Рішення № 67794333, 04.07.2014, Подільський районний суд міста Кропивницького (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Кіровограда)

Справа № 405/2823/15-ц

2/405/642/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.07.2017 року Ленінський районний суд м. Кіровограда в складі

головуючої судді: Шевченко І.М.

при секретарі : Фришко А.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницький цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору № ML-К/181/2008 від 06 жовтня 2008 року,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулась в суд з позовом, в якому просила визнати кредитний договір № ML-К/181/2008 від 06 жовтня 2008 року, який укладений між ЗАТ «ОТП Банк» та нею; визнати недійсним договір іпотеки № PML-К00/181/2008 від 06 жовтня 2008 року, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» та нею, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрований в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 3857; зупинити нарахування банком пені, відсотків, штрафних санкцій за вказаним договором кредиту; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження майна за вказаним іпотечним договором, а саме квартиру за адресою АДРЕСА_1; зобов»язати банк повернути їй у натурі те, що отримав банк на виконання умов кредитного договору.

Позов обґрунтовує тим, що 06.10.2008 року між нею та ЗАТ «ОТП Банк», який змінив свою назву на ПАТ «ОТП Банк», було укладено кредитний договір № ML-К/181/2008. Відповідно до ч.1 п.2 договору банк надає позичальнику кредит, а позичальник приймає його на відповідних умовах в сумі 17000 доларів США, п.3 ч.1 визначено, що процентна ставка плаваюча і складається з фіксованого відсотка (4,99%) та FIDR. В забезпечення виконання зобов»язань за вказаним договором між нею та банком 06.10.2008 року укладено іпотечний договір № PML-К00/181/2008 предметом якого є квартира АДРЕСА_2. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрований в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 3857.

Посилаючись на вимоги Законів України «Про захист прав споживача», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», «Про банки і банківську діяльність», норми Цивільного кодексу України, зазначає, що банк не був уповноваженим банком на здійснення валютних операцій, їй, як споживачеві, не була надана повна інформація щодо сукупної вартості кредиту та остаточної ціни споживчого кредиту.

Вважає, що вищезазначений кредитний договір є недійсним так як при його укладенні, банк не дотримав та грубо порушив встановлені Законами імперативні вимоги діючого Законодавства України та приписи Національного Банку України, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів, а саме: надання кредитного договору у валюті відбулось в іноземній валюті без відповідного дозволу на здійснення валютних операцій; банк не виконав вимоги Закону про дотримання істотних умов договору, щодо надання Позичальнику об'єктивної, пової та достовірної інформації, про умови кредиту під час укладення договору про надання споживчого кредиту забезпеченого іпотекою, які є істотними для такого виду договорів, а також на те, що Банк в умовах кредитного договору, приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту, які суттєво відрізняються від тієї реальної процентної ставки за кредитом та, того розміру подорожчання кредиту, які були обумовлені та узгодженого між сторонами кредитного чину в його умовах.

Посилаючись на обставини, викладені в позові, норми діючого законодавства, просила його задовольнити.

Позивач та її представник в судовому засіданні позов підтримали, посилаючись на обставини, викладені в позові та наданих суду додаткових письмових поясненнях.

Представник відповідача ПАТ «ОТП Банк» в судове засідання не з»явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не сповістив. В матеріалах справи наявні заперечення представника відповідача проти позову від травня 2016 року.

Суд, заслухавши пояснення позивачки та її представника, дослідивши матеріали справи, встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що 06.10.2008 року між позивачкою ОСОБА_1 та ЗАТ «ОТП Банк», який змінив свою назву на ПАТ «ОТП Банк», було укладено кредитний договір № ML-К/181/2008. Відповідно до ч.1 п.2 договору банк надає позичальнику кредит, а позичальник приймає його на відповідних умовах в сумі 17000 доларів США, п.3 ч.1 визначено, що процентна ставка плаваюча і складається з фіксованого відсотка (4,99%) та FIDR. В забезпечення виконання зобов»язань за вказаним договором між позивачкою ОСОБА_1 та банком 06.10.2008 року укладено іпотечний договір № PML-К00/181/2008 предметом якого є квартира АДРЕСА_2. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрований в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 3857.

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що банк не мав відповідного дозволу на здійснення валютних операцій та не дотримав і грубо порушив встановлені Законами імперативні вимоги діючого Законодавства України та приписи Національного Банку України, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів, а саме: не виконав вимоги Закону про дотримання істотних умов договору, щодо надання Позичальнику об'єктивної, пової та достовірної інформації, про умови кредиту під час укладення договору про надання споживчого кредиту забезпеченого іпотекою, які є істотними для такого виду договорів, а також на те, що Банк в умовах кредитного договору, приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту, які суттєво відрізняються від тієї реальної процентної ставки за кредитом та, того розміру подорожчання кредиту, які були обумовлені та узгодженого між сторонами кредитного чину в його умовах.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 30.06.2016 року за клопотанням позивачки у справі було призначено судову-економічну експертизу. Згідно висновку експерта від 30.01.2017 року № 2102 було встановлено, відповідачем не надана у повній мірі інформація про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту та введено споживача в оману.

З цього приводу судом відмічається наступне: відповідно до листа Національного банку України від 19.01.2006 року № 18-112/219-637 «Про застосування в банківській діяльності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»банкам звернуто увагу на те, що нормами статті 11 цього Закону врегульовано права споживачів на випадок укладення ними кредитних договорів (у тому числі при здійсненні операцій з кредитування банківських рахунків споживачів), відповідно до яких кредитодавець надає кошти на придбання продукції. Зокрема, встановлено вимоги щодо письмової форми таких договорів, визначено обсяг інформації, яку кредитодавець (у тому числі банк) має право вимагати від позичальника (споживача) з метою перевірки платоспроможності останнього, на кредитодавця покладено обов'язок доведення факту передання позичальнику (споживачу) оригіналу такого договору, а також врегульовано інші аспекти відносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем), що можуть мати місце під час виконання ними взятих на себе зобов'язань відповідно до укладеного кредитного договору. У зв'язку із вищезазначеним НБУ звертає увагу на можливість виникнення в діяльності банків певних ризиків під час укладення та виконання договорів про споживчий кредит із фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, що обумовлені нормами статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

З наведеного вбачається, що договір споживчого кредиту це правочин, який надає споживачу особливі засоби правового захисту, які не притаманні для інших правочинів, що можуть вчинятись за участю банківських установ.

Відповідно до статті 19 цього ж Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається інформація для здійснення свідомого вибору. Згідно ч. 2 п. 2. ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформації, яка необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

У відповідності до положень ст.ст.1054,1055 ЦК Україникредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту.

Укладений сторонами кредитний договір визначений сторонами як споживчий кредит, а тому для нього встановлено особливий порядок укладення.

У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч. 3 ст.1054 цивільного закону).

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст.1, ст.11,ч. 8 ст.18, ч. 3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів»у взаємозв`язку з положеннями ч. 4ст. 42 Конституції України(справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

За положеннями ч. 1ст. 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. ч. 1, 2ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6ст. 203 цього Кодексу.

Частиною 2ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»передбачено, що «Фінансові послуги врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування», а саме, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобовязаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобовязаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний;

варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У частині 4 пункту 4ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та ч.1ст.6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»встановлено: «У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством.

Тобто в умовах договору про надання споживчого кредиту має бути орієнтовна інформація щодо всіх майбутніх платежів.

Як було встановлено висновком судової-економічної експертизи: за даними додатку (графік погашення кредиту т.1, а.с. 140-141) до кредитного договору № ML-К/181/2008 від 06.10.2008 року (т.1. а.с. 136-139) реальна процентна ставка складає 19,12%, абсолютне значення подорожчання кредиту становить 18299,65 доларів США.

Відповідно до п. 3.6 постанови НБУ № 168 від 10.07.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Судово-економічною експертизою від 30.01.2017 року № 2102 експертом проведено дослідження та встановлено реальну відсоткову ставку за кредитоним договором № ML- K/181/2008 від 06.10.2008 року, а також не відповідність вимогам законодавства використання відповідачем рахунків для руху коштів для погашення процентів по кредиту, тіла кредиту та інших умов кредитного договору.

За результатами проведеного дослідження, експертом встановлено, що документально обґрунтовано сукупну вартість кредиту у вигляді реальної відсоткової ставки за договором про надання кредиту № ML- K/181/2008 від 06.10.2008 року станом на момент складання договору, а саме станом на 06.10.2008 року, визначена в розмірі 20,74 %та абсолютного значення подорожчання кредиту в розмірі 19 069,65 доларів США.

