Рішення № 67942211, 26.07.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 541/247/17 Номер провадження 22-ц/786/2051/17Головуючий у 1-й інстанції Городівський О. А. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2017 року м. Полтава

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі:

Головуючого: Дорош А.І.

Суддів: Кузнєцової О.Ю., Триголова В.М.

при секретарі: Ачкасовій О.Н.

з участю

позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 14 червня 2017 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача директор Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» ОСОБА_4,-

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2017 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Державного підприємства «Миргородське лісове господарство». Просив визнати незаконним та скасувати наказ директора ДП «Миргородське лісове господарство» № 4-К від 04.01.2017 року «Про особовий склад», поновити його на посаді провідного юрисконсульта ДП «Миргородське лісове господарство» та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 9 624 грн. 00 коп., зазначивши, що наказом від 03.11.2014 року він був прийнятий на посаду провідного юрисконсульта ДП «Миргородське лісове господарство». На підставі наказу військового комісара Миргородського ОМВК № 150 ОСОБА_2 призвано на військову службу під час мобілізації до лав ЗСУ. Наказом роботодавця по підприємству ОСОБА_2 звільнено від виконання службових обов'язків на час мобілізації. 19.08.2016 року позивач уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах офіцерського складу. Наказом № 4-к від 04.01.2017 року його звільнено з роботи на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, у звязку із закінченням терміну строкового трудового договору.Позивач зазначає, що його звільнено з роботи незаконно, у порушення ч.3 ст.119 КЗпП України, оскільки, він вступив на військову службу в особливий період, який діяв в Україні на час укладення ним контракту до оголошення демобілізації, а також в період введення в країні кризового стану, а тому на період проходження військової служби на нього поширюються гарантії, встановлені ст.119 КЗпП України, тобто зберігається місце роботи та середній заробіток в установі, в якій він працював на момент призову. Тому просив суд визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення його з роботи на підставі п.2 ст.36 КЗпП України, поновити його на роботі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 14 червня 2017 року позов ОСОБА_2 до Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ директора Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» № 4-К від 04.01.2017 року про звільнення з роботи провідного юрисконсульта ОСОБА_2 за п.2 ст. 36 КЗпП України в звязку із закінченням терміну строкового трудового договору з 04.01.2017р.

Поновлено ОСОБА_2 на посаді провідного юрисконсульта Державного підприємства «Миргородське лісове господарство».

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» судові витрати: судовий збір на користь держави в розмірі 640 грн.

Не погодившись з судовим рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_2, який, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

У суді апеляційної інстанції позивач уточнив вимоги апеляційної скарги та просив скасувати рішення місцевого суду в частині, якою відмовлено йому у позові про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки його вимоги в частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з роботи, поновлення на посаді місцевим судом задоволені.

Апеляційна скарга з уточненими вимогами підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно п. 2 ч.1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Згідно п. 3,4 ч.1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи,що згідно наказу № 114-К від 03.11.2014 р. ОСОБА_2 з 03 листопада 2014 року прийнятий на роботу ДП «Миргородське лісове господарство» на посаду провідного юрисконсульта на час декретної відпустки основного працівника ОСОБА_3 (а.с. 52).

Згідно наказу ДП «Миргородське лісове господарство» ДП «Миргородський лісгосп» № 23-К від 29.02.2016 р. провідному юрисконсульту ОСОБА_3 приступити до роботи з 01.03.2016 року у зв»язку з перериванням відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею чотирирічного віку (а.с. 49).

Наказом ДП «Миргородське лісове господарство» ДП «Миргородський лісгосп» від 04 січня 2017 року № 4-К "Про особовий склад" провідного юрисконсульта ОСОБА_2 звільнено з роботи за ст. 36 п. 2 КЗпП України - в звязку з закінченням терміну строкового договору з 04.01.2017» (а.с. 9).

Задовольняючи позов в частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з роботи, поновлення на посаді, місцевий суд виходив з того, що сплив строку дії трудового договору є однією з підстав його припинення, укладаючи строковий трудовий договір, працівник надає добровільну згоду на його припинення у визначений сторонами в трудовому договорі строк, тому звільнення працівника за такою підставою не є звільненням з ініціативи роботодавця у цьому випадку в разі спливу строку трудового договору, укладеного з мобілізованим працівником, він може бути припинений. Правове становище працівника, який уклав строковий трудовий договір полягає у тому, що після закінчення обумовленого строку він підлягає звільненню. Строковий трудовий договір підлягає припиненню по закінченні відповідного строку та для цього необхідно волевиявлення хоча б однієї зі сторін договору. При такому волевиявленні однієї з сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин. Власник, що бажає розірвати трудові відносини, повинен не пізніше, ніж в останній день роботи працівника за строковим договором, видати наказ про його звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України. Особливістю припинення у зв'язку із закінченням строку трудового договору є те, що працівник не повинен подавати відповідної заяви про звільнення, а роботодавець не зобов'язаний попереджати працівника про звільнення. Адже сторони домовилися про припинення договору заздалегідь, ще при його укладенні. При цьому працівник свою волю на укладення строкового трудового договору вже виразив, коли писав заяву про прийом на роботу за строковим трудовим договором. Одночасно він висловив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який його було укладено, адже заява про звільнення працівника має, здебільшого, значення у разі виявлення працівником ініціативи та бажання розірвати трудові відносини достроково. Якщо ж такої вимоги жодна з сторін не заявила, трудові відносини фактично тривають, то сам по собі факт закінчення строку автоматично не припиняє трудових відносин. Договір вважається продовженим на тих самих умовах, але вже на невизначений строк. Враховуючи зміст наведених норм, працівник, що працює за строковим трудовим договором, може бути звільнений на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України виключно в останній день дії такого строкового трудового договору. Пропуск зазначеного строку на звільнення працівника, унеможливить його подальше звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України. Отже, строк дії трудового договору, укладеного між позивачем та відповідачем закінчився 01.03.2016 (день виходу основного працівника з декретної відпустки), однак звільнення проведено 04.01.2017, тобто з порушенням строків припинення трудового договору, а тому в даному випадку звільнення на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України є неправомірним та є підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про поновлення його на посаді провідного юрисконсульта Державного підприємства «Миргородське лісове господарство».

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, місцевий суд виходив з того, що ч. 2 статті 235 Кодексу законів про працю України є санкцією фінансової характеру за порушення права працівника, застосування даної санкції передбачає наявність таких умов як звільнення без законних підстав та виникнення у звязку із звільненням вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи. Вимушений прогул, це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений змоги працювати. Проте, позивач не перебував у вимушеному прогулі та не виконував нижчеоплачувану роботу,19.08.2016 р. ОСОБА_2 уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах офіцерського складу і за умовами контракту отримував винагороду у розмірі значно вищому, ніж виплати середнього заробітку в ДП «Миргородське лісове господарство», в якому він працював на момент призову, тому відсутні підстави для задоволення цієї вимоги.

Проте, з висновком місцевого суду в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу погодитися не можна, виходячи з наступного.

Згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Місцевий суд, відмовляючи у задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, послався на те, що з аналізу змісту вказаної норми права випливає, що вона є санкцією фінансової характеру за порушення права працівника, а її застосування передбачає наявність таких умов як звільнення без законних підстав та виникнення у звязку із звільненням вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи.

Місцевим судом ухвалено судове рішення про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача за п.2 ст. 36 КЗпП України в звязку із закінченням терміну строкового трудового договору з 04.01.2017р., поновлено позивача на посаді провідного юрисконсульта Державного підприємства «Миргородське лісове господарство».

Згідно п. 7 Указу Президента України від 14.01.2014 р. № 15/2015 р. «Про часткову мобілізацію» Довести до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно із статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", статтею 119 Кодексу законів про працю України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року.

Згідно ч.2 ст.39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною пятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною пятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Згідно ч. 2 ст. 119 КЗпП України працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

Колегія суддів приходить до висновку про те, що вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню, а висновок місцевого суду в цій частині є неправильним.

Отже, за змістом ст. 235 КЗпП України, поновлюючи позивача на посаді, місцевий суд одночасно повинен був вирішити вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому період вимушеного прогулу складає з 05.01.2017 р. по дату ухвалення рішення місцевим судом - 14.06.2017 р., всього 109 днів (січень 2017 р. 19 днів, лютий 2017 р. 20 днів, березень 2017 р. 22 дні, квітень 2017 р. 19 днів, травень 2017 р. 20 днів, червень 2017 р. 9 днів), середньоденний заробіток позивача згідно Постанови КМ України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 року № 100 з останніми змінами від 29.07.2015 року складає 259,70 грн., що підтверджується довідкою відповідача від 15.05.2017 р. № 353.

Розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 28307,30 грн. (109 днів х 259,70 грн.). Колегія суддів звертає увагу, що позивачем у позовній заяві від 17.02.2017 р. заявлена вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і ця сума на час пред»явлення позову складала 9624,00 грн., проте, оскільки суд вирішує спір на час ухвалення судового рішення, період вимушеного прогулу збільшився, тому збільшився розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем сплачено судовий збір у розмірі 640 грн. при подачі позову та сплачено судовий збір у розмірі 704 грн. при подачі апеляційної скарги, а всього 1344 грн.

Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Таким чином, з відповідача на користь позивач підлягає стягненню сплачений ним по справі судовий збір.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що у рішенні місцевого суду має місце невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення суду підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового рішення по суті частини позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307 ч.1 п. 2, 309 ч.1 п. 3,4, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 14 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині позовних вимог.

Позов ОСОБА_2 до Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.

Стягнути з Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 28307,30 грн.

Стягнути Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 640 грн., сплачений позивачем при подачі позову та судовий збір у розмірі 704 грн., сплачений при подачі апеляційної скарги, а всього 1344 грн.

В іншій частині рішення місцевого суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

С У Д Д І :