Рішення № 67036489, 06.06.2017, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

За позовом Сумська автомобільна школа товариства сприяння оборони України,

м. Суми

до відповідача ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Лангр», м. Суми

про стягнення 42311 грн. 83 коп.

Головуючий суддя Заєць С.В

суддя Костенко Л.А.

суддя Яковенко В.В.

За участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2 (довіреність від 29.12.2016);

від відповідача: не з’явився

при секретарі судового засідання Малюк Р.Б.

ВСТАНОВИВ:

Суть спору: позивач у позовній заяві просить суд стягнути з відповідача на користь позивача 42311 грн. 83 коп., з яких 40721 грн. 50 коп. заборгованість з орендної плати за період з 01.11.2015 по 31.03.2016 відповідно до Договору оренди нежитлового приміщення від 01.06.2015, 1144 грн. 55 коп. 3% річних та 445 грн. 78 коп. інфляційних втрат, а також судовий збір у розмірі 1378 грн. 00 коп.

У письмових пояснення, поданих 02.02.2017, представник позивача зазначив, що рахунки за листопад - грудень 2015 року та січень - березень 2016 року позивач виставив відповідачу, що підтверджується їх наявністю в матеріалах справи, рахунки були передані відповідачу, однак за їх отримання відповідач відмовився поставити підпис, печатку або виконати відповідну розписку. За наслідками вручення вказаних рахунків - фактури, позивачем булоскладено службові записки, копії, яких додані до пояснення. Отже, відповідач рахунки - фактури за оренду нежитлового приміщення, яке розташоване за адресою: м. Суми, провулок Громадянський, 1 для розміщення СТО за листопад - грудень 2015 року та січень - березень 2016 року отримав, але орендну плату не сплатив, хоча і завчасно отримав такі рахунки на оплату. Також, позивач зазначає, що фактично договір не зобов'язує позивача доводити факт вручення відповідачу рахунків на оплату. Відповідно до змісту договору необхідно не вручити чи відправити рахунок, а виставити, що є фактично синонімом слову нарахувати, що і зробив позивач і саме з моменту нарахування боргу (виставлення рахунку) у відповідача виникає обов'язок у встановлений договором строк оплатити такий рахунок. Датою виставлення рахунку є дата зазначена у такому рахунку.

Крім того, позивач вказує, що рішенням Господарського суду Сумської області від 27.07.2016 року по справі № 920/1840/15 з відповідача стягнуто за період дії договору оренди з червня по жовтень 2015 р. орендної плати, компенсації оплати комунальних послуг та витрат на вивіз сміття, а також 3 % річних та індексу інфляції - всього в сумі 48259,26 грн.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду рішення господарського суду Сумської області від 27.07.2016 року у справі № 920/1840/15 скасовано в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з ТОВ «Лангр» на користь Сумської автомобільної школи товариства сприяння оборони України 482,54 грн. 3% річних та 481,17 грн. інфляційних втрат та стягнуто з ТОВ «Лангр» на користь Сумської автомобільної школи товариства сприяння оборони України 443,78 грн. 3% річних та 481,17 грн. інфляційних втрат, а в решті рішення Господарського суду Сумської області від 27.07.2016 року залишено без змін.

На думку позивача, Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 17 листопада 2016 року у справі № 920/1840/15, учасниками якої були одні і ті ж сторони, встановлено преюдиційний факт наявності підстави стягнення коштів з відповідача на підставі спірного договору оренди до моменту визнання такого договору у судовому порядку недійсним.

02.02.2017 ухвалою господарського суду Сумської області провадження у справі № 920/1205/16 було зупинено до вирішення пов’язаної із нею справи № 920/1840/15.

04.05.2017 ухвалою господарського суду Сумської області поновлено провадження у справ № 920/1205/16, у зв’язку з тим, що постановою Вищого господарського суду України від 05.04.2017 постанову Харківського апеляційно господарського суду від 17.11.2016 у справі № 920/1840/15 залишено без змін.

Судовою ухвалою від 04.05.2017 був призначений колегіальний розгляд даної справи у складі трьох суддів.

Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 10.05.2017 був визначений наступний склад судової колегії: головуючий суддя Заєць С.В., судді: Яковенко В.В., Костенко Л.А.

06.06.2017 до господарського суду від позивача у справі надійшли письмові пояснення по справі, та документи в підтвердження викладеного у письмових поясненнях.

Подані документи оглянуті судом та долучені до матеріалів справи.

В судовому засіданні від 06.06.2017 представник позивача надав пояснення щодо обґрунтування позовних вимог та просив суд задовольнити позов.

Відповідач в судове засідання 06.06.2017 явку повноважного представника не забезпечив, причин неявки та невиконання вимог ухвал суду не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень.

Отже, відповідач вважається повідомленим про час та місце судового розгляду справи.

Господарським судом виконані всі можливі заходи щодо сповіщення відповідача про час та місце судового засідання.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 33 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи те, що норми статті 38 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

У зв'язку з тим, що відповідач не використав наданого законом права на участь у судовому засіданні, подання відзиву на позов та доказів, а матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін і неявка відповідача не перешкоджає вирішенню спору, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України - за наявними у ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутнього представника позивача, дослідивши та оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив:

01.06.2015 між Сумською автомобільною школою товариства сприяння оборони України (позивач, орендодавець) та ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Лангр» (відповідач, орендар) був укладений договір оренди житлового (нежитлового) приміщення № 3 (надалі договір).

Відповідно до п. 1 договору позивач (орендодавець за договором) передав в оренду нежитлове приміщення по провулку Громадянському, 1 у м. Суми загальною площею 406 м2 під розміщення СТО.

За умовами пункту 2.1 укладеного договору відповідач (орендар за договором) вступає у строкове платне користування орендованим приміщенням після укладення даного договору з дня підписання сторонами акту прийому-передачі, який є невід’ємною частиною даного договору.

У розділі 4 договору сторони узгодили розмір орендної плати та плати за комунальні послуги. Так, розмір орендної плати за приміщення, що орендується, становить 23,00 грн. за 1м2 (п. 4.1); орендна плата сплачується щомісячно на підставі виставлених орендодавцем рахунків не пізніше 10-го числа поточного місяця (п. 4.3).

У ході судового розгляду справи судом було встановлено, що протягом дії договору оренди відповідач фактично користувався орендованим приміщенням, відповідно до умов договору йому нараховувались орендні платежі.

Так, за період з листопада 2015 року по березень 2016 року позивачем відповідачу були виставлені рахунки за оренду приміщення на загальну суму 40721 грн. 50 коп., а саме:

- за листопад 2015 року відповідачу був виставлений до сплати рахунок-фактура № СФ-0000422 від 02.11.2015 на суму 8144,30 грн.,

- за грудень 2015 року відповідачу був виставлений до сплати рахунок-фактура № СФ-0000486 від 01.12.2015 на суму 8144,30 грн.;

- за січень 2016 року відповідачу був виставлений до сплати рахунок-фактура № СФ-0000096 від 04.01.2016 на суму 8144,30 грн.;

- за лютий 2016 року відповідачу був виставлений до сплати рахунок-фактура № СФ-0000156 від 01.02.2016 на суму 8144,30 грн.;

- за березень 2016 року відповідачу був виставлений до сплати рахунок-фактура № СФ-0000249 від 01.03.2016 на суму 8144,30 грн..

Як свідчать матеріали справи та пояснення представника позивача у судових засіданнях, відповідач вищевказані рахунки не оплатив, що призвело до виникнення заборгованості.

Натомість, відповідач 24.12.2015 звернувся до господарського суду Сумської області з позовною заявою про визнання недійсним договору оренди № 3 від 01.06.2015 з тих підстав, що позивач (орендодавець за спірним договором) не є власником нежитлового приміщення, переданого в оренду за цим договором та не мав правових підстав для укладення договору оренди.

Рішенням господарського суду Сумської області від 17.03.2016 у справі № 920/1892/15 був визнаний недійсним договір № 3 від 01.06.2015 оренди нежитлового приміщення за адресою: м. Суми, пров. Громадянський,1, укладений між ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Лангр» (40000, м. Суми, пров. Громадянський, 1, літ. «З», і.к. 37430609) та Сумською автомобільною школою ТСО України (40000, м. Суми, пров. Громадянський, 1 і.к. 02723107).

За змістом ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України (яка кореспондується зі ст. 236 Цивільного кодексу України) виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Відповідно до пункту 2.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачена можливість припинення господарського зобовязання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобовязання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобовязання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Якщо господарське зобов’язання припиняється лише на майбутнє, господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках і неможливості повернення одержаного за зобов’язанням у натурі правові наслідки такої недійсності визначаються відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України та частини другої статті 208 Господарського кодексу України.

Разом з тим, у даній справі спірним є договір оренди нежитлового приміщення. Із правової природи такого зобовязання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України, оскільки використання майна «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором (постанова ВСУ від 23.12.2015р. у справі №3-1143гс15).

Таким чином, договір оренди нежитлових приміщень від 01.06.2015р. № 3, укладений між сторонами у даній справі, визнаний недійсним в судовому порядку на майбутнє, тобто з дня набрання чинності судовим рішенням у справі №920/1892/15.

Враховуючи відсутність в матеріалах справи та Єдиному державному реєстру судових рішень доказів оскарження вказаного рішення, воно набуло чинності з 01.04.2016., тобто саме з цього моменту вважається недійсним спірний договір оренди.

Відповідно до ст. 526, 629 Цивільного кодексу України, п. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, зобовязання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від зобовязання не допускається; договір є обовязковим для виконання сторонами.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач взяті на себе зобов'язання за договором у повному обсязі не виконав, оренду плату за визначений позивачем період не здійснив, у зв'язку з чим, у відповідача виникла заборгованість перед позивачем.

Отже, суд, проаналізувавши положення діючого законодавства дійшов висновку про вимог позивача щодо стягнення з відповідача 40721 грн. 50 коп. заборгованості по сплаті орендних платежів за період з 01.11.2015 – по 31.03.2016, нарахованих на виконання умов договору оренди № 3 від 01.06.2015, який був дійсний у період з листопада 2015 по квітень 2016, та визнаний недійсним в судовому порядку лише з 01.04.2016р. на майбутнє.

В обґрунтування позовних вимог в частині стягнення 1144 грн. 55 коп. - 3% річних та 445 грн. 78 коп. інфляційних втрат, позивач зазначає, що згідно зі ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 3.1 та 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 року «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобовязань», інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, в силу наведених норм законодавства, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінених грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

Відповідно до правової позиції, викладеної у п. 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року N 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з’ясовувати обставини, пов’язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв’язку з порушенням грошового зобов’язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов’язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

При перевірці заявленої позивачем суми інфляційних втрат судом здійснено перерахунок, проте отримана сума є більшою ніж та, що нарахована позивачем. Тому, враховуючи, що вірна сума інфляційних втрат є більшою ніж заявлена позивачем, зазначене не дає можливості стягнути з відповідача перераховану судом суму інфляційних втрат з урахуванням меж позовних вимог, тому до стягнення підлягає сума інфляційних втрат, яка заявлена позивачем і становить 445 грн. 78 коп.

Також при перерахунку 3% річних, судом встановлена неправомірність нарахування цієї суми, а саме позивачем при розрахунку 3% річних за кожен місяць несплати визначений період з 03.11.2015р. по 07.12.2016р., з 02.12.2015р. по 07.12.2016р., з 05.01.2016р. по 07.12.2016р., з 02.02.2016р. по 07.12.2016р, з 02.03.2016р. по 07.12.2016р., тоді як відповідно до п. 4.3 договору, орендна плата здійснюється щомісячно, на підставі виставлених орендодавцем рахунків, не пізніше 10-го числа поточного місяця. Тобто, виходячи з умов договору, відповідач повинен сплатити орендну плату після виставлення йому рахунків, але ж не пізніше 10-го числа поточного місяця.

З матеріалів справи вбачається, що рахунок за листопад 2015 року виставлено відповідачу 02.11.2015, за грудень 2015 року - 01.12.2015, за січень 2016 року - 04.01.2016, за лютий 2016 - 01.02.2016, за березень 2016 – 01.03.2016. Отже, суд приходить до висновку, що правильним, при розрахунку 3% річних буде враховувати період з 11.11.2015 по 07.12.2016, з 11.12.2015 по 07.12.2016, з 11.01.2016 по 07.12.2016, з 11.02.2016 по 07.12.2016, з 11.03.2016 по 07.12.2016.

З урахуванням зазначеного, судом здійснено перерахунок 3% річних, згідно з яким загальний розмір 3% складає 1111 грн. 87 коп.

Розрахунок 3% річних та інфляційних нарахувань здійснено судом за допомогою інформаційно – аналітичного центру «Ліга» ТОВ «Ліга: Закон» 2017.

Розрахуноки суду долучено до матеріалів справи.

Відповідач контррозрахунку 3% річних та інфляційних втрат не надав.

Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку, що оскільки право позивача щодо стягнення інфляційні втрати та 3% річних передбачене чинним законодавством України, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних у сумі 1111 грн. 87 коп. та інфляційних збитків у сумі 445 грн. 78 коп., є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

В іншій частині позовних вимог, щодо стягнення 32 грн. 68 коп. – 3 % річних суд відмовляє за необгрунтованістю.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно ст. 49 ГПК України витрати позивача по сплаті судового збору у даній справі підлягають відшкодуванню йому за рахунок відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 193, 236, 526, 629, 759, 762 Цивільного кодексу України, ст.ст. 193, 207 Господарського кодексу України, ст.ст. 33, 34, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1 Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Лангр» (40035, м. Суми, вул. Заливна, 33/73; код ЄДРПОУ 37430609) на користь Сумської автомобільної школи товариства сприяння оборони України (40021, м. Суми, пров. Громадянський, 1; код ЄДРПОУ 02723107) 40721 грн. 50 коп. заборгованості за оренду приміщення, 1111 грн. 87 коп. – 3 % річних, 445 грн. 78 коп. інфляційних втрат, 1376 грн. 62 коп. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині позову, щодо стягнення 32 грн. 68 коп. – 3 % річних – відмовити.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складене 09.06.2017.

Головуючий суддя С.В. Заєць

суддя Л.А. Костенко

суддя В.В. Яковенко