориславського Ю.Л.

за участю секретаря: Янощук Я.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, за участю третіх осіб – органу опіки та піклування Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, Львівського комунального підприємства «Граніт» - про визнання незаконними окремих особових рахунків та нумерації квартири, а також виселення, суд

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, в якому, уточнивши позовні вимоги, просить визнати незаконними іменні особові рахунки на ім’я ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо квартири №6 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові, визнати недійсними нумерації 6/1 та 6/2 квартири №6 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові та виселити ОСОБА_4 та її чоловіка ОСОБА_3 їхніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з квартири №6 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові без надання іншого житлового приміщення. Свої позовні вимоги мотивує тим, що йому разом із відповідачем ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить квартира №6 в будинку №113 на вул. Шевченка у м. Львові, що стверджується свідоцтвом №13116-3 про право власності на квартиру від 18 березня 1998року. За рішенням суду під час поділу майна кожному з подружжя визначено право по ? ідеальній частині спірної квартири. При цьому позивач зазначив, що відповідач ОСОБА_2 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог – ЛКП «Граніт» самоуправно, без згоди другого співвласника, тобто позивача, розділила єдиний особовий рахунок на два окремі особові рахунки та як внаслідок квартирі присвоєно окремі нумерації – «6/1» для відповідача та «6/2» для позивача. Пояснив, що згодом відповідач ОСОБА_2, без відома та згоди позивача, як співвласника квартири, зареєструвала, а потім вселила своїх родичів – відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у спільну квартиру. Оскільки добровільно звільнити квартиру відповідачі не бажають, просить виселити ОСОБА_4 та її чоловіка ОСОБА_3 їхніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з квартири №6 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові.

У судовому засіданні позивач та його представник ОСОБА_7, який діє на підставі довіреності від 30.12.2015 року /а.с.21/, уточнені позовні вимоги підтримали, покликаючись на мотиви таких, який просять позов задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_8 та ОСОБА_4 – адвокат ОСОБА_9, який діє на підставі договорів про надання правової допомоги від 10.04.2017 року /а.с.37, 38, 71, 72/ проти задоволення позову заперечив, зазначивши, що покликання відповідача на неправомірні дії відповідача ОСОБА_2 щодо самовільного розділення особових рахунків по квартирі, незаконного виділення різних номерів квартири та самовільного вселення інших відповідачів в квартиру є голослівними, упередженими та безпідставними з огляду на те, що до позовної заяви не додано будь-яких доказів щодо незаконності дій відповідача, квартир 6/1 та 6/2 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові не існує де-факто і де-юре, а щодо виселення осіб, то відповідач ОСОБА_8 не зареєстрований у квартирі №6 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові, ОСОБА_4 законно зареєстрована протягом останніх 10 років, а відповідачі – її неповнолітні діти, згідно вимог Житлового Кодексу реєструються за місцем реєстрації одного з батьків без будь-чиєї згоди і не можуть бути виселені без надання іншого житлового приміщення. Просить в позові відмовити.

Представник третьої особи - органу опіки та піклування Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради - ОСОБА_10, яка діє на підставі довіреності №432-1319 від 07.06.2017 року проти задоволення позову в частині виселення малолітніх дітей заперечила, а в частині інших позовних вимог покладається на рішення суду.

Представник третьої особи – Львівського комунального підприємства «Граніт», у судове засідання не з’явився, заяви про розгляд справи за їхньої відсутності не подав, про причини неявки не повідомив, а тому, суд, ухвалив проводити розгляд справи за відсутності третьої особи, неявка якої не перешкоджає розгляду.

Заслухавши пояснення осіб, які брали участь у справі, вивчивши матеріали цивільної справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом та відповідно до вимог чинного цивільного процесуального законодавства України кожній особі гарантується право звернення безпосередньо до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Частиною 1 ст.3 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно ч.1 ст.16 ЦПК України, кожен має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 06 лютого 2005 року виділено у власність ОСОБА_2 ? квартири №6 в будинку №113 на вул. Шевченка у м.Львові та гаражний бокс №156 в автогаражному кооперативі «Автолюбитель-2» на вул. Калнишевського, 35 у м. Львові та виділено у власність ОСОБА_1 ? квартири №6 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові та автомобіль «Форд-Сієрра», номерний знак НОМЕР_1 /а.с.20/.

Згідно довідки з місця проживання про склад сім’ї і прописки №1412 від 27.07.2016 року в квартирі №6/1 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові зареєстровані ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 /а.с.6/, а довідкою з місця проживання про склад сім’ї і прописки №1411 від 27.07.2016 року стверджується, що в квартирі №6/2 в будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові зареєстрований ОСОБА_1 /а.с.6, 7/.

Як вбачається із листа №2/219 від 30.03.2017 року ЛКП «Граніт» створило два особових рахунки для квартири №6 у будинку №113 на вул.Шевченка у м.Львові на ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі рішення суду №22-298 від 06.02.2005 року /а.с.47/.

Згідно п.10 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992р. №572, за умови відсутності поквартирного (покімнатного) обліку та відсутності згоди між мешканцями квартири, житлового приміщення у гуртожитку щодо оплати житлово-комунальних та інших послуг плата розподіляється: за електроенергію при загальному лічильнику - пропорційно потужності побутового електричного обладнання кожного співвласника, наймача (орендаря); за газ, водопостачання та водовідведення, освітлення підсобних приміщень - за чисельністю членів сім'ї, що проживають у квартирі, житловому приміщенні у гуртожитку, та осіб, які проживають у квартирі, житловому приміщенні у гуртожитку більше ніж місяць; за послуги з централізованого опалення, з утримання житлових будинків і споруд та прибудинкових територій - за встановленими тарифами відповідно до опалюваної та загальної площі приміщення, яким користується власник, співвласник, наймач (орендар).

Як вбачається із довідок з місця проживання про склад сім’ї і прописки №1412 та №1411 від 27.07.2016 року ЛКП «Граніт» здійснило помітки квартира «6/1» та квартира «6/2» лише для власної зручності, розпоряджень та інших документів щодо створення двох номерів спірної квартири відповідачем по справі ОСОБА_2 та житлової площі, позивачем суду таких доказів не надано і не здобуто під час судового розгляду, а тому така вимога задоволенню не підлягає.

Зі змісту ст.57 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які маютьзначення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Зі змісту ст.10 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Положеннями ч.1 ст.11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У відповідності до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Згідно ч.4 ст.60 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позов в частині визнання незаконними іменних особових рахунків задоволенню не підлягає, оскільки створення двох особових рахунків по спірній квартирі відбулось на підставі рішення суду про поділ майна подружжя, яким виділено порівно у власність сторін у справі спірної квартири.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їхніх малолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зі спірної квартири, то така не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Конституцією України в ст.41 та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд, вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317, 383 ЦК України та ст.150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише на підставах, передбачених законом. На зміст права власності невпливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Чинним законодавством України не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом особами, які вселилися до нього зі згоди колишнього власника, у випадку зміни власника. Виникнення права осіб на користування житлом та обсяг цих прав залежить від наявності у особи, зі згоди якої вони вселилися, права власності на це житло, а отже припинення права власності цієї особи на житло припиняє право осіб, які з її згоди були вселені, на користування житлом.

Крім цього, вирішуючи даний спір, судом взято до уваги, що гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь - яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. 16, 386, 391 ЦК України. Об'єктом власності особи може бути зокрема і житло - житловий будинок, квартира, садиба. Права власника житлового будинку чи квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до положень ч.1 ст.156 ЖК України з урахуванням положень ч.1 ст.405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку чи квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником. Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права власності на це майно.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06) 02 грудня 2010 року, установив порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло, останні були позбавлені процесуальних гарантій.

Міжнародною судовою установою встановлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Стаття 47 Конституції України закріплює, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно ч.4, 5 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно ч.1 ст.109 ЖК Української РСР, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Частина 4 статті 156 ЖК України встановлює, що до членів сім'ї власника квартири належать особи, зазначені в ч. 2 ст.64 цього Кодексу.

Згідно ч.2 ст.64 ЖК України, членами сім'ї, окрім дружини, батьків та дітей, може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають з наймачем.

Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, їхні неповнолітні діти – ОСОБА_6 та ОСОБА_5 є членами сім'ї відповідача у розумінні законодавства України, тому до них застосовується ст. 157 ЖК України.

Стаття 157 ЖК України встановлює, що членів сім`ї власника квартири може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Виходячи з аналізу змісту наведеної норми стаття 116 вказує на такі підстави виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення: систематичне руйнування чи псування жилого приміщення; використання його не за призначенням; систематичне порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил суспільного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу власника або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Виселення без надання житлового приміщення провадиться, якщо наймач, члени його сім'ї або інші спільно проживаючі з ним особи систематично порушують або псують житлове приміщення.

Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу.

До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюють неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі.

Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір'ї а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку.

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

Пленум Верховного суду України в п.17 постанови №2 від 12 квітня 1985р. "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" роз'яснив, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Виселення без надання іншого житлового помешкання обумовлено ще і безрезультатністю застосованих до винної особи заходів попередження і суспільного впливу.

Таким чином законодавством встановлений чіткий порядок для виселення інших осіб, які проживають разом з власниками житла.

Згідно ухвали Верховного Суду України від 31 січня 2007 року у справі № 6-24089св06 відповідно до ст.ст. 9, 156, 157 ЖК України сам факт припинення сімейних відносин з власником (власниками) квартири не позбавляє колишніх членів його (їх) сім'ї права користуватися займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення з цього жилого приміщення.

З огляду на наведене, а також оцінюючи наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, судом встановлено, що ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є членами сім'ї співвласника квартири ОСОБА_2, не порушують прав іншого співвласника, в матеріалах справи відсутні будь-які докази систематичного порушення умов проживання в квартирі, а тому вони не може бути виселені із вказаного житла без надання іншого жилого приміщення.

Згідно ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено підставність та обґрунтованість своїх позовних вимог, а відтак, у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись ст.10, 11, 60, 88, 209, 212-215 ЦПК України, ст.109, 116, 156, 157 ЖК України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: /підпис/

З оригіналом згідно.

Суддя: Ю.Л. Бориславський