Рішення № 67665053, 05.07.2017, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/1266/17Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 53 ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2017 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючогоОСОБА_2суддівОСОБА_3, ОСОБА_4 при секретаріОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 19 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ТОВ «Ост-Інвест» про стягнення оплати часу простою не з вини працівника, компенсації втрати частини заробітку за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

в с т а н о в и л а :

27 січня 2017 р. позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.

В обґрунтування якого зазначив, що з 02 липня 2001 р. він працював в ТОВ «Ост-Інвест», 05 лютого 2004 р. звільнений на підставі ст.38 КЗпП України (за власним бажанням).

В період роботи, 2 липня 2003 р. позивач з іншими працівниками директором був відправлений у вимушену відпустку без збереження заробітної плати на невизначений час з тих мотивів, що випуск міні-інкубаторів підприємством має сезонний характер і в літній період падає збут продукції. При звільненні з позивачем не був проведений повний розрахунок, не виплачені належні йому суми оплати за час простою за серпень 2001 р., липень-серпень 2002 р. та з липня 2003 р. по день звільнення, компенсацію за невикористану відпустку за період з 02 липня 2001 р. по 01 липня 2002 р., а тому вважає, що на підставі ст. 117 КЗпП України до стягнення з відповідача підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація втрати заробітку з урахуванням інфляції.

Виходячи з викладеного просив стягнути з відповідача на його користь суму компенсації за вимушений прогул не з вини працівника за серпень 2001 р., липень-серпень 2002 р., з 02 липня 2003 р. по 05 лютого 2004 р., що становить 10 705 грн.; компенсацію за невикористану щорічну відпустку за період з 02 липня 2001 р. по 01 липня 2002 р. 826 грн.; середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме: з моменту звільнення 05 лютого 2004 р. по винесення рішення судом, що складала з 06 лютого 2004 р. по день подання позовної заяви 169 852 грн.; компенсацію втрати частини заробітної плати з урахуванням індексу інфляції 5 024 грн. 51 коп.

Остаточно уточнивши позовні вимоги позивач збільшив їх в частині компенсації за невикористану відпустку за період з 02 липня 2001 р. по 01 липня 2002 р. та з 01 вересня 2003 р. по 04 лютого 2014 р. з 826 грн. до 1537 грн.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 19 квітня 2017 р. позов задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ «Ост-Інвест» на користь ОСОБА_6 компенсацію за невикористану відпустку в сумі 506 грн. 60 коп., компенсацію втрати частини заробітку 1 892 грн. 79 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 4 015 грн. 91 коп., всього 6 415,30 грн.

В решті вимог відмовлено.

Стягнуто з з ТОВ «Ост-Інвест» на користь ОСОБА_6 судові витрати по оплаті судового збору в сумі 640 грн.

Стягнуто з з ТОВ «Ост-Інвест» в дохід держави судовий збір 640 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_6 оскаржив його в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, помилки при здійсненні розрахунків сум належних до стягнення з відповідача, та частково неправильне застосування норм матеріального права, які регулюють питання порядку нарахування компенсації за невикористану відпустку і питання, що повязані зі здійсненням роботодавцем виплат працівникам за час простою не з вини працівника та компенсації за нездійснення повного розрахунку з працівником, а також визначення розміру середнього заробітку належного працівникові за весь час затримки розрахунку при звільненні з роботи, просив його змінити, скасувавши в частині відмови в задоволенні позову, ухвалити рішення про повне задоволення його позовних вимог.

При цьому послався на ті ж підстави, що і в позовній заяві.

Також значив, що, на його переконання, він має право на отримання відповідної компенсації за затримку розрахунку при звільненні, в якій районним судом йому було відмовлено, оскільки, на правовідносини, які склалися між ним та відповідачем строк позовної давності не розповсюджується.

Вважає, що ним, в ході розгляду справи в суді першої інстанції доведено факти простою підприємства не з вини працівника за який відповідно він має право вимагати оплати.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення ОСОБА_6, представника ТОВ «Ост-Інвест» - ОСОБА_7, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_8, вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення невиплаченої позивачу при звільненні 05 лютого 2004 р. компенсації за невикористану відпустку в сумі 506 грн. 60 коп., суд виходив з того, що між позивачем та відповідачем існували трудові відносини на підставі укладеного безстрокового трудового договору. Дані трудові відносини були припинені з підстав звільнення позивача, розрахунок з яким не було проведено. За період роботи з 02 липня 2001 р. по 05 лютого 2004 р. (2 роки 7 місяців 3 дні), враховуючи термін щорічної оплачуваної відпустки 24 календарних дні, позивач набув права на 2 роки*24 дн. + 24:12*7 міс = 48 + 14 = 62 дні відпустки, з яких позивачем згідно з наказом № 6-К від 16 травня 2003 р. було використано 28 днів відпустки, таким чином за невикористані 62 28 = 34 дні щорічної відпустки на користь позивача підлягає стягненню невиплачена при звільненні грошова компенсація за невикористану відпустку.

Відповідно розрахунковий період обчислення виплат за 12 місяців, які передували виплаті компенсації становить з 01 лютого 2003 р. по 01 лютого 2004 р. та сума заробітку позивача за вказаний період згідно відомостей ПФУ становить 1 662 + 1 500 + 870 + 1 216,24 + 51 грн. 40 коп. = 5 299 грн. 64 коп., таким чином сума компенсації становить 5 299,64/355*34 дні = 506 грн. 60 коп., де 355 днів це кількість днів у розрахунковому періоді шляхом зменшення 365 днів на вихідні та неробочі дні, перелік яких наведено у ст.73 Кодексу законів про працю.

Водночас суд дійшов висновку, що не підлягають до задоволення стягнення сум оплати за час простою з вини роботодавця, оскільки дані вимоги не підтверджені належними та допустимими доказами. Та як заробітна плата є винагородою саме за виконану роботу, то обов'язок по її оплаті може виникнути у власника чи уповноваженого ним органу при умові її виконання працівником. Незабезпечення працівника, який перебуває на роботі, роботою не тягне за собою збереження за ним установленого йому розміру заробітної плати при відрядній формі її оплати, а може бути підставою для оплати часу простою, якщо такий мав місце не з вини працівника, в порядку та на умовах, установлених ст. 113 КЗпП України.

Щодо позовних вимог про стягнення компенсаційних нарахувань інфляційних втрат внаслідок несвоєчасної виплати компенсації за невикористану відпустку, то вони на переконання суду першої інстанції підлягають до часткового задоволення, виходячи з того, що компенсація за невикористану відпустку, є складовою заробітної плати, заборгованість з виплати якої виникла з лютого 2004 року та не погашена до даного часу, компенсація інфляційних втрат внаслідок несвоєчасної виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку підлягає до стягнення в розмірі, обчисленому на підставі офіційно опублікованих за даними Державного Комітету статистики України індексів інфляції:506,6*1.011*1.007*1.000*1.001*0.999*0.983*1.006*1.013*1.019*1.015*1.009*1.009*1.021*1.021* 1.009*1.008*1.002*1.002* 1.005*1.030* 1.007*1.009*1.011*1.010*1.018 506 грн. 60 коп. = 1 892 грн. 79 коп.

Задовольняючи частково позовні вимоги, в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку суд першої інстанції виходив з того, що спір між сторонами щодо розміру належних до виплати позивачу сум виник 27 січня 2017 р., тобто коли позивач звернувся до суду з даним позовом оскільки обєктивних та переконливих доказів звернення позивача до роботодавця в період з 05 лютого 2004 р. до 27 січня 2017 р. суду не надано. Виходячи з викладеного, суд прийшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення на підставі ст.117 КЗпП середнього заробітку за час затримки розрахунку з моменту предявлення відповідної вимоги 27 січня 2017 р. по день прийняття рішення 19 квітня 2017 р. (2 місяці 17 робочих днів): 2*(870+1216,24)/2+(870+1216,24)/40 роб. дні * 17 роб. дні = 4 015,91 грн., де 870 грн. та 1 216,24 - заробіток за 2 останні повністю відпрацьовані місяці квітень та червень 2003 року, при цьому, обчислення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відбувається відповідно до до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення компенсації за змушений прогул не з вини працівника та в частині часткового задоволення позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку, оскільки вони є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Разом з тим, не може погодитись з висновком районного суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у відповідності до ст. 117 КЗпП України в редакції від 20.12.2005 р. за період з 27.01.2017 р. по 19.04.2017 р. день прийняття судом першої інстанції рішення, оскільки судом допущено порушення норм матеріального права, та з розміром стягнутої компенсації втрати частини заробітку, при проведенні розрахунку якого допущено помилку, що відповідно до вимог статті 309 ЦПК України є підставою для скасування зміни рішення суду першої інстанції.

Так, відповідно до ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обгрутованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обгрунтовувались вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (порушення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін та враховуючи обовязок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, суд повинен всебічно і повно зясувати усі обставини, що складають предмет доказування, дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (ст.ст. 58, 59 ЦПК України), окремо та всі докази у їх сукупності у порядку, передбаченому ст.ст. 185, 187, 189, 212 ЦПК України, що відображається у судовому рішенні. Відхилення того чи іншого доказу, перевагу одного доказу над іншим має бути мотивовано.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи 27.01.2017 р. ОСОБА_6 звернувся в суд за вирішенням трудового спору до ТОВ «Ост-Інвест», з яким припинив трудові відносини 05.02.2004 р., відносно стягнення оплати часу простою не з вини працівника, компенсації витрат частини заробітку за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому ОСОБА_6 послався, зокрема, на положення статей 113, 115, 116, 117, 233 КЗпП України, як на правову підставу своїх вимог, а обґрунтовуючи вимоги зауважив, що в день його звільнення 05.02.2004 р. відповідач не провів з ним визначений трудовим законодавством розрахунок.

За наслідками вирішення спору судом встановлено, що між ТОВ «Ост-Інвест» в особі директора ОСОБА_9 та ОСОБА_6 01 липня 2001 р. був укладений контракт про прийняття позивача на роботу на 1 рік робітником. Матеріали справи містять його ксерокопію. ( а.с. 51)

У відповідності до пояснень сторін, даних у суді першої інстанції, позивачу нараховувалась зарплата за фактично виконаний обсяг роботи по збиранню інкубаторів на підставі нарядів на роботу, які видавав керівник.

Згідно ЄДРПОУ видом діяльності Товариства є виробництво машин і устаткування для сільського господарства.

Пунктом 1 укладеного між сторонами контракту від 01 липня 2001 р. визначено, що даний контракт є строковим трудовим договором. На підставі контракту між працівником та роботодавцем виникають трудові відносини. Працівник зобовязується виконувати роботу, визначену роботодавцем, який зобовязується виплачувати працівникові заробітну плату по нарядах, забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи.

Відповідно до п. 4 даного контракту, він має форму договору цивільно-правового характеру і не передбачає щорічних оплачуваних відпусток та відрахувань до Фонду соціального захисту.

Водночас, наказом від 09 липня 2001 р. № 3-К ОСОБА_6 було прийнято на роботу в ТОВ «Ост-Інвест» інженером-механіком з 02.07.2001 р. з відрядною оплатою праці, що в свою чергу підтверджується записом у його трудовій книжці. ( а.с. 9)

Матеріали справи містять ксерокопію наказу № 3-К від 09 липня 2001 р., надану позивачем в підтвердження заявлених вимог, який не містить відомостей відносно ознайомлення з ним осіб стосовно яких він виносився. (а.с. 12, 13)

Також, матеріали справи містять ксерокопію наказу № 8-К від 30 серпня 2002 р. по Товариству, знову ж таки надану позивачем, про переведення ОСОБА_6 з 01 вересня 2002 р. на постійну роботу на посаду інженера-механіка з відрядною оплатою праці. (а.с. 11) Водночас у трудовій книжці позивача відсутній відповідний запис.

Згідно до ксерокопії наказу № 6-К від 16 травня 2003 р., який як і попередні був наданий суду позивачем, ОСОБА_6 була надана відпустка 28 календарних днів за період роботи з 01 вересня 2002 р. по 31 серпня 2003 р. При цьому приведений наказ не містить розпоряджень відносно проведення передбачених у випадку надання відпусток виплат (а.с.14)

Відповідно до запису в трудовій книжці ОСОБА_6 за № 12, останній звільнений з роботи за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України наказом № 2-К від 04 лютого 2004. (а.с. 9)

ОСОБА_6 суду надано ксерокопію наказу № 2-К від 04 лютого 2004 ТОВ «Ост-Інвест» ЛТД відповідно до якого, зокрема, ОСОБА_6 інженера звільнено з роботи з 05.02.2004 р. за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України. Даний наказ, також, не містить будь-яких розпоряджень щодо проведення розрахунку з позивачем при звільненні, зокрема, і компенсації за невикористану відпустку з зазначенням кількості її календарних днів.

18.02.2004 р. ОСОБА_6 був прийнятий на роботу в ПАТ «Азот» - запис № 13. (а.с. 9)

Аналізуючи надані позивачем, в підтвердження заявлених ним вимог, та наявні у матеріалах справи приведені вище накази, з точки зору належності доказів, колегія суддів враховує вимоги ст. 64 ЦПК України щодо подання письмових доказів, та те, що вони надані у ксерокопіях та не завірені належним способом юридичною особою, яка їх видавала.

Разом з тим, наявність приведених наказів у позивача, за відсутності належних доказів часу їх отримання останнім саме у роботодавця, свідчить про його обізнаність з їх змістом. При цьому будь-яких доказів того, що позивач не міг їх отримати безпосередньо після їх винесення, та відповідно виникнення спірних правовідносин між сторонами, позивачем, також, суду надано не було.

На вимогу суду, в тому числі і апеляційної інстанції, щодо надання оригіналів даних письмових доказів представник відповідача пояснив, що Товариство не може надати суду оригіналів наказів у зв'язку з їх відсутністю на підприємстві, що стверджується відповідними актами про відмову передачі матеріалів.

Згідно до акту ТОВ «Ост-Інвест» від 04.11.2016 р. заступник директора по кадрах ОСОБА_10 при звільненні з роботи у листопаді 2016 р. відмовився передати накази по кадрових питаннях, журнали реєстрації трудових книжок, графіки відпусток, табелі обліку робочого часу, які він був зобовязаний готувати згідно до посадових обовязків. (а.с. 106)

Будучи допитаним, зокрема, і в суді апеляційної інстанції у якості свідка ОСОБА_10, вказуючи на відповідність наявного в матеріалах справи наказу про звільнення позивача з роботи від 04.02.2004 р. оригіналу, не зміг пояснити його невідповідність вимогам законодавства в частині відсутності вказівки на проведення роботодавцем розрахунку з позивачем при звільненні. Також зазначив, що даний наказ знаходився у нього та саме ним був наданий позивачу.

Крім того, відповідно до актів № 1 та № 2 від 26.12.2016 р. при звільненні головного бухгалтера ОСОБА_11 відомості про виплату заробітної плати, наряди на оплату праці чи акти щодо їх знищення у зв'язку з закінченням термінів зберігання передані не були. (а.с. 97 101)

На підставі індивідуальних відомостей про застраховану особу за даними персоніфікованого обліку УПФУ в м. Черкаси, суд встановив, що з липня по грудень 2001 р. позивачу була виплачена зарплата в сумі 4 111 грн. 09 коп. за 2002 рік 109 грн. 92 коп., за 2003 рік 7 326 грн. 55 коп. У періоди - серпень 2001р., липень-серпень 2002 року, з липня 2003 - лютий 2004 року заробітна плата не виплачувалась.

Матеріали справи містять надану відповідачем ксерокопію табелю обліку робочого часу ТОВ «Ост-Інвест» за лютий 2004 р. складений головним бухгалтером Товариства ОСОБА_11, затвердженого директором з якого вбачається, що у зазначений у табелі період позивач на роботі не перебував. (а.с. 55)

При цьому допитана в якості свідка у суді першої інстанції головний бухгалтер Товариства ОСОБА_12 підтвердила те, що нею при звільненні позивачу будь-які суми не нараховувались.

Разом з тим судом, на підставі наданих сторонами доказів, було встановлено, що, як за період роботи у відповідача, так за період часу з 05.02.2004 р. часу звільнення позивача з роботи в ТОВ «Ост-Інвест» по 27.01.2017 р. час звернення до суду з даним позовом, позивач до відповідача з будь-якими вимогами не звертався.

За встановлених судом першої інстанції обставин, на підставі наданих сторонами доказів, суд першої інстанції, керуючись ст. ст. 6, 10, 24 Законом України «Про відпустки», ст. 83, 233 КЗпП України, Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100, дійшов обґрунтованого висновку відносно того, що відповідачем під час звільнення позивача з роботи, у відповідності до ст. 116 КЗпП України не було виплачено всіх належних від підприємства сум, а саме компенсацію за невикористані 34 дні відпустки, що становить 506,60 грн. та частково задовольнив вимоги ОСОБА_6 в цій частині.

З приведеними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів та при цьому враховує, що відповідач, також, погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині.

Щодо посилань апеляційної скарги на те, що Закон України «Про відпустки» не забороняє роботодавцю надавати відпустку тривалість якої перевищує 24 календарних дні, то це є правом роботодавця, проте позивач не надав суду підтверджень того, що за спірний період роботодавець безспірно зобовязаний був надати йому відпустку у такій кількості календарних днів.

На ряду з викладеним колегія суддів враховує і те, що наданий позивачем наказ про звільнення його з роботи, з яким, як зазначалось, був ознайомлений позивач, не містить взагалі будь-якої вказівки на сплату йому компенсації з зазначенням саме роботодавцем кількості невикористаної та належної позивачу відпустки. При цьому позивачем даний наказ під час звільнення з будь-яких підстав не відповідності його вимогам трудового законодавства з моменту його винесення не оскаржувався, а отже достеменно будучи обізнаний з його змістом позивач з ним погодився.

Вирішуючи позовні вимоги позивача в частині стягнення суми оплати за час простою з вини роботодавця, знову ж таки на підставі доказів наданих позивачем в підтвердження заявлених вимог, зокрема, і в цій частині, суд першої інстанції врахувавши, що позивач протягом спірного періоду нарахування заробітної плати роботи не виконував, за твердженням самого позивача через відсутність роботи не був присутній на робочому місці протягом усього робочого часу на протязі спірного періоду, за відсутності доказів попередження позивачем роботодавця про початок простою, встановивши, що у зазначений період мало місце працевлаштування позивача в червні серпні 2003 р. на інше підприємство, те, що факт простою спростований показами свідків та даними УПФУ, прийшовши до обґрунтованого висновку, що вказані вимоги не підтверджені належними та допустимими доказами та правомірно відмовив у їх задоволенні.

Висновки суду першої інстанції в цій частині ґрунтуються на вимогах діючого законодавства, які регулюють спірні правовідносини, а саме ст. ст. 34, 113 КЗпП України та розясненнях наданих у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці».

Переглядаючи судове рішення в цій частині колегія суддів враховує і те, що у позовній заяві позивач вказав, як на порушення його прав в період роботи на те, що його директор Товариства відправив у вимушену відпустку без збереження заробітної плати на невизначений час.

Разом з тим, у підтвердження даного факту, як позивачем, так і відповідачем не було надано суду відповідних наказів по Товариству, які б підтверджували наведені обставини. Також, дані накази, за їх наявності, а також дії роботодавця по відношенню до позивача, як працівника не оскаржувались останнім в період їх вчинення у серпні 2001 р., липні-серпні 2002 р. та з липня по лютий 2004 р.

За викладеного, суд апеляційної інстанції, за відсутності інших належних доказів, які підлягають зясуванню при вирішенні вимог позивача щодо оплати часу простою, позбавлений можливості встановити дійсні обставини спору сторін в цій частині, враховуючи, що фактично про існування спору позивачем було заявлено лише 27.01.2017 р.

Щодо вимог позивача в частині компенсації втрати частини заробітку, то суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що компенсація за невикористану відпустку, яку суд визначив у розмірі 506 грн. 60 коп., є складова заробітної плати, заборгованість з виплати якої виникла з лютого 2004 р. та не була погашена по визначений позивачем період 31.12.2016 р. Проте при здійсненні підрахунку суд допустився помилки у зв'язку з чим колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга в цій частині підлягає до часткового задоволення, рішення в цій частині щодо розміру стягнутої суми до зміни з 1892, 79 грн. до 2039, 57 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги позивача в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні суд першої інстанції виходив з того, спір між сторонами виник тоді коли позивач звернувся до суду з даним позовом, а саме 27.01.2017 р., тому вимоги в цій частині підлягають до задоволення з 27.01.2017 р. по день ухвалення рішення суду 19.04.2017 р. При цьому керувався ст. 117 КЗпП України в редакції від 20.12.2005 р.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду в цій частині, так як до такого висновку суд першої інстанції прийшов з порушенням норм матеріального права.

За положенням ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Так у відповідності до ст. 117 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, яка регламентувала відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

В разі, якщо звільнений працівник до одержання остаточного розрахунку стане на іншу роботу, розмір зазначеної в частині першій цієї статті компенсації зменшується на суму заробітної плати, одержаної за новим місцем роботи.

Проте дана вимога законодавства судом врахована не була.

Як вбачається з дослідженої у суді апеляційної інстанції трудової книжки позивача та наданих на вимогу суду Пенсійним фондом України позивачу індивідуальних відомостей про застраховану особу, ОСОБА_6, звільнившись з роботи у ТОВ «Ост-Інвест» 05.02.2004 р. цього ж місяця працевлаштувався.

Матеріали справи не містять даних щодо існування між позивачем та відповідачам, як роботодавцем, саме на час звільнення позивача 05.02.2004 р., спору про розмір належних йому від підприємства сум.

І тільки звернувшись до суду з даним позовом 27.01.2017 р. позивачем фактично вказав на існування такого спору та на його складові.

18.02.2004 р. ОСОБА_6 працевлаштувався на роботу в ПАТ «Азот» та з того часу є працевлаштованою особою, яка у відповідності до індивідуальних відомостей про застраховану особу за даними персонифікованого обліку УПФУ в м. Черкаси та довідки ТОВ «Науково-інженерний центр Сканер» регулярно, зокрема, і по час ухвалення оскаржуваного судового рішення, отримував заробітну плату за місцем роботи.

Суд першої інстанції правильно виходив з того, що механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100. При обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку, якщо іншого непередбачено чинним законодавством.

За період з 05.02.2004 р. по 01.07.2004 р. стягненню з відповідача на користь позивача підлягає 5 320,32 грн. (102 робочий день х 52,16 середньоденний заробіток = 5 320,32)

За новим місцем роботи за період з 18 лютого 2004 р. включно по 1 липня 2004 р. позивачем було отримано заробіток, який становить 3066,60 грн. (178,72 +495,68+783,04+696,69+912,47).

З липня 2004 р. по даний час заробітна плата, яку отримував позивач за новим місцем роботи перевищувала розмір його середнього заробітку отриманого у відповідача, який становив 1 043,12 грн., з розрахунку (870 + 1 216,24) : 2 = 1 043,12

Таким чином з відповідача на користь позивача, на підставі ч. 3 ст. 117 КЗпП України в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, необхідно стягнути 5 320,32 3 066,60 = 2 253,72 грн.

Враховуючи вимоги ст. 303 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції та при цьому не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм, зокрема, матеріального права, які є обовязковою підставою для скасування судового рішення, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в цій частині підлягає до зміни зі стягненням з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.02.2004 р. по 01.07.2004 р. у розмірі 2 253, 72 грн., замість 4 015,91 грн. за період 27.01.2017 р. по 19.04.2017 р., як було стягнуто судом першої інстанції.

За викладеного вимоги ОСОБА_6 щодо стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 06.02.2004 р. по дату винесення рішення судом, що складала по день подання позовної заяви 169 852 грн., тобто у розмірі розрахованому на підставі ст. 117 КЗпП України в редакції від 20.12.2005 р. не мають жодного правового підґрунтя.

Таким чином враховуючи викладене, зокрема докази надані позивачем в підтвердження заявлених вимог та відповідачем в підтвердження його заперечень проти позову, час виникнення спору 05.02.2004 р., за твердженням позивача, та реалізацію ним права на його вирішення шляхом звернення до суду 27.01.2017 р., тобто майже через тринадцять років, приведені вимоги закону, які, зокрема, і регулювали спірні правовідносини на час їх виникнення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_6 підлягає до часткового задоволення, а рішення суду першої інстанції з приведених вище підстав до зміни в частині часткового задоволення вимог позивача щодо стягнення компенсації втрати частини заробітку з 1 892,79 грн. на 2039,57 грн., середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 4 015,91 грн. на 2 253,72 грн. та, відповідно, всього стягнутої з відповідача на користь позивача суми з 6 415,30 грн. на 4 799,89 грн.

В іншій частині рішення суду необхідно залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 19 квітня 2017 року змінити в частині розміру стягнутих з ТОВ «Ост-Інвест» на користь ОСОБА_6 компенсації втрати частини заробітку з 1 892,79 грн. на 2 039,57 грн., середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 4 015,91 грн. на 2 253,72 грн. та, відповідно, всього стягнутої суми з 6 415,30 грн. на 4 799,89 грн.

В іншій частині рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 19 квітня 2017 року залишити без змін.

Рішення набуває законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді :