Ухвала суду № 68153338, 08.08.2017, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 серпня 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Шимків С.С., Григоренко М.П.

секретар судового засідання: Шептицька С.С.

за участі: представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду від 23 лютого 2017 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2016 року до суду звернулося Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк" або банк) з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_3. про солідарне стягнення 19 559, 41 доларів США кредитної заборгованості та 37, 23 гривень пені.

Рішенням Рівненського міського суду від 23 лютого 2017 року позов ПАТ "УкрСиббанк" задоволено:

Стягнуто з солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 11077034000 від 14 листопада 2006 року по кредиту та процентах у розмірі 19 599, 41 доларів США та по пені у розмірі 37, 23 гривень.

Стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь позивача по 3 641, 01 гривень судового збору з кожного.

На рішення суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, де покликався на неправильне застосування норм матеріального права та на порушення норм процесуального права.

На її обґрунтування зазначав про ненадання позивачем допустимих доказів, тобто первинних документів, які підтверджували б відкриття банком поточного рахунку позичальника в доларах США та поточного рахунку у безготівковій формі. Ці обставини ставлять під сумнів їх подальшу видачу через касу готівкою та належне виконання банком взятих на себе зобов'язань за кредитним договором.

Зокрема, з наданої банком виписки руху коштів по кредитному договору та про рух коштів по поточному рахунку НОМЕР_2, видно, що вона не містить ознак первинного документу, адже складена не у день банківської операції. Копія заяви на видачу готівки також не підтверджує видачу йому кредитних коштів та не може братись до уваги. Вважає, що умовами п.1.5. кредитного договору видача кредиту позичальнику готівковими коштами з каси банку не передбачена, а передбачено лише зарахування кредитних коштів у безготівковій формі на поточний рахунок позичальника НОМЕР_2. Разом з тим, відсутність таких письмових доказів ставить під сумнів їх подальшу видачу через касу готівкою. Відтак сумнівною є і долучена банком заява на видачу готівки як доказ виконання позивачем взятих на себе зобов'язань. Окрім того, ця заява - це лише документ про намір отримати кредит готівкою. З листа Національного банку України від 9 вересня 2016 року вих. №20-0004/75757 вбачається, що станом на час складання листа в Єдиній інформаційній системі "Реєстр позичальників" Національного банку України відсутня інформація щодо простроченої ним заборгованості перед банками України.

На його переконання, належних і допустимих доказів отримання ним письмового повідомлення (вимоги) банку з описом вкладення поштового конверту про дострокове повернення кредиту ПАТ "УкрСиббанк" суду не надав. Щодо знищення первинних документів, то порядок та строки зберігання первинних банківських документів за кредитами, регулюється Положенням "Перелік документів, що утворюються в діяльності Національного банку України та банків України із зазначенням строків зберігання", що затверджений постановою Правління Національного банку України від 08.12.2004 року № 601 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 24 грудня 2004 року за № 1646/10245. Відповідно до нього документи про видачу й оформлення позик, кредитів, що видані банками юридичним і фізичним особам у національній та іноземних валютах зберігаються у банках України протягом 5-ти років після погашення позики, і ці строки зберігання документів, які визначені в Переліку, є мінімальними та не підлягають зменшенню.

Відповідно до умови п.1.2.1. кредитного договору термін кредитування з 14.11.2006 року по 10.11.2026 року, а тому кінцевий термін зберігання документів за кредитним договором становить 10.11.2031 року. Надана суду представником банку копія Акта №3 по Західному регіону в м. Львів про вилучення для знищення документів не відповідає вимогам закону, оскільки не містить дати його затвердження.

Крім того, копія меморіального ордеру НОМЕР_1 від 14.11.2006 року, на який суд послався як на доказ виконання банком своїх зобов'язань за кредитним договором, є недійсним, позаяк не містить належних відомостей і даних про місце його складання, назви посад і підписи осіб, відповідальних за здійснення такої операції та правильність її оформлення. Отже, він не відповідає вимогам належності і допустимості доказів та не може бути підставою для бухгалтерського обліку з п.21.1. постанови Правління Національного банку України № 566 від 30.12.1998 року "Про затвердження Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України".

Вважав незаконною ухвалу Рівненського міського суду від 2 грудня 2015 року щодо відмови у задоволенні заяви про залишення позовної заяви ПАТ "УкрСиббанк" без розгляду.

Також посилався на преюдиційне значення обставин, з'ясованих судовими рішеннями, і застосування в зв'язку з цим вимог ч.3 ст. 61 ЦПК України.

На його думку, суд не звернув уваги на положення ст. 2 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" щодо права кожної особи на справедливий суд, на повагу прав і свобод, а також ст. 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року, п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 213-214, ч. 4 ст. 10 ЦПК України.

З цих підстав просив рішення суду першої інстанції скасувати, ухваливши нове, яким в позові відмовити.

У поданих запереченнях на апеляційну скаргу банк, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просить залишити його без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи представника відповідача, колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги.

Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції правильно виходив з їх доведеності та обґрунтованості, оскільки позичальник допустив порушення кредитних зобов'язань, внаслідок чого виникла спірна заборгованість, а обов'язок солідарного повернення кредитної заборгованості на користь банка покладений договорами та законом на позичальника і поручителя.

Матеріалами справи встановлено, що 14 листопада 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (внаслідок зміни найменування - ПАТ "УкрСиббанк") та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №11077034000 (а.с. 16-21).

За положеннями п.1.1. кредитного договору банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використовувати і повернути позивачу кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 33 660 доларів США, сплативши проценти, комісію в порядку і на умовах, визначених договором. Пунктом 1.2. кредитного договору надання кредиту здійснювалося у термін з 14 листопада 2006 року по 10 листопада 2026 року. ОСОБА_1 зобов'язався повернути ПАТ "УкрСиббанк" кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту (додаток №1 до договору), якщо тільки не застосовуватиметься інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до зазначеного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 кредитного договору на підставі будь-якого з п.п. 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2. договору.

Додатком №1 до кредитного договору визначено графік погашення кредиту, згідно з яким ОСОБА_1 зобов'язаний здійснювати платежі на виконання умов договору у період з 10 грудня 2006 року до 10 листопада 2026 року щомісячно у відповідному розмірі.

Відповідно до п.1.3.1. кредитного договору за використання кредитних коштів на перший місяць встановленого строку кредитування процентна ставка встановлювалася в розмірі 12,3 % річних. По закінченню цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягає перегляду відповідно до умов п.9.2. договору. У випадку, якщо банк не повідомив позичальника в порядку, передбаченому п.9.2. договору, про зміну розміру процентної ставки на наступний місяць строку кредитування, застосовується розмір процентної ставки встановлений за цим договором.

Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Умови п.1.5. кредитного договору передбачають, що кредит надається шляхом зарахування банком коштів на поточний рахунок позичальника НОМЕР_2 у кредитора для подальшого використання за цільовим призначенням.

Позивач виконав свої зобов'язання повністю, що встановлено із заяви на видачу готівки від 14 листопада 2006 року, де на поточний рахунок позичальника НОМЕР_2 були перераховані кошти в сумі 33 660 доларів США. Ці обставини підтверджуються випискою з особового рахунку позичальника НОМЕР_2 за 14 листопада 2006 року, випискою за кредитним договором за 14 листопада 2006 року, копією меморіального ордеру від 14 листопада 2006 року.

Відповідно до п.4.1. кредитного договору позичальник зобов'язався використовувати кредит на зазначені у договорі цілі та здійснювати повернення отриманого кредиту, сплату нарахованих процентів, комісій та інших платежів у порядку та терміни встановлені договором.

Згідно з п.7.1. кредитного договору за порушення позичальником термінів повернення кредиту та/або процентів за кредит та/або комісій, встановлених договором, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити банку пеню.

З метою повернення ОСОБА_1 одержаних коштів за кредитним договором укладено договір поруки №59499 від 14 листопада 2006 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3, відповідно до якого остання зобов'язалася перед позивачем відповідати солідарно за виконання позичальником усіх його зобов'язань в повному обсязі, що виникли з кредитного договору. Частинами 1, 2 ст. 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

З наданого суду позивачем довідки-розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що ОСОБА_1 свої зобов'язання за договором належним чином не виконував, внаслідок чого станом на 10 серпня 2016 року заборгованість за кредитним договором становить: по кредиту та процентах у розмірі 19 559,41 доларів США, з яких: 19 052,99 доларів США - заборгованість за кредитом; 506,42 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; по пені у розмірі 37,23 гривень, яка складається з: 36,73 гривень - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 0,50 гривень - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за користування кредитом.

Даний розрахунок судом правильно визнано обґрунтованим і таким, що відповідає умовам договору, укладеного між сторонами.

21 квітня 2016 року банком на адресу відповідачів було направлено письмові вимоги про сплату протягом 31 календарного дня з дати одержання повідомлення простроченої заборгованості і простроченої заборгованості за процентами. Дані вимоги були отримані відповідачами 26 квітня 2016 року та 16 травня 2016 року, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень.

Частиною 2 ст. 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Оскільки в судовому засіданні з'ясовано, що позичальником допущено порушення термінів оплати за кредитним договором, тому у позивача виникло право достроково вимагати від обох відповідачів повернення в повному обсязі кредиту, процентів за користування ним та пені.

Судом першої інстанції повно та правильно спростовано заперечення відповідачів щодо позову.

Так, доводи представника відповідачів про те, що банк не підтвердив належними і допустимими доказами виконання взятих на себе зобов'язань за кредитним договором №11077034000 від 14 листопада 2006 року щодо видачі кредитних коштів та їх отримання позичальником на увагу не заслуговують, адже згідно із ч.3 ст.6 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках встановлюється Національним банком України відповідно до цього Закону та Міжнародних стандартів фінансової звітності.

Згідно із п. 5.4 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 254 від 18 червня 2003 року, особові рахунки є регістрами аналітичного обліку, що вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня. Виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту (п.5.6). Згідно із п.8.16 цього Положення підтвердженням повного та своєчасного здійснення операції є документи, які свідчать про те, що ця операція була виконана та інформація про неї внесена в регістри бухгалтерського обліку. До письмових підтверджень належать і самі записи в регістрах бухгалтерського обліку.

Тому суд обґрунтовано визнав надані позивачем фактичні дані належними доказами на підтвердження надання ОСОБА_1 кредитних коштів в повному обсязі.

Правильним є висновок і про те, що представником відповідача не надано суду жодного доказу на спростування доводів представника позивача, доказів невиконання позивачем умов кредитного договору в частині надання кредитних коштів у повному обсязі.

Заперечення представника відповідачів про те, що позов є передчасним, позаяк у позивача право на дострокове повернення кредиту, у т.ч. і на примусове задоволення своїх вимог, не виникло, правильно визнано необґрунтованими.

Як роз'яснив пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 24 постанови від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", при вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Таким чином, пред'явленням вимоги до боржника та поручителя є як направлення/вручення їм вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до них позову, а боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

При цьому, вирішуючи питання щодо права позивача вимагати повернення кредиту, процентів за користування ним, в іноземній валюті, суд вірно взяв до уваги, що відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статями 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Статтею 192 ЦК України передбачено, що законним платіжним засобом, обовязковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобовязанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Такий порядок встановлено Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року № 15-93, статтею 5 якого визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.

У зв'язку з викладеним суд дійшов правильного висновку про відповідність чинному законодавству України стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась за договором і позивач просить стягнути суму у валюті. Разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути проценти за кредитним договором в іноземній валюті, оскільки вони є не фінансовою санкцією, а платою за користування грошима.

Отже, вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини,стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Така правова позиція містяться у постановах Верховного Суду України у справі №6-145цс15 від 24 вересня 2014 року та у справі №6-190цс15 від 16 вересня 2015 року, що відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України мають враховуватися судами загальної юрисдикції при застосуванні відповідних норм права.

Як вбачається з матеріалів справи, банк з 24 грудня 2001 року користувався банківською ліцензією на здійснення операцій з валютними цінностями.

Тому суд прийшов до належного висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача заборгованості за кредитним договором №11077034000 від 14 листопада 2006 року по кредиту та процентах у розмірі 19 559,41 доларів США, з яких: 19 052,99 доларів США - заборгованість за кредитом, 506,42 доларів США - заборгованість за процентами та по пені у розмірі 37,23 гривень.

За таких обставин судом зроблено обґрунтований висновок про задоволення вимог позивача.

Щодо доводів апеляційної скарги про обов'язок позивача забезпечити подання належних і допустимих доказів у справі, що, на думку представника відповідача, зроблено не було і тому виключає його винуватість, то колегія суддів ураховує таке.

Правовою позицією, що висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 листопада 2012 року у справі №6-122цс12, встановлено, що за змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Наявність вини позичальника, який одержав кредитні кошти за договором та недовів, що вжив усіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов'язань за цим договором згідно зі ст. 614 ЦК України, є підставою для покладення на нього цивільно-правової відповідальності за невиконання взятих на себе зобов'язань.

Оскільки ОСОБА_1 не спростував наявності презюмованої законом винуватості боржника у договірному зобов'язанні, тому його доводи про відсутність вини є необґрунтованими.

Неправильними є посилання представника відповідача на відсутність у ЄІС "Реєстр позичальників" даних про наявність у ОСОБА_1 кредитної заборгованості перед ПАТ "УкрСиббанк", адже обов'язок банку реєструвати наявність заборгованості покладається виключно на самого кредитора. У випадку ж ненадання такої інформації, коли вона де-факто існує, банк несе за це юридичну відповідальність, що передбачена законом.

Тобто сама по собі відсутність реєстраційних даних не свідчить про відсутність кредитної заборгованості ОСОБА_1 перед банком.

Міркування представника відповідача - ОСОБА_2 про помилковість відкриття провадження у справі в зв'язку із відсутністю у представника банку права підпису згідно з довіреністю колегія суддів вважає формалізованими і такими, що не впливають на правильність висновків суду.

Не можна погодитися і з посиланнями автора скарги на порушення норм процесуального права.

Так, згідно із ч. 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Будь-яких доказів, які засвідчили би такі процесуально-правові порушення, що мали б наслідком ухвалення помилкового рішення у справі, представником позивача надано не було, а апеляційним судом не було здобуто.

Не заслуговують на увагу і його твердження про хибність оцінки доказів у справі, оскільки відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Повно та правильно з'ясувавши обставини справи і встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин підлягають застосуванню норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов банку, стягнувши з відповідачів у солідарному порядку на користь позивача кредитну заборгованість і судовий збір.

Решта доводів апеляційної скарги не ґрунтується на матеріалах справи, предмета доказування не стосується і не береться до уваги колегією суддів через їх помилковість та необґрунтованість.

Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, про необхідність та вимушеність захисту прав ОСОБА_1, порушуючи тим самим права банку, є неприйнятними для апеляційного суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 23 лютого 2017 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: