Постанова № 67684452, 11.07.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2017 року Справа № 910/27026/14

Вищий господарський суд України у складі: суддя Палій В.В. - головуючий (доповідач), судді Грек Б.М. і Студенець В.І.

розглянув касаційну скаргу Федерації професійних спілок України, м. Київ,

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.05.2017

у справі № 910/27026/14

за позовом Заступника прокурора міста Києва (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ), м. Київ,

до Федерації професійних спілок України (далі - Федерація), м. Київ,

про визнання права власності та витребування майна.

Судове засідання проведено за участю представників:

прокуратури - Кравчук О.А. прокурор

позивача - Лисий В.І. предст. (дов. від 12.01.2017)

відповідача - Багатченко Ю.В. предст. (дов. від 26.12.2016)

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2014 року Прокурор звернувся до господарського суду міста Києва з позовом в інтересах ФДМУ до Федерації про визнання права власності держави в особі ФДМУ та витребування нерухомого майна, а саме учбово-спортивної бази "Спартак" по вул. Фрунзе, 105 у м. Києві, яка складається з таких об'єктів: готель (літера "А") площею 921,6 кв.м, гаражі (літера "Д") площею 476,4 кв.м, філія готелю (літера "Б") площею 182,3 кв.м, басейн (літера "В") площею 922,0 кв.м, побутове приміщення (літера "К") площею 107,5 кв.м, спортивний комплекс з трибунами та адмінкорпусом (літера "Г") площею 4 095,9 кв.м, прохідна (літера "Е") площею 27,2 кв.м, будівля (білетні каси) (літера "Л") площею 138,2 кв.м, склад (роздягальня, душові) (літера "Ж") площею 117,6 кв.м, сауна (літера "З") площею 125,4 кв.м, дворовий туалет (літера "И") площею 106,7 кв.м, трансформаторна підстанція (літера "М") площею 34,8 кв.м.

Позов мотивовано тим, що спірне майно є державною власністю та у визначеному законодавством порядку Федерації не передавалося, проте відповідач неправомірно володіє державним майном та оспорює право власності держави на нього, що є підставою для визнання права державної власності на спірне майно та витребування його у державну власність.

Відповідач звернувся до суду із заявою про сплив позовної давності для звернення з даним позовом до суду, у зв'язку з чим просив застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову.

Рішенням господарського суду міста Києва від 02.02.2015 зі справи № 910/27026/14 (суддя Босий В.П.) позов задоволено повністю.

Рішення мотивовано тим, що власником спірного майна є держава в особі органу уповноваженого управляти державним майном - ФДМУ, проте спірне майно вибуло з володіння держави поза її волею; при цьому, прокурором не було порушено строків позовної давності у зверненні з даним позовом до суду, оскільки прокуратурі стало відомо про порушення прав і законних інтересів держави у 2014 році при проведенні перевірки за зверненням Міністерства молоді та спорту України від 24.10.2014 № 7519/91.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.06.2015 рішення місцевого господарського суду зі справи скасовано та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову, у зв'язку зі спливом позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.12.2015 зі справи № 910/27026/14 постанову суду апеляційної інстанції скасовано та передано справу на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.

За результатами нового розгляду постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 (судді Чорногуз М.Г. - головуючий, Агрикова О.В., Ткаченко Б.О.) рішення місцевого господарського суду від 02.02.2015 зі справи залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що власником спірного майна є держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном - ФДМУ, проте спірне майно вибуло з володіння держави поза її волею; при цьому, прокурором не було порушено строків позовної давності у зверненні з даним позовом до суду, оскільки порушення прав держави об'єктивно не могло відбутися раніше дня державної реєстрації права власності на спірне майно за Федерацією (13.02.2014) на підставі рішення Подільського районного суду м. Києва від 21.03.2008 у цивільній справі № 2-1882/2008, так як до цього часу майно де-юре не вибувало з державної власності.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Федерація просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваного судового акта з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу ФДМУ просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, судові акти попередніх інстанцій залишити без змін.

Сторони відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлені про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представників прокуратури та сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- спірне нерухоме майно було створено та введено в експлуатацію 30.05.1980, що підтверджується актом приймання в експлуатацію державною приймальною комісією закінченого реконструкцією комплексу УСБ ДСО "Спартак";

- 18.11.1990 Загальною конфедерацією профспілок СРСР та Федерацією підписано договір, згідно з яким за Федерацією було закріплено на праві власності учбово-спортивну базу "Спартак", що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Фрунзе, 105;

- згідно з даними Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві за відповідачем зареєстровано на праві власності учбово-спортивну базу "Спартак", а саме: готель (літера "А") площею 921,6 кв.м, гаражі (літера "Д") площею 476,4 кв.м, філія готелю (літера "Б") площею 182,3 кв.м, басейн (літера "В") площею 922,0 кв.м, побутове приміщення (літера "К") площею 107,5 кв.м, спортивний комплекс з трибунами та адмінкорпусом (літера "Г") площею 4 095,9 кв.м, прохідна (літера "Е") площею 27,2 кв.м, будівля (білетні каси) (літера "Л") площею 138,2 кв.м, склад (роздягальня, душові) (літера "Ж") площею 117,6 кв.м, сауна (літера "З") площею 125,4 кв.м, дворовий туалет (літера "И") площею 106,7 кв.м, трансформаторна підстанція (літера "М") площею 34,8 кв.м.;

- спірне нерухоме майно зареєстроване за Федерацією на підставі рішення Подільського районного суду м. Києва від 21.03.2008 у цивільній справі № 2-1882/2008 за позовом Федерації професійних спілок України до фізичної особи Потерюка В.А. про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні майном;

- 24.10.2014 до Генеральної прокуратури України надійшов лист Міністерства молоді та спорту України № 7519/9.1, в якому останнє просило звернутися до господарського суду із заявою про визнання за державою права власності на будівлі учбово-спортивної бази по вул. Фрунзе, 105 у м. Києві.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання права власності держави в особі ФДМУ на спірні об'єкти нерухомого майна та витребування із чужого незаконного володіння Федерації спірних об'єктів нерухомості.

Постановою XIX з'їзду профспілок СРСР від 27.10.1990 "Про особливості профспілок СРСР" встановлено, що профспілкові об'єкти є єдиною власністю профспілок СРСР.

Таким чином, профспілки були єдиною загальносоюзною громадською організацією з єдиною власністю без розмежування на республіканські та інші профспілкові організації. Тобто, профспілки діяли за загальним статутом профспілок СРСР та були загальносоюзною громадською організацією.

Постановою Верховної Ради УРСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 10.11.1990 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення в дію Закону України Української РСР про роздержавлення майна.

Постановою Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки від 24.08.1991 "Про проголошення незалежності України" було проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України.

Указом Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" та Законом України від 10.09.1991 "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" передбачено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України є державною власністю.

Постановою Верховної Ради України від 14.02.1992 "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" визначено, що функції з управління державним майном покладено на Кабінет Міністрів України, а після набрання чинності постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 "Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України" - на Фонд державного майна України.

Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР до визначення їх правонаступників вирішено майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, передати Фонду державного майна України - тимчасово.

Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994 "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього СPCP" встановлено, що до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СPCP, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СPCP Фонд здійснює право розпорядження цим майном в процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління СPCP після прийняття постанови Верховної Ради України від 24.08.1991 "Про проголошення незалежності України" без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Пунктом 1 постанови Верховної Ради Української PCP від 03.08.1990 №143-ХІІ "Про реалізацію Закону "Про економічну самостійність Української PCP" встановлено, що всі дії суб'єктів господарських відносин, які суперечать державному суверенітету та економічним інтересам Української PCP, визнаються недійсними і забороняються.

За приписами статті 4, частини першої статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" ФДМУ є суб'єктом управління об'єктами державної власності та здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього Союзу РСР, яке має статус державного.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що будь-яке майно (в тому числі і спірне), яке за час існування Союзу РСР було передано, зокрема профспілковим організаціям, належало до державної власності і не могло бути відчужено без згоди його власника - держави в особі Фонду державного майна України. Будь-які зміни власника такого майна суперечать державному суверенітету і економічним інтересам держави.

Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 Цивільного кодексу України).

У вирішення спору Федерацією було заявлено про застосування до спірних правовідносин позовної давності.

При цьому, ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, оскільки вважав, що цей строк не порушено.

Положеннями статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з приписами статей 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексу України визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК України).

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК України, про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Статтею 83 Цивільного кодексу Української РСР було передбачено, що на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння громадських організацій позовна давність не поширюється. Проте, такого положення стаття 268 ЦК України не містить.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих і Перехідних положень ЦК України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України ( від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16).

Місцевий та апеляційний господарські суди у вирішенні спору виходили з того, що позовна давність не сплинула і порушене право позивача підлягає захисту у судовому порядку.

При цьому, місцевий господарський суд виходив з того, що про порушення інтересів держави прокурор дізнався лише у 2014 році при проведенні перевірки за зверненням Міністерства молоді та спорту України від 24.10.2014 № 7519/91, відповідно відсутні підстави стверджувати, що прокурором пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

Проте, судом першої інстанції не враховано, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач (ФДМУ), а не прокурор.

Судом апеляційної інстанції, у свою чергу, у розгляді питання щодо наявності чи відсутності підстав вважати позовну давність такою, що сплинула, додатково встановлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01 листопада 1996 року № 461/96-ВР "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 року і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких перебуває це майно.

На виконання цієї постанови у 1996 році ФДМУ було складено Перелік організацій, установ і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року перебували у віданні Української Республіканської Ради Всесоюзного добровільного фізкультурно-спортивного товариства профспілок Загальної конфедерації профспілок СРСР (колишнього ВЦРПС), до якого за порядковим номером 76 (м. Київ) було включено учбово-спортивну базу "Спартак".

Проте, як зазначено судом апеляційної інстанції, порушення прав держави об'єктивно не могло відбутися раніше дня державної реєстрації права власності на спірне майно за Федерацією (13.02.2014) на підставі рішення Подільського районного суду м. Києва від 21.03.2008 у цивільній справі № 2-1882/2008, так як до цього часу майно де-юре не вибувало з державної власності, відповідно строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду не сплинув. При цьому, вказане судове рішення постановлене за наслідками розгляду справи між особами, які не уповноважені здійснювати управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР (тобто, у даному випадку, ФДМУ не був учасником цього судового процесу).

Вищий господарський суд України додатково зазначає, що у межах судового процесу у цивільній справі № 2-1882/2008 не відбувалося вилучення державного майна з подальшим його продажем у порядку виконання судового рішення та не приймалося рішення про припинення права власності на підставах, передбачених приписами статті 346 ЦК України, відповідно, саме по собі рішення Подільського районного суду м. Києва від 21.03.2008 у цивільній справі № 2-1882/2008, учасником якого не був ФДМУ, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову у даній справі.

Водночас, у вирішенні питання позовної давності у даній справі судом апеляційної інстанції залишено поза увагою те, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти; порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (аналогічна позиція викладена у постанові ВСУ від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16).

Апеляційним господарським судом, у зв'язку з цим, не надано належної оцінки ним же встановленим обставинам про укладення 18.11.1990 Загальною конфедерацією профспілок СРСР та Федерацією договору, згідно з яким за Федерацією було закріплено на праві власності учбово-спортивну базу "Спартак", що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Фрунзе, 105 (тобто, відбулася зміна власника і форми власності спірного майна), як і не надано належної оцінки (з урахуванням презумпції можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а також з урахуванням покладеного на ФДМУ обов'язку з управління державним майном) встановленим ним же обставинам про те, що на виконання вимог постанови Верховної Ради України від 11.11.1996 № 461/96-ВР "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови ВРУ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" у 1996 році ФДМУ був складений Перелік організацій, установ і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року перебували у віданні Української Республіканської Ради Всесоюзного добровільного фізкультурно-спортивного товариства профспілок Загальної конфедерації профспілок СРСР (колишнього ВЦРПС), до якого за порядковим номером 76 (м. Київ) було включено учбово-спортивну базу "Спартак".

За наведених обставин, попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування вимог частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Касаційна ж інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду (частина друга статті 1115 ГПК України).

Відповідно до статті 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Федерації професійних спілок України задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 02.02.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.05.2017 зі справи № 910/27026/14 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Суддя В. Палій

Суддя Б. Грек

Суддя В. Студенець