Натомість банком на момент укладення договору зазначені інші показники реальної відсоткової ставки та абсолютне значення подорожчання кредиту, які становлять: значення реальної процентної ставки складає 19,12 %, а абсолютного значення подорожчання кредиту становить 18 299,65 долар США, що фактично у процентному відношенні занижено на 1,62 % а в грошовому виразі 770,00 доларів США.

Експертом визначено та зазначено, що під час укладання договору № ML- K/181/2008 від 06.10.2008 року оформлення Банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту у вигляді реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту виконано з недотриманням Постанови НБУ від 10.05.2007 року № 168.

Таким чином, згідно наявних документів, внаслідок відсутності інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, наданої позичальнику перед укладенням кредитного договору, а також відсутності детального розпису загальної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

До інших умов, визначених актами цивільного законодавства, у даному конкретному випадку з урахуванням специфіки договору та виду забезпеченості, слід віднести обов'язкові умови які урегульовують дані правовідносини зокрема,Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами» № 979-IV(надалі - Закон № 979-IV).

Статею 1 вказаного Закону № 979-IVвизначено, що іпотечний борг - це основне зобов'язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою.

За правиломст.2 Закону № 979-IV, Договір про іпотечний борг виникає з цивільноправових відносин між сторонами договору за умови дотримання встановлених цимЗакономвимог. Умови договору про іпотечний борг та зміст самого іпотечного договору розробляє кредитодавець.

Основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті Кредитодавцем іще до укладення договору про іпотечний борг. Ця інформації має бути оприлюднена ним у письмовій форміі містити: опис усіх грошових зборів і витрат, пов'язаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов'язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов'язання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; положення про інфляційне застереження.

Встановлена Законодавцем в коментованій норміЗаконупередумова обовязкової необхідності для Банку здійснювати встановлення положення про інфляційне застереження, (яке Законодавцем визначено, як спосіб встановлення та узгодження з Іпотекодавцем домовленості про розрахунки індексації інфляційних втрат вартості предмету іпотеки та збереження її реальної вартості), є такою, що перш за все направлена, на необхідність дотримання рівноправ`я сторін (учасників договору), дотримання справедливого балансу договірних правовідносин та на збереження реальної вартості предмету іпотеки.

В супротивному випадку, відсутність в умовах спірного правочину вище зазначених застережень та домовленостей між сторонами кредитного договору, суттєво порушує баланс договірних правовідносин Позичальника, істотно знецінює вартість предмету іпотеки та значно погіршує становище Іпотекодавця йому на шкоду, що є недопустимим.

Приписист.2 Закону № 979-IV, «;щодо необхідності та обовязку визначення кредитодавцем саме в кредитному договорі основних економічних та правових вимог виникнення іпотечного боргу, на які міститься посилання в ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та ч.1ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (із числа інших обов'язкових умов, що випливають із суті та умов договору), мають бути визначені та розкриті Банком саме в змісті кредитного договору іще до укладення іпотечного договору, шляхом оприлюднення таких відомостей у письмовій формі».

Вищезазначені вимоги, є визначенимизакономістотними умовами кредитного договору, укладеного між позичальником і банком, а їх зміст та умови є такими, що можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту та являються необхідними і обовязковими для такого виду договорів.

В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокремаЦК(статті 215,1048-1052,1054-1055),статті 18-19 Закону України "Про захист прав споживачів".

Відповідно до ч. 5 ст. 11, ст 18 Закону України "Про захист прав споживачів"до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цьогоЗаконупро несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що оскільки вище вказані обов'язкові відомості не були встановлені та не розкриті Банком в кредитному договорі, оспорюваний кредитний договір не відповідає вимогам чинного законодавства України, а його сторонами, в належній формі не було досягнуто згоди щодо істотних умов договору, передбачених законодавцем.

Відповідно до п. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, кожній із сторін правочину заборонено вводити один одного в оману щодо обставин, які мають істотне значення. В даному випадку істотним значенням також є отримання кредиту в іноземній валюті та повне одностороннє покладення на позивача валютного ризику.

Несправедливими є, зокрема, умови кредитного договору (п. 1.1.) в частині надання кредиту в доларах США, що передбачають погашення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом у іноземній валюті, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, банк перекладає виключно на споживача позичальника, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України, де вказується, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.

Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення і вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

У відповідності до ст.ст. 2, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», банк є фінансовою установою, яка має виключне право на підставі відповідної ліцензії надавати фінансові кредити. При цьому, метою цього Закону, як вказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг.

Таким чином, при наданні кредиту банк діє як професійний учасник на ринку фінансових послуг.

Кредитний договір повинен укладатися в порядку, визначеному законом, а його умови повинні відповідати як загальним вимогам, встановленими ст. ст. 3, 4, 6, 10, 13, 192, 203, 204, 215, 227, 533, 627 ЦК України, так і вимогам спеціального законодавства, зокрема Закону України „Про захист прав споживачів .

Саме банк розробляв зміст кредитного договору та додаткових угод, додатків, змін та доповнень і пропонував підписати їх позичальнику, а саме тому на банку лежить основний обовязок по забезпеченню дотримання законності під час надання фінансових послуг.

Свій власний ризик, який передбачений ст. 2 Законом України «Про банки і банківську діяльність», банк, будучи професійним учасником на ринку фінансових послуг, повністю переклав на позичальника, розробивши односторонньо вигідний для себе зміст кредитного договору та додаткових угод, додатків, змін та доповнень і, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, спонукав позичальника підписати завідомо вигідні для банку, але завідомо невигідні (приховані від позичальника) умови договорів, завдяки чому банк взагалі ухилився від будь-яких ризиків щодо такої суттєвої умови як знецінення національної валюти України.

Судом відмічається, що пропонуючи позичальнику підписати розроблені банком і односторонньо вигідні для себе умови кредитного договору та додаткових угод, банк жодним чином не допускав перегляду прописаних умов чи внесення до уже прописаного інших умов, доповнень чи змін, які бажав би внести позичальник. Приймались тільки ті умови, які встановлювались банком. У іншому випадку позичальнику просто не надавались кредитні послуги.

Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 09.02.1993 року № 15-93, який встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обовязки субєктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність з порушення валютного законодавства, а саме: у п.1 ст.3 Декрету КМУ зазначено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Ця норма кореспондує до положень ст.35 Закону України «Про національний банк України».

Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який може застосовуватися при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.

Відповідно до п.1 ст.5 Декрету КМУ Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Згідно із положеннями п.2 ст.5 Декрету КМУ, Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового звязку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Однак, у випадках укладання договорів кредиту із здійсненням платежів в іноземній валюті, законодавець зобовязує банки отримувати індивідуальні ліцензії.

Так, відповідно до п.4 ст.5 Декрету КМУ, індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Крім інших, валютними операціями, які потребують обовязкового отримання індивідуальної ліцензії є:

надання і одержання резидентам кредитів в іноземній валюті (підпункт «в» п.4 ст.5 Декрету КМУ);

використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» п.4 ст.5 Декрету КМУ).

У першому випадку встановлено, що надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті потребує одержання індивідуальної ліцензії НБУ. Тому, для укладення спірного Договору з наданням Позичальнику кредитних коштів, Банку потрібно мати індивідуальну ліцензію Національного Банку України.

У другому випадку встановлено, що використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Тобто застосовуючи зазначену норму для спірного Договору, маємо здійснену валютну операцію «використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» між її учасниками, Позичальником та Банком та необхідність обовязкового отримання для цієї операції індивідуальної ліцензії НБУ.

Законодавством, а саме Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного Банку України від 14 жовтня 2004 року № 483, встановлено вичерпний перелік випадків використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії.

У п.1.5. Положення зазначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється:

якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності індивідуальної ліцензії.

Згідно ч.5 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Разом з цим, у банку на момент укладання кредитного Договору індивідуальна ліцензія, яка видається НБУ на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу за спірним Договором, була відсутня.

Судом критично оцінюється посилання відповідача на Дозвіл (т.1 а.с. 91), як на підставу повноважень банку, що має право здійснювати відповідні валютні операції з валютними цінностями , як уповноваженим банком на здійснення валютних операцій на видачу кредиту в іноземній валюті резидентам України фізичним особам для використання на території України.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину сторонами або однією із сторін, зокрема, вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 де вказано наступне:

Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі Кодекс).

Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, обєктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права. Так, у пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної ОСОБА_3 ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 9 квітня 1985 року № 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто повязаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ОСОБА_3 Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно п.2 ст. 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньо-статистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди.

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.96 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п. 6 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог про те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно до п. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У відповідності до п. 20 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел в діях однієї із сторін правочину. наявність умислу, істотність значення обставин щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, що діяла під впливом обману.

Разом з тим, згідно інформаційного листа ВСУ від 01.02.2013 року «Судова практика з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів» (2009 - 2012 рр.), вбачається, що при вирішенні спорів про захист прав споживачів судам слід враховувати, що тягар доказування обставин, що звільняють від відповідальності за виконання чи неналежне виконання зобов'язання, в тому числі і за спричинену шкоду лежить на продавцеві товару чи послуги. ЗУ «Про захист прав споживачів» містить спеціальні норми, що, превалюють над загальними.

Суд приходить до висновку, що даним експертним висновком підтверджується те, що відповідач скористався тим, що позивачу об'єктивно бракувало знань необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і він був введений в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимогЗУ "Про захист прав споживачів"не надав позивачу відомості , які потрібні клієнту при укладенні кредитного договору та не зазначив їх в його змісті .

Разом з тим, на підставі встановлених судовим експертом обставин, суд робить висновок, що документальне оформлення ПАТ «ОТП Банк» кредиту за вищезазначеним договором, не відповідає всім вимогам Законута нормативно - правовим актам України, які регулюють питання кредитних правовідносин.

Виходячи з положень ст.ст.203,215,230,548 ЦК України, судом встановлено, що в момент підписання кредитного договору між сторонами, позивач був введений в оману відповідачем щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, а тому, волевиявлення позивача на укладання кредитного договору у вигляді та розмірах, які фактично встановлені шляхом експертного дослідження, суперечили його волевиявленню на його укладання саме на таких умовах.

У відповідності дост. 638 ЦК, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначенізакономяк істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Висновок судово-економічної експертизи підтверджує, що під час укладення кредитного договору Банк приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та взагалі не вказав в угоді значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. Вищенаведене приховування важливої, обєктивної та необхідної інформації від позичальника перед підписанням договору та невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов до фактично встановлених з метою встановлення завищених процентів за користування кредитом та отримання прихованого прибутку, вважаю таким, що свідчить про наявність умислу в діях відповідача.

Виходячи з вище наведеної обставини та у зіставленні до вимогист. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», судом встановлено, що спірний кредитний договір було укладено Банком, з використанням нечесної підприємницької практики, яка є забороненою коментованою нормою Закону.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги, а тому вимоги позову про визнання недійсним кредитного договору підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про і потеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним.

Оскільки, іпотечний договір № PML-К00/181/2008 від 06.10.2008 року є похідними від оспорюваного кредитного договору № ML-К00/181/2008 від 06.10.2008 року то визнання недійсним основного кредитного договору тягне за собою і визнання недійсними похідних від нього договорів, а саме договору іпотеки.

Таким чином, позовні вимоги позову знайшли своє часткове підтвердження в суді та підлягають задоволенню частково.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 щодо зупинення нарахування банком пені, відсотків, штрафних санкцій за вказаним договором кредиту; виключення з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження майна за вказаним іпотечним договором, а саме квартиру за адресою АДРЕСА_1 та зобов»язати банк повернути їй у натурі те, що отримав банк на виконання умов кредитного договору, суд відмовляє в задоволенні вимог, так як визнання недійсним кредитного договору припиняє нарахування банком пені, відсотків, штрафних санкцій за вказаним договором кредиту та передбачає виключення з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження майна за вказаним іпотечним договором. Щодо вимог повернення в натурі все, що отримав банк, дані вимоги є не конкретними та не визначеними.

Частиною 1 статті 88 ЦПК України передбачено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати, а тому стягненню з банку на користь ОСОБА_1 підлягають понесені нею та підтверджені, наданою суду квитанцією, судові витрати в сумі 8800,00 грн. витрати на проведення експертизи Крім того, стягненню з банку на користь держави підлягають судові витрати в сумі 1280,00 грн. щодо двох задоволених позовних вимог позивачки ОСОБА_1

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 88, 212-215 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору № ML-К/181/2008 від 06 жовтня 2008 року задовольнити частково.

Визнати недійсним з моменту укладення кредитний договір № ML-К/181/2008 від 06 жовтня 2008 року, який укладений між Закритим Акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1.

Визнати недійсним з моменту вчинення Іпотечний договір № PML-К00/181/2008 від 06 жовтня 2008 року, укладений між Закритим Акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрований в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 3857.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (код ЄДРПОУ 21685166, МФО 300528) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) судові витрати по справі в сумі 8800,00 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (код ЄДРПОУ 21685166, МФО 300528) на користь держави судові витрати по справі в сумі 1280,00 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів після проголошення рішення через Ленінський районний суд м. Кіровограда до апеляційного суду Кіровоградської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Ленінського районного

суду м. Кіровограда І. М. Шевченко