Рішення № 67577042, 04.07.2017, Апеляційний суд Сумської області

Справа №592/8836/15-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1Номер провадження 22-ц/788/1142/17 Суддя-доповідач - ОСОБА_2 Категорія - 53

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2017 року м.Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Ткачук С. С.,

суддів - Левченко Т. А. , Собини О. І.

за участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 березня 2016 року

у справі за позовом ОСОБА_3 до Обєднаної первинної організації профспілки працівників машинобудування та металообробки Публічного акціонерного товариства «Сумське науково-виробниче обєднання» про зобовязання вчинити дії та стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

13 лютого 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, вимоги якого обґрунтував тим, що з 03 березня 2003 року перебуває у трудових відносинах з відповідачем, який всупереч вимогам ст. 24 КЗпП України їх належним чином не оформив та за період з 03 березня 2003 року по 01 березня 2008 року відповідний запис у трудовій книжці про зарахування на роботу не зробив. У звязку з цим заявник просить суд зобовязати відповідача оформити трудові відносини за вказаний період шляхом зобовязання видати відповідний документ про зарахування його на роботу, нарахувати та виплатити заробітну плату у розмірі не нижче середньої зарплати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні за вказаний період без урахування фактично виплаченої зарплати; нарахувати та сплатити відповідно до законодавства податок на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообовязкове державне соціальне страхування та стягнути моральну шкоду у розмірі 1000 грн.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області від 25 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 березня 2016 року скасоване і ухвалене нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 за його необґрунтованістю.

Стягнуто з ОСОБА_3 в доход держави судовий збір в сумі 535, 92 гр. на рахунок: код бюджетної класифікації доходів бюджету 22030101, рахунок 31211206780002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УК у м. Сумах (м. Суми), 22030001, банк отримувача ГУДКСУ у Сумській області.

Ухвалою апеляційного суду від 11 травня 2016 року внесено виправлення у вказане вище рішення апеляційного суду від 25 квітня 2016 року та зазначено, що з ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір в доход держави в сумі 267,96 грн. замість 535,92 грн.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення апеляційного суду Сумської області від 25 квітня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскаржуючи рішення місцевого суду, ОСОБА_3, зазначає про безпідставні висновки щодо пропуску строку звернення до суду, оскільки про порушення свого права на належне оформлення роботодавцем трудових відносин в спірний період він дізнався 28 серпня 2015 року з відповіді на заяву про зарахування на роботу. Також є безпідставними посилання суду на записи в трудовій книжці у 2011 році, оскільки укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування працівника на роботу, а не записами в трудовій книжці. Крім того вважає, що має право на різницю між отримуваною заробітною платою за спірний період та середньою заробітною платою за відповідним видом економічної діяльності у регіоні, що передбачено ч. 6 ст. 235 КЗпП України.

Відповідач належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, проте у судове засідання не зявився, подавши клопотання про відкладення розгляду справи у звязку з перебуванням у відпустці свого представника, яке не підлягає задоволенню у звязку з тим, що наведені причини відкладення судового засіданні не є поважними причинами. Участь у судовому засіданні апеляційного суду не є обовязковою, а неявка сторони з неповажних причин, яка належно повідомлена про час та місце судового розгляду, не перешкоджає розгляду справи.

Позивач в судому засіданні просив рішення скасувати в повному обсязі. При цьому пояснив, що з моменту ухвалення апеляційний судом 03.02.2012 року рішення, яким встановлено, що він з 2003 року знаходиться з відвідачем в трудових відносинах, бо звертався до суду для вирішення своїх трудових прав з відповідачем, але питання про належне їх оформлення не порушував, при тому, що в дублікаті трудової книжки є запис про прийняття на роботу з 01.03.2008 року. Тільки після отримання відмови на його письмове звернення від 25.08.2015 року про вирішення цього питання, він у вересні 2015року звернувся до суду, тому просив визнати пропущений ним строк звернення до суду з поважних причин і поновити його. Щодо вимоги про нарахування йому середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні, починаючи з 03.03.2003 року по 01.03.2008 року, просив застосувати положення ч. 6 ст. 235 КЗпП України через неналежне оформлення трудових відносин. У звязку із тривалим порушенням трудового права просив відшкодувати йому моральну шкоду.

