Ухвала суду № 67176632, 14.06.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

№ 22-ц/778/706/17 Головуючий у 1 інстанції: Солодовніков Р.С.

Є.У.№ 319/1460/16-ц Суддя-доповідач: ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Подліянової Г.С.,

суддів: Дашковської А.В.,

ОСОБА_2,

секретаря Евальд Д.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 07 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до відповідача про поновлення на роботі, виплату середнього заробітку за час проходження військової служби, моральної шкоди мотивуючи свої вимоги тим, що він працював з 2009 року у Виробничому підрозділі «Трудівський карєр» Філії «Центр управління промисловістю» ПАТ «Українська залізниця».

31 березня 2016 року уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України на посаді рядового строком на три роки та приймав участь в антитерористичній операції. Під час перебування на військовій службі, дружина позивача ОСОБА_4, отримала лист від Трудівського карєру від 29.06.2016 року про припинення трудового договору з 04.04.2016 року на підставі наказу від 29.06.2016 року. При цьому виробничий підрозділ посилався на те, що ч.3 ст.119 Кодексу Законів про працю України (далі КЗпП України) не поширюється на позивача, так як він прийнятий на військову службу за контрактом за відсутності кризової ситуації, що погрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної мобілізації.

Вважає, що позивача звільнено незаконно, оскільки контракт ОСОБА_3 було укладено в особливий період, в умовах виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Посилаючись на зазначені обставини, просила суд, поновити ОСОБА_3 на роботі, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 20439,20 гривень та моральну шкоду в розмірі 50000 гривень.

Заперечуючи проти позову відповідач стверджує про порушення позивачем строку звернення до суду та відсутності підстав для його поновлення на роботі, оскільки гарантії за ч.3 ст.119 КЗпП України на ОСОБА_3 не поширюються, у звязку з тим, що останній вступив на військову службу за контрактом на професійній основі, не в період виникнення кризової ситуації та дії особливого стану. Вважає, що протиправність дій відповідача не доведена, а тому позовні вимоги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. У задоволенні позову просить відмовити.

Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 07 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати в та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що вважає звільнення позивача незаконним з декількох підстав. По-перше, зазначила, що в державі введено особливий період, а тому при проходженні ним контрактної військової служби на час до його закінчення або до дня фактичного звільнення, за нею зберігаються гарантії, що передбачені ст. 119 КЗпП України щодо місця роботи, посади і середнього заробітку в установі, на що суд першої інстанції уваги не звернув, помилково вважаючи, що особливий стан в країні відсутній. По-друге, апелянт вказала, що у порушення ст. 47 КЗпП України, роботодавець не видав їй в день звільнення трудову книжку. По-третє, порушенням, що є підставою для визнання її звільнення незаконним вважає й не вручення їй копії наказу про звільнення.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно зі ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив за безпідставності позовних вмог.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним нормам процесуального права.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічне положення міститься й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

А за змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на садах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Судом встановлено, що 21 грудня 2009 року ОСОБА_3 було прийнгято на роботу до виробничого підрозділу « Трудівський карєр»Філії «Центр управління промисловістю» ПАТ «Українська залізниця» на посаду машиніста бурової установки 4 розряду, що підтверджується записом № 4 від 21 грудня 2009 року в трудовій книжці ( а.с. 11-12).

29 червня 2016 року наказом начальника виробничого підрозділу Трудівського карєру № 36/ ОС ОСОБА_3 звільнений із посади сторожа гірно дробильно-сортувального цеху за пунктом 3 ст. 36 КЗпП України, у зв'язку зі вступом на військову службу за контрактом, що підтверджується записом у трудовій книжці № 23 від 04.04.2016 року ( а.с. 12).

31 березня 2016 року з ОСОБА_3 укладено контракт про проходження військової служби на посадах осіб рядового складу у Збройних Силах України . З контракту вбачається, що ОСОБА_3 взяв на себе добровільне зобов'язання проходити військову службу в Збройних Силах України протягом строку контракту, а в разі настання особливого періоду понад установлений контрактом строк. Контракт був укладений строком на три роки ( а.с. 13-14).

Відповідно до п. 11 Контракту останній набирає чинності з 31.03.2016 року.

Перший день невихода ОСОБА_3 на роботу є 04.04.2016 року.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 своєчасно не надав відповідачу документи , що підтверджують прийняття його на військову службу ( контракту), у звязку з чим, наказом ПАТ « Українська залізниця» філії « Центру управління промисловостю» було видано наказ від 04 квітня 2016 року № 13/ОС про увільнення ОСОБА_3 від роботи сторожа до отримання документів про вступ на військову службу ( а.с. 201 ).

З табеля обліку використання робочого часу вбачається, що починаючи з 04.04.2016 року по день видання наказу від 29 червня 2016 року № 36/0С про звільнення ОСОБА_3 значиться як неявка його на роботу з незясованих причин ( а.с. 216-217 а.с. 221-222, а.с. 226-227).

Рекомендованим листом від 29 червня 2016 року, який було направлено за адресою реєстрації позивача та отримано його дружиною ОСОБА_4 було повідомлено про звільнення ОСОБА_3 з посади за п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України та запропоновано забрати трудову книжку ( а.с. 15). Разом з листом було надіслано наказ від 29.06.2016 року № 36ОС про припинення трудового договору з 04 квітня 2016 року та виплату компенсації за невикористану відпустку в кількості 5 днів. Зазначені обставини не заперечувалося ОСОБА_4 як в суді першої так і всуді апеляційної інстанції, про що також зазначено в позові та в апеляційній скарзі.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є: призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частини третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції на березень 2016 року), працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і «Про альтернативну (невійськову) службу", «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" .

Згідно з ч. 2 ст. 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", за громадяними України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але на більше одного року, зберігається місце роботи ( посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкання та форм власності.

Визначення « Особливого періоду» міститься в абзаці 11 статті Закону України « Про оборону України» від 06.12.1991 року № 1932-Х11, у якому передбачено, що особливий період це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію ( крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудований період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до статті 1 Закону України « Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-Х11, особливий період- це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, збройни сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту підприємства, установ, організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обовязку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію ( крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудований період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умова особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абз. 4 статті 1 Закону України « Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»)

Відповідно до п. 2 прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" від 20 травня 2014 року № 1275-VII поширено дію ч. 2 і 3 ст. 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", ч. 3 ст. 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" та ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції цього Закону на громадян України, які були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України "Про часткову мобілізацію".

Указом Президента України від 14 січня 2015 року "Про часткову мобілізацію", який затверджено Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію"" від 15 січня 2015 року, ВВР, 2015, № 6, метою підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань України на рівні, що гарантує адекватне реагування на загрози національній безпеці держави, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено: "Оголосити та провести протягом 2015 року часткову мобілізацію у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом".

З Указу вбачається, що ним встановлюється період проведення мобілізації.

Отже, на момент укладання контракту військовою частиною польова пошта В4264 з позивачем, мобілізація не проводилася, так як закінчилася 17 серпня 2015 року, особливий стан не був запроваджений, як не був оголошений і воєнний стан. При цьому судом першої інстанції враховано, що особливий період встановлюється Законом України "Про оборону України" та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". В той же час, будь-яких нормативно-правових актів з приводу виникнення в Україні кризової ситуації або оголошення про введення воєнного стану, на час укладення військового контракту в Україні не прийнято, а остання мобілізація скінчилась в серпні 2015року.

Відповідно до статті 2 Закону України « Про військовий обовязок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку ( за контрактом) або за призивом. Основними видами військової служби є: строкова військова служба, військова служба за призоваом під час мобілізації на особливий період, військова служба за контрактом.

Враховуючи наведене суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки ОСОБА_3В було звільнено з роботи на підставі пункту 3 ст. 36 КЗпП України, у зв'язку зі вступом на військову службу за контрактом, ачасткова мобілізація відповідно до мобілізаційного плану закінчилася 17 серпня 2015 року, тому укладання військового контракту особою, що не була призвана на військову службу під час мобілізації, в особливий період, не передбачає збереження гарантій, визначених ст. 119 КЗпП України, не порушує трудові права останнього, ґрунтується на вимогах закону та укладений ним контракт не передбачає збереження за ним місця роботи та середнього заробітку

Крім того, на час укладення військового контракту з ОСОБА_3, мобілізація закінчилася, кризовий стан не запроваджений, а воєнний стан не оголошено. Відповідно до п. 1 Контракту ОСОБА_3 добровільно бере на себе зобовязання проходити військову службу у Збройних силах України протягом строку Контракту, а в разі настання особливого періоду понад установлений строк Контракту відповідно до вимог, визначених законодавством. Контракт не містить жодних посилань на указ Президента України про мобілізацію чи Закон України, який би його затверджував, як на підставу укладення такого Контракту. Тобто зі змісту самого контракту вбачається, що на момент його укладення 31.03.2016 року особливий період не діяв.

Щодо твердження апелянта про те, що позивачу у відповідності до положень ст. 47 КЗпП України роботодавець не видав трудову книжку в день звільнення, а його дружина отримала її лише 29.06.2016 року, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі нормою ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган (роботодавець) зобовязаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку й провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 КЗпП.

У разі звільнення працівника з ініціативи роботодавця він зобовязаний також у день звільнення видати працівникові копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після предявлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець має письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

За порушення строків розрахунку з працівником та/або видачі йому трудової книжки законодавством передбачено відповідальність роботодавця. Так, згідно зі ст.235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

З огляду на викладене, затримка у видачі особі трудової книжки не є самостійною підставою для визнання звільнення незаконним, а є підставою для перерахунку розміру грошових коштів належних особі до виплати при звільненні, проте, позивачем до розгляду такі позовні вимоги не заявлено.

Також, колегія суддів констатує, що роботодавець фізично позбавлений був можливості вручити позивачу копію трудової книжки та наказ про її звільнення, адже він у день звільнення не був присутньою на місці роботи у Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» , адже вже проходила військову службу за контрактом.

Крім того, відповідно до положень п. 3 ст. 36 КЗпП України вбачається, що для припинення трудового договору за цієї нормою, працівник повинен подати власникові або уповноваженому ним органові повістку військомату або інший документ, що підтверджує призов або прийняття на військову службу.

Тобто, відповідно до положень п. 3 ст. 36 КЗпП України саме на працівника покладено обовязок подати власникові або уповноваженому ним органові повістку військомату або інший документ, що підтверджує призов або прийняття на військову службу, що останнім зроблено не було, а відповідач до моменту підписання наказу № 36/ 0С від 29.06.2016 року не володів достатньою інформацією для прийняття обґрунтованого, такого, що відповідає чинному законодавству рішення.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла до переконання, що висновки суду першої інстанції зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наданих сторонами доказів, доводів та заперечень сторін, яким судом дана відповідна правова оцінка. Розгляд справи проведений з дотриманням принципу змагальності та диспозитивності, а оцінка доказів проведена відповідно до норм ст. 212 ЦПК України.

Апеляційна скарга не містить нових фактів чи засобів доказування, які б спростовували висновки суду першої інстанції. Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів, незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 07 грудня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте вона може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: