Постанова № 66762265, 12.05.2017, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2017 року о 15 год. 54 хв.Справа № 808/937/17 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стрельнікової Н. В.,

за участю секретаря Філоненко Ю.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом: Комунального закладу «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» Запорізької обласної ради,

до: Головного управління Державної служби України з питань праці у Запорізькій області

третя особа: ОСОБА_1,

про:скасування постанови

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду звернувся Комунальний заклад «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» Запорізької обласної ради (далі - Позивач, або КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник Садиба Попова» ЗОР) з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Запорізькій області (далі - Відповідач, або ГУ Держпраці у Запорізькій області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_1, про скасування постанови ГУ Держпраці у Запорізькій області про накладення штрафу №115 від 22.02.2017 року.

Свої вимоги Позивач обґрунтував наступними доводами.

Так, Позивач зазначив, що при розгляді відповідачем справи про накладення штрафу відповідачем порушено вимоги п. 6 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю, затвердженого постановою КМУ від 17.07.2013 №509. Про розгляд справи Позивача було повідомлено лише 20.03.2017, тобто з порушенням пятиденного строку, встановленого цим пунктом, що ускладнило для Позивача підготовку до розгляду справи, унеможливило надання ним кваліфікованих та обґрунтованих заперечень по суті змісту Акту та надання необхідних доказів для дослідження. Позивач вважає, що за змістом ч.3 ст. 119 КЗпП України, п.3 Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у звязку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у звязку з прийняттям на військову службу за контрактом затвердженого постановою КМУ від 04.03.2015 №105, ч.2 ст.2, ст.ст. 15, 39 Закону України «Про військовий обовязок та військову службу», абз. 4, 11 ст. 1 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, а в разі оголошення стану війни чи воєнного стану воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Саме під час дії особливого періоду допускається застосування державою заходів державного примусу для залучення громадян, в тому числі працівників до виконання обовязків військової служби та, відповідно, передбачається компенсація державою наданих нею гарантій. В умовах відсутності рішення про оголошення війни, воєнного стану або мобілізації, чи закінчення строків, встановлених для проведення мобілізації особливий період не діє. Указом Президента України №15/2015 від 14.01.2015 «Про часткову мобілізацію», затвердженим відповідним Законом України №113-ІІІV від 15.01.2015, який набрав чинності 20.01.2015, було оголошено часткову мобілізацію протягом 210 днів з дня набрання чинності. Отже, на думку позивача, особливий період розпочався до 20.01.2015 та завершився 18.08.2015. Рішення про демобілізацію було прийняте та оформлене указом Президента України №411/2016 від 26.09.2016, згідно п.1 якого було проведене протягом вересня-жовтня 2016 року звільнення в запас мобілізованих військовослужбовців, крім тих, які висловили бажання продовжувати військову службу.

Отже, на думку позивача комплексний аналіз зазначених норм призводить до висновку про те, що середній заробіток та робоче місце зберігаються за працівниками, які були саме призвані на військову службу, тобто право на гарантії та компенсації, зазначені в ч.3 ст. 119 КЗпП України виникає в працівників, які були залучені до виконання обовязків військової служби імперативним рішенням уповноваженого державного інституту, забезпечення виконання якого здійснюється в тому числі, можливістю застосування певних заходів державного примусу до осіб, які ухиляються від виконання військового обовязку. В даному випадку, як вважає позивач, цілком зрозумілою і доцільною є компенсація державою за рахунок Державного бюджету України витрат працедавців із збереження робочих місць та виплати середнього заробітку таким працівникам. Оскільки третя особа ОСОБА_1 не залучався до виконання обовязків військової служби в порядку призову, забезпеченого заходами державного примусу, рішення про укладання контракту про проходження військової служби було прийнято ним добровільно. Формулювання строку дій контракту «на особовий період або до оголошення рішення про демобілізацію» на думку позивача не має правового значення з огляду на предмет спірних відносин між позивачем та відповідачем та на фактичну відсутність на думку позивача в Україні станом на момент прийняття відповідачем оскарженої постанови такого явища як особливий період. З наведеного позивач робить висновок про те, що за відсутності порядку компенсації підприємствами установами, організаціями у межах середнього заробітку працівників, прийнятих на військову службу за контрактом за їх власним бажанням, добровільно, у відповідача не було жодних підстав робити висновок про порушення позивачем вимог чинного законодавства України про працю та виносити оскаржувану постанову.

В судових засіданнях представник Позивача заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив задовольнити позов з підстав, вказаних у позові. Також представником позивача буди надані суду додаткові письмові пояснення (а.с. 57) про те, що чинне законодавство не ототожнює поняття «заробітку» та «грошового забезпечення», а рівно й не ототожнює поняття «виплати» та «збереження» у відношенні до середнього заробітку працівника. Так, диспозиція ч.3 ст. 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 28.12.2015, прямо передбачала компенсацію з бюджету саме виплати середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у звязку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у звязку з прийняттям на військову службу за контрактом. В редакції, що діє на цей час, передбачено лише збереження середнього заробітку на підприємстві та виплату грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету. Грошове забезпечення виплачується лише військовослужбовцям та, в окремих випадках, членам їх сімей і не має жодного співвідношення із середнім заробітком, який зберігається за таким військовослужбовцем на підприємстві. Комплексний аналіз зазначених правових конструкцій, на думку представника позивача, призводять до єдино можливого висновку про те, що на цей час у власника або уповноваженого ним органу відсутній обовязок зберігати місце роботи, посаду та виплачувати середній заробіток колишньому працівникові, який уклав новий контракт на проходження військової служби за відсутності ознак державного примусу у формі мобілізації чи дії особливого періоду. Такий працівник набуває статусу, прав та обовязків військовослужбовця та отримує грошове забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету.

Представник Відповідача у судових засіданнях заперечував проти позову з підстав, викладених у письмових запереченнях (а.с. 36-39). Зокрема представник відповідача зазначив, що між Міністерством оборони України та гр. ОСОБА_1 укладено контракт про проходження військової служби у збройних силах України, згідно з яким ОСОБА_1 з 13.07.2016 прийнятий на військову службу за контрактом до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію. Трудова книжка працівника (ОСОБА_1П.) знаходиться у відділі кадрів закладу (у Позивача). В ході проведення відповідачем перевірки встановлено, що з жовтня 2016 року по лютий 2017 року середній заробіток ОСОБА_1 не нараховувався та не виплачувався, чим порушено вимоги ч.3 ст. 119 КЗпП України. Відповідач стверджує, що з 17.03.2014 в Україні діє особливий період, порядок припинення якого не встановлено законодавством України. При цьому закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду, про що зазначено у постанові ВАСУ від 16.02.2016 у справі №800/582/14. Відповідач також зазначає, що в даному випадку військова служба за контрактом та військова служба за призовом не розділені вищезазначеною нормою, тому і порядок компенсації середнього заробітку працівників, прийнятих на військову службу діючий один. Також представник відповідача зазначив, що у звязку з виявленими порушеннями, які зафіксовано в акті перевірки, з дотриманням порядку накладення штрафів, передбаченого Постановою №509, уповноваженою особою правомірно винесено спірну постанову про накладення на відповідача штрафу за порушення, передбачені ч.2 ст. 265 КЗпП України, а саме: за недотримання встановлених законом гарантій та пільг працівникам, які залучаються до виконання обовязків, передбачених законами України «Про військовий обовязок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». На підставі наведеного просить у задоволенні позову відмовити.

Третя особа ОСОБА_1 у судове засідання не прибув, про дату, час і місце судового розгляду був повідомлений належним чином, про причини неприбуття суд не повідомлено. За згодою представників сторін суд ухвалив розглянути справу без участі третьої особи.

Зясувавши обставини справи та перевіривши їх наявними у справі та дослідженими під час розгляду справи доказами, суд встановив наступне.

07.02.2017 до ГУ Держпраці в Запорізькій області надійшла заява ОСОБА_1 (а.с. 55) про надання допомоги у вирішенні питання сплати середньої місячної заробітної плати Комунальним закладом «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» ЗОР. У вказаній заяві ОСОБА_1 просить провести перевірку щодо порушення Закону України в період проходження ним служби у зоні АТО.

На підставі наказу ГУ Держпраці у Запорізькій області № 269 від 21.02.2017 року (а.с. 54), направлення на перевірку №230 від 21.02.2017 року (а.с. 56) в період з 27.02.2017 по 28.02.2017 року головним державним інспектором праці ГУ Держпраці у Запорізькій області ОСОБА_2 проведено позапланову перевірку на предмет додержання КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» ЗОР законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Як вбачається зі змісту направлення на проведення перевірки та наказу про проведення перевірки підставою для проведення перевірки послугувало звернення фізичної особи, предметом перевірки є питання виплати середньої місячної заробітної плати за період проходження служби в зоні АТО.

За результатом проведення перевірки складено акт перевірки додержання суб'єктом господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування №08130010/0227 (далі - Акт перевірки) (а.с. 9-16), відповідно до якого перевіркою встановлено порушення КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник Садиба Попова» ЗОР вимог ч. 3 ст. 119 КЗпП України , а саме: встановлено, що з жовтня 2016 по лютий 2017 року ОСОБА_1П.Ю який перебуває на військовій службі за контрактом на особливий період не виплачується середній заробіток.

22.03.2017 року, на підставі пп. 54 п. 4 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 96 від 11.02.2015 року, абз. 5 ч. 2 ст. 265 КЗпП України, заступником начальника ГУ Держпраці у Запорізькій області ОСОБА_3 прийнято постанову № 115 про накладення на КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник Садиба Попова» ЗОР штрафу у розмірі 32000,00 грн. (а.с. 26).

Не погодившись з прийнятою постановою, вважаючи її протиправною, Позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Проаналізувавши матеріали справи, письмові пояснення представників сторін, оцінивши докази по справі у їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 року № 96 (далі - Положення № 96), Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (далі - загальнообов'язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Держпраці України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Основними завданнями Держпраці України є: 1) реалізація державної політики у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб; 2) здійснення комплексного управління охороною праці та промисловою безпекою на державному рівні; 3) здійснення державного регулювання і контролю у сфері діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки; 4) організація та здійснення державного нагляду (контролю) у сфері функціонування ринку природного газу в частині підтримання належного технічного стану систем, вузлів і приладів обліку природного газу на об'єктах його видобутку та забезпечення безпечної і надійної експлуатації об'єктів Єдиної газотранспортної системи.

Відповідно до пункту 7 вказаного Положення, Держпраці України здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначені Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» № 877-V від 05.04.2007 року (далі - Закон України № 877-V).

Статтею 1 Закону України № 877-V встановлено, що державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Заходами державного нагляду (контролю) є планові та позапланові заходи, які здійснюються шляхом проведення перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та інших дій.

Відповідно до статті 6 Закону України № 877-V підставами для здійснення позапланових заходів є, серед іншого, обґрунтоване звернення фізичної особи про порушення суб'єктом господарювання її законних прав. При цьому, Законом України № 877-V передбачено, що під час проведення позапланового заходу з'ясовуються лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення цього заходу, з обов'язковим зазначенням цих питань у посвідченні (направленні) на проведення державного нагляду (контролю).

Суд враховує, що Позивачем правомірність дій та прийнятих рішень Відповідачем щодо призначення проведення позапланової перевірки та підстав для її проведення за вказаною позовною заяву не оскаржується.

Спірні правовідносини виникли між сторонами у зв'язку із незгодою Позивача з висновками контролюючого органу, ГУ Держпраці у Запорізькій області, викладеними в Акті перевірки щодо порушення КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» ЗОР вимог ч. 3 ст. 119, у зв'язку з чим суд зазначає наступне.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 з 24.11.2015 працював в КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» ЗОР на посаді сторожа, що підтверджується зокрема наявною в матеріалах справи копією трудової книжки ОСОБА_1 (а.с. 63). При цьому останнім записом у книжці є запис від 24.11.2015 про прийняття ОСОБА_1 на роботу в КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» ЗОР на посаду сторожа, наказ №33 від 23.03.2015.

Наказом директора КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» ЗОР №133-осн. від 01.07.2016 (а.с. 25) було виведено з 01.07.2016 із шатного розпису посаду «Сторож» (чотири штатні одиниці) та введено посаду «Охоронник» (чотири штатні одиниці).

06.07.2016 сторожа ОСОБА_1 було ознайомлено з наказом №137-осн. про заплановане вивільнення та отримане попередження про заплановане вивільнення 06.09.2016 (а.с. 25). Наказ про звільнення ОСОБА_1 за ч.1 ст. 40 КЗпП України з 06.09.2016 не видавався.

13.07.2016 ОСОБА_1 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних силах України (а.с. 58-59), відповідно до якого ОСОБА_1 добровільно взяв на себе зобов'язання проходити військову службу у Збройних Силах України протягом строку контракту, а в разі настання особливого періоду понад установлений контрактом строк. Контракт було укладено строком до закінчення особливого періоду.

Наказом №185 від 13.07.2016 року командира військової частини пп В0105 на підставі наказу командира 55 окремої артилерійської бригади №94-рс від 13.07.2016 про прийняття на військову службу за контрактом, ОСОБА_1 з 13.07.2016 було зараховано до списків особового складу частини, на всі види забезпечення і наказано вважати таким, що з 13 липня 2016 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обовязків за посадою (а.с. 60).

Наказом КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник Садиба Попова» ЗОР № 157-осн від 19.07.2016 (а.с. 61) керуючись ст. 119 КЗпП України, ч.2 ст. 39 ЗУ «Про військовий обовязок і військову службу», ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» ОСОБА_1 було увільнено від роботи з 13 липня 2016 року у звязку із прийняттям ОСОБА_1 на військову службу за контрактом зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на строк до закінчення особливого періоду або до дня практичної демобілізації.

Як зазначено у акті перевірки, відповідно до пояснень гол. Бухгалтера ОСОБА_4 середній заробіток ОСОБА_1 виплачувався з липня 2016 року по 06 вересня 2016 року. З 7 вересня 2016 року середній заробіток ОСОБА_1 не нараховувався та не виплачувався в звязку з відсутністю додаткового фінансування комунального закладу Департаментом культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА.

Так як музей-заповідник є неприбутковим закладом та основним джерелом фінансування закладу є кошти обласного бюджету у розмірі, передбаченому кошторисом музею, то доля перевірки наданий лист комунального закладу від 31.10.2016 року за вих. №389 до Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА щодо додаткового фінансування з метою недопущення порушення ст. 119 КЗпП України для виплати середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 за час перебування у Збройних Силах України на особливий період.

Департамент ЗОДА надав відповідь на вищезазначений лист за №1822/01-05-34 від 02.11.2016 про те, що станом на 01.11.16 залишок коштів на рахунку КЕКВ 2111 «заробітна плата» становить 8587,22 грн. та врегулювання оплати праці є компетенцією керівників закладу.

Відповідно до розрахункової відомості на перерахунок коштів ОСОБА_1 28.09.2016 року були перераховані кошти в сумі 288,68 грн. Таким чином, під час перевірки відповідачем встановлено що з жовтня 2016 року по лютий 2017 року ОСОБА_1, який перебуває на військовій службі за контрактом на особливий період не виплачується середній заробіток. Зазначені обставини не заперечуються сторонами.

Згідно ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції з 12.06.2015, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" .

З 07.01.2017 ч. 3 ст. 119 КЗпП України ч.3 ст. 119 КЗпП України викладено в іншій редакції, відповідно до якої за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" .

Тобто ч. 3 ст. 119 КЗпП України як в редакції з 12.06.2016 так і в редакції після 07.01.2017 року визначала гарантії та пільги у вигляді збереження місця роботи, посади і середнього заробітку в тому числі і для працівників, прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації. При цьому законодавцем у конструкції вказаної норми вжито сполучник «або», тобто відповідна гарантія передбачена як для осіб, призваних на військову службу так і для осіб, прийнятих на військову службу за контрактом.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд також враховує наступне.

Згідно із абзацом одинадцятим статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до абзацу п'ятого статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

В свою чергу, абзацом четвертим статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно із частиною восьмою статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Отже, за змістом вищенаведених норм слідує, що з моменту оголошення мобілізації настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Відповідно до Указу Президента України від 17.03.2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію», який затверджений Законом України від 17.03.2014 року №1126-VІІ, постановлено: оголосити та провести часткову мобілізацію; Голові Служби безпеки України, начальнику Управління державної охорони України, Голові Служби зовнішньої розвідки України, вищому командуванню Національної гвардії України, керівникам центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні військові формування України, Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту, перевести підпорядковані військові формування України, Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту на організацію та штати воєнного часу.

Указами Президента України від 06.05.2014 року №454/2014, від 21.07.2014 року №607/2014, від 14.01.2015 року №15/2015, які були затверджені Законами України від 06.05.2014 року №1240-VІІ, від 22.07.2014 року №1595-VІІ, від 15.01.2015 року №113-VІІІ відповідно, також оголошувались та проводились часткові мобілізації. Крім того, згідно з пунктом 5 Указу Президента України від 14.01.2015 року №15/2015 зобов'язано Кабінет Міністрів України, зокрема, перевести національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду в обсягах, що гарантують безперебійне забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань України під час виконання покладених на них завдань, привести визначені галузі, підприємства, установи та організації у ступінь повна готовність.

Таким чином, суд зазначає, що з моменту прийняття Президентом України Указу від 17.03.2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію» в Україні настав особливий період, зокрема, Збройні Сили України переведені на функціонування в умовах особливого періоду, а в подальшому Указом Президента України від 15.01.2015 року №113-VІІІ переведено національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду.

Суд не погоджується з твердженням Позивача про те, що особливий період закінчується з моменту закінчення строку проведення мобілізації, який встановлюється у кожному окремому Указі Президента України, з огляду на таке.

Як встановлено вище, особливий період настає з моменту оголошення мобілізації та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Під мобілізацією слід розуміти комплекс заходів, здійснюваних серед іншого з метою переведення Збройних Сил України на організацію і штати воєнного часу.

Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зміст мобілізації становить: переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду; переведення Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу.

Отже, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.

Водночас згідно абзацу шостого статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Враховуючи вищенаведені норми чинного законодавства України, суд зазначає, що закінчення періоду мобілізації не припиняє існування особливого періоду. Закінчення дії особливого періоду в країні пов'язане виключно з прийняттям Президентом України Указу про демобілізацію.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 30.06.2015 року по справі №21-112а15 та постанові Вищого адміністративного суду України від 16.02.2015 року по справі № 800/582/14.

Вищезазначені висновки суду спростовують твердження Позивача, викладені в якості підстав для задоволення адміністративного позову, крім того, суд зазначає, що доводи Позивача, викладені в якості підстав для задоволення позову, ґрунтуються на помилковому трактуванні та вибірковому застосуванні правових норм.

Крім того, відповідно до ч.4 ст. 72 КАС України, вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обовязковими для адміністративного сулу, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Представником відповідача була надана суду копія постанови судді Василівського районного суду Запорізької області від 19.04.2017 по справі про адміністративне правопорушення №311/779/17, якою визнано винним директора КЗ «Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» ЗОР ОСОБА_5 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 41 КУпАП, а саме: порушення встановлених законом гарантій та пільг працівникам, які залучаються до виконання обовязків, передбачених законами України «Про військовий обовязок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зазначене порушення полягало у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку з жовтня 2016 по лютий 2017 року. Згідно відмітки на копії зазначеної постанови суду, постанова набрала законної сили 03.05.2017.

Щодо посилання позивача на факт розгляду відповідачем справи про накладення штрафу з порушенням пятиденного строку, передбаченого п. 6 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 509 від 17.07.2013 року (із змінами та доповненнями) (далі Порядок №509) суд зазначає наступне.

Відповідно до п.1 Порядку № 509, цей Порядок визначає механізм накладення на суб'єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України та частинами другою - сьомою статті 53 Закону України "Про зайнятість населення" (далі - штрафи).

Згідно п. 6 Порядку №509, про розгляд справи Держпраці та її територіальні органи письмово повідомляють суб'єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п'ять днів до дати розгляду рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в Держпраці чи її територіальному органі, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.

Позивач зазначає у позові про те, що його було повідмолено про розгляд справи лише 20.03.2017, однак на підтвредження цього факту не надав суду жодних доказів. Крім того, недотримання відповідачем п. 6 Порядку №509 в данному випадку не вплинуло на правомірність спірного рішення, оскільки позивачем суду не було наведено доказів або обставин, які б спростовували факт вчинення позивачем порушення, відповідальність за яке передбачена абз. 5 ч.2 ст. 265 КЗпП України.

Статтею 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача, якщо він заперечує проти позову.

Згідно з ч. 1 ст. 69 та ч. 1 ст. 70 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Відповідно до ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про те, що відповідачем правомірно було застосовано до позивача спірними рішенням штрафні санкції за порушення законодавства про працю, отже позовні вимоги є не обґрунтованими, у зв'язку з чим задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 2, 7, 8, 9, 11, 86, 94, 122, 159-163 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України, або прийняття постанови у письмовому провадженні - з дня отримання копії постанови, апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя Н.В. Стрельнікова