Заслухавши пояснення ОСОБА_3, який підтримав скаргу з мотивів в ній наведених, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню з таких підстав.

Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами існували трудові відносини, проте вимога про оформлення трудових відносин не підлягає задоволенню, так як позивачем пропущений тримісячний строк звернення до суду за захистом своїх прав.

Вимога щодо нарахування та виплати заробітної плати з огляду на ч. 3 ст. 233 КЗпП України не обмежена строками звернення до суду, проте є необґрунтованою, оскільки позивач працював лише три дні на тиждень (понеділок, середа, п'ятниця) з 16-00 год. до 18-00 год., тобто на умовах неповного робочого тижня та неповного робочого дня і отримував заробітну плату відповідно до умов укладеного договору.

Відмовляючи в задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди, суд виходив з недоведеності протиправності дій відповідача.

Проте з такими висновками суду погодитись не можна, через неповне зясування обставин, які мають значення у справі.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, а також яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (п. 3, п. 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України).

Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржуване рішення не відповідає.

Судом першої інстанції правильно встановлено та з матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_3 та відповідачем 03 березня 2003 року було укладено договір №1, згідно з п.п. 1.1, 2.1, 3.1, 4.1, 4.2, 7.1 якого позивач як консультант з правових питань зобовязався виконувати, а роботодавець приймати і оплачувати роботи, повязані з наданням консультацій з питань трудового законодавства працівникам ВАТ «СМНВО ім. М.В. Фрунзе» (членам профспілки); виконувати зазначені в п. 1.1 договору роботи в наступному режимі робочого часу: щотижня в понеділок, середу, пятницю з 16.00 год. до 18.00 год.; вартість виконуваних робіт сторонами узгоджена у розмірі 150 грн. за календарний місяць; оплата за виконані роботи проводиться за календарний місяць до 10 числа наступного за відпрацьованим місяця; виплати винагороди здійснюється в касі профкому; договір діє з моменту підписання сторонами до 31 грудня 2003 року (а.с. 36).

З копії дублікату трудової книжки ОСОБА_3 вбачається, що трудові відносини з відповідачем розпочато з 01 березня 2008 року за тимчасовою трудовою угодою на підставі розпорядження № 28 від 29 жовтня 2010 року на посаді консультанта з правових питань (а.с. 43).

Проте, розпорядженням голови профкому відповідача № 01/06-09 від 22 березня 2012 року період роботи позивача з 03 березня 2003 року по 01 березня 2008 року був включений до його трудового стажу у звязку з тим, що апеляційний суд визнав договір 2003 року з ОСОБА_3 трудовим (а.с. 5).

Згідно з виданою відповідачем довідкою від 04 квітня 2012 року № 94 ОСОБА_3 рахується консультантом з правових питань з 03 березня 2003 року, в якій також зазначено, що його посаду не включено до штату та відображено розмір заробітної плати за кожний рік роботи на посаді, починаючи з 03 березня 2003 року по теперішній час на день оформлення такої довідки (04.04.2012 року) (а.с. 8).

25 серпня 2015 року позивач звертався до відповідача із вимогою оформити з ним трудові відносини відповідно до ст. 24 КЗпП України та ознайомити з документом про зарахування на роботу з 03 березня 2003 року (а.с.13).

Крім того, спори між сторонами у період з 2010 року по теперішній час з приводу трудових правовідносин не однократно були предметом розгляду суду першої інстанції та перегляду в апеляційній і касаційній інстанціях, під час вирішення яких встановлені обставини, які мають значення у даній справі та які, з огляду на положення ч. 3 ст. 61 ЦПК України, не доказуються при розгляді цієї справи.

Так, у квітні 2011 року ОСОБА_3 звертався з позовом, в якому просив суд зобовязати відповідача, зокрема, не чинити йому перешкоди у виконанні роботи, обумовленої трудовим договором від 03 березня 2003 року.

Рішенням Сумського районного суду від 27 грудня 2011 року вказані вимоги залишені без задоволення у звязку зі спливом позовної давності, проте рішенням Апеляційного суду Сумської області від 03 лютого 2012 року рішення місцевого суду змінене та виключено із мотивувальної частини посилання на ст. 233 КЗпП України, а з резолютивної частини виключені слова «у звязку зі спливом строку позовної давності».

Оскільки підстав для відкриття касаційного провадження суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не знайшов, тому зазначені рішення місцевого та апеляційного судів не переглядалися.

Вказаним рішенням апеляційного суду встановлено, що ОСОБА_3 в трудових відносинах з відповідачем знаходився з 03.03.2012 року, працюючи на умовах неповного робочого дня та отримував визначену трудовим договором заробітну плату. На таких же умовах заявник працював у 2004 році, а в 2005 році сторонами обумовлено збільшення заробітної плати. З 01 березня 2008 року сторонами укладена Тимчасова трудова угода.

На підставі рішення апеляційного суду від 27 грудня 2011 року відповідач розпорядженням від 22.03.2012 року № 01/06-09 період роботи ОСОБА_3 з 03.03.2003 року по 01.03.2008 року включив до трудового стажу, а розпорядженням від 24.02.2012 року № 01/06-07 позивачу надана відпустка за відпрацьований період з 01.03.2003 року по 31.12.2007 року (а.с. 5, 6).

Зі встановлених обставин у даній справі та обставин, які встановлені зазначеними вище судовими рішеннями вбачається, що між сторонами є спір з приводу належного оформлення роботи позивача на посаді консультанта з правових питань починаючи з 03 березня 2003 року по 01 березня 2008 року, через відмову відповідача прийняти наказ з цього питання та внесення запису до трудової книжки позивача.

При цьому, як вбачається із заперечення на апеляційну скаргу, відповідач фактично не заперечує існування саме трудових правовідносин з позивачем у спірний період, які після 01 березня 2008 року були належним чином оформлені відповідним записом у трудовій книжці позивача.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, або фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

На відміну від трудового договору цивільно-правовий договір є угодою двох або більше осіб стосовно встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків.

Головна відмінність між трудовим і цивільно-правовим договорами полягає в предметі договору. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом цивільно-правових відносин є результат цієї праці.

Зі змісту трудових угод від 03 березня 2003 року, від 31 грудня 2003 року вбачається, що їх предметом є виконання позивачем роботи з надання консультацій з питань трудового законодавства працівникам ВАТ «СМНВО ім. М.В. Фрунзе» (членам профспілки) за відповідну оплату у визначеному режимі робочого часу (щотижня в понеділок, середу, пятницю з 16.00 год. до 18.00 год.), тобто процес виробництва та праці, що не є ознакою цивільно-правового договору.

Згідно копії довідки № 94 від 04 квітня 2012 року позивач протягом спірного періоду щомісячно сплачувалась за відпрацьований час заробітна плата, яка згідно з укладеними трудовими договорами у 2003 році складала 150 грн. за місяць, у 2004 році 180 грн. за місяць, у січні 2005 року 180 грн., з лютого по грудень 2005 року 220 грн. за місяць; у 2006 році 304 грн. за місяць, у 2007 році 304 грн. за місяць, а з січня по березень 2008 року 304 грн. за місяць.

Відповідно до ст. 24 КЗпП України (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Аналогічна правова позиція міститься у роз'ясненнях, наданих у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 06 листопада 1992 року, відповідно до якого фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того чи було прийняття на роботу належним чином оформлене.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи більше п'яти днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників за умови, що вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.

Зі змісту «Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників», затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 р. № 58, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110 вбачається, що всі записи про прийняття на роботу, переведення на іншу посаду, звільнення з роботи робляться у трудовій книжці (або у дублікаті трудової книжки) тільки на підставі відповідного наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу про прийняття, переведення або звільнення; або на підставі архівних довідок, які складаються на підставі первинних документів про прийняття на роботу, переведення або звільнення з роботи, тобто на підставі тих самих наказів (розпоряджень) власника або уповноваженого ним органу, які зберігаються в архівах; або на підставі рішення суду щодо перебування позивача певний період у трудових відносинах з відповідачем.

Як зазначено відповідачем у запереченні на апеляційну каргу та вбачається з матеріалів справи ОСОБА_3 за спірний період підлягав загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, відповідачем здійснювалися відповідні відрахування до фонду, а відтак вимоги позивача про належне оформлення в його трудовій книжці відповідного запису про роботу є законними.

З метою захисту порушеного права колегія суддів зобовязує відповідача внести до дублікату трудової книжки ОСОБА_3 запис про трудові відносини з 03 березня 2003 року у порядку визначеному Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників.

Стосовно строку звернення позивача до суду за захистом порушених прав колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року № 9, встановлені ст. 233 строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Як вбачається з вказаних вище судових рішень позивачем не однократно ставилося питання про належне оформлення трудових відносин з відповідачем. Крім того, з березня 2011 року після звільнення ОСОБА_4 стало відомо про відсутність відповідних записів про роботу з 2003 року у його трудовій книжці.

Відмовляючи у задоволені даної вимоги з підстав пропущення строку звернення до суду, місцевий суд не обговорив обставини пропуску строку звернення до суду та питання щодо його поновлення у разу пропущення з поважних причин.

Отже, вирішуючи питання про поважність причин пропуску тримісячного строку звернення до суду, колегія суддів виходить з того, що цей строк позивачем дійсно був пропущений, проте неодноразові звернення ОСОБА_3 до суду свідчать про намагання заявника впродовж тривалого часу захистити порушені трудові права у суді.

Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний (міський) суд може поновити ці строки.

Таким чином, колегія суддів вважає помилковими висновки місцевого суду про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду за захистом своїх прав, оскільки вказаний строк пропущений з поважних причин.

За вказаних обставин, позовна вимога ОСОБА_3 в частині зобовязання відповідача внести запис до дублікату трудової книжки про трудові відносини, які виникли з 03 березня 2003 року підлягає задоволенню.

Проте обраний позивачем спосіб захисту порушених трудових прав в частині зобовязання відповідача видати відповідний документ про зарахування його на роботу є необґрунтованим .

Оскільки наказ (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу про прийняття працівника на роботу є його виключною компетенцією, а суд не вправі перебирати на себе господарсько-управлінські функції господарюючого субєкта, тому вимоги позивача в частині зобовязання відповідача видати відповідний документ про зарахування його на роботу задоволені бути не можуть.

Відсутні також і законні підстави для задоволення позовних вимог в частині нарахування та виплати заробітної плати у розмірі не нижче середньої зарплати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні за спірний період без урахування фактично виплаченої зарплати, а також нарахування та сплати відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообовязкове державне соціальне страхування.

Відповідно до ч. 6 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу, у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи.

Дана редакція частини 6 цієї статті набрала чинності з 01.01.2015 року і не поширюється на період виникнення спірних правовідносин.

Крім того, місцевий суд правильно встановив, що сторонами умови оплати праці за неповний робочий день та неповний робочий тиждень у спірний період були узгоджені, що також визнано позивачем.

Вказану заробітну плату позивач отримував за визначену умовами договору неповну тривалість робочого тижня та дня (понеділок, середа, п'ятниця) з 16-00 до 18-00 год., тому законні підстави для нарахування та виплати заробітної плати за повний робочий день відсутні.

Підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди колегія суддів не вбачає.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

З ч.1, ч.4 ст.60 ЦПК України вбачається, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проте безпосередніх доказів чи обставин, які б свідчили про певні моральні страждання чи втрати позивача, характер та обсяг душевних страждань у звязку з неналежним оформленням трудових відносин з відповідачем у березні 2003 року, заявником не доведено, а відтак позовні вимоги в цій частині задоволені бути не можуть.

З огляду на викладене, рішення суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості, оскільки зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що відповідно до п.п. 1, 4 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.303, п.3 ч.1 ст.307, п.п.1,4 ч.1 ст.309, ч.2 ст.314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 березня 2016 року в даній справі скасувати.

Позов задовольнити частково.

Зобовязати Обєднану первинну організацію профспілки працівників машинобудування та металообробки Публічного акціонерного товариства «Сумське науково-виробниче обєднання» внести до дублікату трудової книжки ОСОБА_3 запис про трудові відносини з 03 березня 2003 року відповідно до Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Судді: